І, звичайно, львів’ян

Львів — особливе місто, і нічого дивного, що львів’яни — запеклі патріоти своєї малої батьківщини. Не має значення, що вони там на інтернет-форумах і в газетах пишуть, в інтерв’ю говорять, в яку церкву ходять, на партійних мітингах співають, навіть національність ролі не грає.  Зустріньте таку людину десь далеко від львівської цивілізації, в еміграції, на відпочинку чи у відрядженні — і вона докладно пояснить, що таке архітектура, де вам треба пити пиво, їсти пляцки і чоколяду, яке місто насправді є культурною, туристичною, науковою і ІТ столицею України, а кава «от приїдеш до Львова, я тобі покажу, де варять справжню каву». А головне, які вони гостинні, толерантні і привітні, і ви тільки приїжджайте, а ми вас зустрінемо і все покажемо — і ви все побачите самі.

І зустрічають, і показують, і розважають. Але останнім часом все більше нарікають. Це вже стало традицією з початком сезону, тепла, поява публікацій про два Львова, туристичний і не туристичний, про неможливість пройти, зайти, бо кругом натовпи, відриті тераси, столики, галас, музика, дорожнеча — і взагалі львів’яни покидають центр. Все це нормально, жителі Венеції і парижани також нарікають на туристів і там також є райони, де  брудно і страшно, де чужих не хочуть бачити, та вони й не ходять. 

Не зовсім звично, або трошки дивно, що жителі культурної столиці не жаліються на те, що через тих самих туристів, через всі ті натовпи відвідувачів, слухачів, глядачів не можуть купити квиток в оперу, на прем’єру в театр, концерт у філармонії чи зводити дитину на екскурсію в історичний музей, показати картини Новаківського чи Матейка в картинній галереї. Найбільша «незручність» в тому, що львів’яни не можуть піти і випити собі спокійно кави в улюблених, улюбленій кав’ярні. Тобто немає тих натовпів слухачів, глядачів і поціновувачів прекрасного, і свої так само, як і чужі, насамперед розглядають Львів не як архітектурну перлину, місто культури, місто історії, а як місце, де можна відпочити тілом, добре поїсти, попити, погуляти і при нагоді подивитись на всі «архітектурно-історичні декорації», криві вулички і відчути атмосферу «ніхто нікуди не спішить».

Туризм у Львові — це серйозний бізнес, тобто справа, метою якої є отримання прибутку. І бізнес мусить і вміє себе подати. Прорекламувати. На телебаченні ми бачимо рекламу пива, а не музею народної архітектури. Ресторатори, власники турфірм, агентств, хостелів і готелів вкладають свої немалі гроші у розвиток і промоцію свого бізнесу. Музеї, театри, галереї?

Культура, це її коштом? Так і ні. Завдяки туризму львів’яни мають найкращий джаз-фестиваль у Східній Європі і ще сотні культурних подій. Все це розраховано на те, щоб заманити у місто побільше гостей. Це дякуючи їм львів’яни мають сучасне летовище і стадіон. Вимоги ринку, банальні попит і пропозиція, конкуренція, клієнти змушують власників барів, кафе, ресторанів покращувати якість тієї ж кави, вимагають підвищувати якість обслуговування. Помовчимо про інтер’єри. Для порівняння якості «кави і до кави» не обов’язково їхати в Рясне чи інші спальні райони, достатньо пройтись по Городоцькій і зайти в якусь кнайпу. Нетуристичний Львів тут за метр від театру імені Заньковецької, ринку «Добробут». Відчуйте різницю. Це туристичний бізнес підвищує стандарти, бо для чого львів’янам п’ятизіркові готелі, це він робить краще — і так, дорожче. Без нього була би стара кава на Вірменській, і той старий інтер’єр. Це хороша нагода для ностальгії, але щоб оцінити всю красу і відвідувати це місце регулярно, потрібно вернути той час заборон і несвободи, коли ніяких пабів, лише пивбари, а пиво було просто пивом, на розлив, в півлітрових слоїках.  У нас вже фразу «типовий ірландський паб», чи «так Європа, але дешево», яку я чув від іноземних гостей і колишніх львів’ян, теперішніх європейців, сприймають винятково негативно. Тільки такого чомусь не кажуть про Франківськ, Тернопіль, Чернівці, Луцьк, Рівне, Ужгород.  

Так, площа Ринок нагадує вокзал, так, на Високий замок часом неможливо піднятись, треба чекати, аби пройти, так, на самій горі балаган з любителів селфі і незрозумілої дітвори, чи «під дією речовин», чи просто «закоханих». Але можна піднятись на вежу Ратуші і побачити, ще скільки залишилось проржавілих дахів, з переповненої гламурної Вірменської можна піти на паралельну Лесі Українки, яка ще нещодавно була безлюдною. Це якраз хороший приклад того, як дати собі раду з натовпами. Так поступово, крок за кроком, виводити людей за межі старого кварталу, робити наголос на культурі, історії, навчанні. І не забувати, що Львів — це не тільки, як писала британська газета, одне з найкращих міст, де можна провести вихідні і відпочити. Тут ще можна чогось навчитись, щось зрозуміти, побачити і почути, а не тільки смачно поїсти, попити і сходити на закупи. Про що часто забувають і самі мешканці міста.

Бо тоді буде і, на жаль, вже є трошки інша реальність. Так як про це написав київський журнал у статті «50 відтінків Львова»: «Столиця Західної України у свідомості іноземців тепер асоціюється із доступним і дешевим сексом. Секс-туризму сприяють згідливі красуні, недорогі ресторани та лоукостери». Можна було додати і дешеве пиво.

Наша бідність, курс гривні до євро, долара, злотого завтра не зміниться, але продажні красуні є і в Барселоні, але крім футбольного клубу «Барселона», це «Сеграда Фамілія», Гауді, Пікассо, Далі.

Львів – це не про вчора, сьогодні і завтра, бідність, корупцію, злочини, Львів – це про вічність, красу і, звичайно, львів’ян.     

Знимка Богдана Качмара