Шість років ми жили в майбутньому з «Футурамою», паралельно понад 30 років в теперішньому – із «Сімпсонами». Тепер час пірнути у минуле з «Розчаруванням»… Новий серіал від Метта Ґрюнінґа, викладений 17-го серпня для підписників провайдеру Netflix, концептуально занурює глядачів в середньовіччя, щоб в чергове позбиткуватися з нас із вами. І з сучасного людства, яке дійшло до межі, коли дозволено все, і навіть жертви знущань, власне самі люди, із задоволенням слідкують за своїм публічним «гумористичним» приниженням. В чому ж феномен того, хто це все виробляє?
Метт Ґрюнінґ, який створив світи «Сімпсонів» та «Футурами», а тепер ще й світ «Розчарування» – дійсно феноменальний. І те, що серіал тепер показує провайдер Netflix, говорить про його статус гуру. Бо інакше як пояснити, що його анімаційні серіали з карикатурними героями, злим гумором і саркастичним тоном чомусь (?) дивляться сотні мільйонів людей на планеті..?! Гаразд, популярними стають і більш несподівані особи: хтось їсть хробаків швидше за інших і заробляє на цьому добрі гроші, а хтось дозволяє бити себе по яйцях і теж має на тому неабиякий зиск. Метт, натомість, пішов інтелектуальним шляхом: він демонструє нам деформації фізіологічні й душевні, політичні й культурні, національні й міжнародні. Відповісти на питання, як так сталося, що це всіх настільки заінтригувало, просто. Бо ЦЕ стосується НАС!
Популярність Ґрюнінґа ґрунтується на вмінні створювати влучні уніфіковані шаржі й переконливий «живий» побут героїв. І так вписати в цей побут колізії видуманих персонажів, що кожний глядач побачить там себе, або сусіда, або родича. І щиро з цього позловтішається. Якщо, звісно, второпає, про що мова. Бо швидкість і кількість жартів на одну одиницю часу в «Сімпсонах» чи «Футурамі» явно перевищує швидкість роботи мозку пересічного глядача. Направду, аби все збагнути і вловити, треба дивитися невідривно і дуже уважно ловити кожне слово. Хоча й це не гарантує, що відслідкуєш всі дрібниці. Саме тому «Сімпсонів» можна передивлятися ледь не безкінечно і щоразу знаходити раніше пропущений повз вуха черговий крилатий вислів або винятковий інтелектуальний спітч.
Від початку він працював на телеканалі Fox: періодично дякував рідному гніздечку, або навпаки – висміював паралельні структури, зокрема теленовини, чим прилюдно показував своє ставлення до власників і свої ж можливості це робити. Творчий колектив мультсеріалів, незадоволений зарплатнею, неодноразово влаштовував страйки, припиняв роботу і масово виходив на вулиці з плакатами, що ганили і начальство, і конкретно власника, Руперта Мердока. Очевидно, їм йшли на поступки – високі рейтинги «Сімпсонів» не дозволяли різати «рейтингову» курку. Та й курка з її ідеологом і головним сценаристом була нівроку: вимагаючи відповідне до рейтингів відшкодування, Меттью Абрам Ґрюнінґ вже 2013 року, за оцінками інтернет-газети therichest.com, мав статки у пів-мільярда доларів.
І от коли Fox відмовився врешті продовжувати контракт сценариста на наступний сезон «Футурами», творець задумав демарш. І реалізував його, як тільки закінчилася 30-річна кабала із «Сімпсонами». Доречно буде згадати, що Fox (крім новинного каналу) тепер не належатиме Мердоку, бо той продав усю кіно- та музичну частину корпорації колись заклятому ворогу, студії Walt Disney. Тобто Ґрюнінґ міг би опинитися в новій для себе структурі, з новою атмосферою і новими контрактами, про що, зрозуміло, потурбувався б Боб Айгер, який майстерно вже перекупив і Джона Лессетера з Pixar’ом і Джорджа Лукаса з Lucasfilm та його «Зоряними війнами». Принаймні, зарплатня у Ґрюнінґа була б астрономічна. Але – ні. Ґрюнінґ вибрав іншу галактику, Netflix. Певно, в нього там теж астрономічні заробітки. Що не є проблемою для провайдера з капіталізацією в 137 мільярдів доларів, який з кожного свого підписника має лише на середньому пакеті (standard) 9,99 євро за місяць (помножте на 12 за рік), а підписників у Netflix’у понад 57 мільйонів у 190 країнах…
Для Ґрюнінґа розробити новий світ – після такого болючого «закриття» світу «Футурами», одночасно є і викликом, і часом можливостей реалізації старих і нових мрій. Хоч мова в серіалі йде про минуле. Як і Міядзакі, він не міняє ні графічний, ні стилістичний концепт. Це фактично той самий всесвіт, в якому живе і Гомер з родиною, і Фрай з друзями. У нових героїв та ж кумедна фізіологія, несентиментальна «діснеївська» промальовка і характерні сороміцькі жарти в купі з підколами церкви, віри, політичного устрою і всього решта. Тепер навіть один з героїв – чорт, щоб легше було вкладати йому в уста «критику релігії та філософії» (що Ґрюнінґ взяв з однойменної книги Волтера Кауфманна, коли почав змальовувати своє парубоче життя-буття бідного журналіста в Лос-Анджелосі, назване ним «Життям у пеклі»).
Цікаво, що другий герой, ельф, є ніби антитезою чорту, але рухається в тому ж збиточному напрямку: «Я ніколи не робив нічого поганого, але завжди хотів бут ельфом-поганцем». Тож центральному персонажу, принцесі Бін, з такими друзями значно легше перетворитися в антисоціальний елемент (до чого її і штовхають невідомі маги). Яким вона й так вже є, бо грає в азартні ігри, пиячить, постійно втікає з дому. І відмовляється виходити заміж за тих, кого їй сватає батько-король. Словом, справжній подарунок. Але як і завжди у Ґрюнінґа, героїня уособлює вічне інь і янь людства в одному флаконі, оте класичне алогічне сам-будую-сам-ламаю, притаманне тим, хто гостро переживає свою невідповідність оточуючому світові. Вона – і Барт з Лісою, і Фрай з Лілою в одному тілі. Вона непосидюча і непослідовна, бо гормони чи вдача штовхають її одночасно в різні боки: спочатку вона хоче прозаїчного щастя, але її розриває від нудьги, потім вона прагне пригод, а її обмежують одноманітним існуванням за правилами, вона розчарована життям та плює на розчарування. Ґрюнінґ вкладає в неї себе самого – яким й він був у молодості, коли переживав всі можливі крахи сподівань, проблеми пубертатного періоду, життя на самоті, фінансові негаразди тощо. (Не дивно, що крім коміксу «Життя у пеклі», він зробив «Любов – це пекло», «Робота – це пекло», «Школа – це пекло», «Дорога до пекла», «Як прийти до пекла» та інші «пекельні» книги). Але все це не депресивно, не нудно – ніякого відчаю та суїцидальних нахилів! Бін з чортиком і ельфом-паціентом-Фройда влаштовує зі свого життя справжній бурлеск, балаган і буфанаду – те, чого, можливо, хотів би кожен, чи кожен другий, та пристойність не дозволяє. І власне ця карусель абсурду життя всім подобається!
Попри дорослу орієнтованість всіх серіалів Ґрюнінґа, це дивляться і діти – попри вікове обмеження 13+. Не всі батьки таке толерують, та якщо дозволяють – отримуємо бешкетників-інтелектуалів. Страшна суміш, бо не відомо, який вона дасть результат у старшому віці: якщо в дитинстві дивитися те, до чого сам автор дійшов дорослим – що буде далі? Оце сприйняття вже 6-7 річними дітьми контенту, рівнозначного сприйняттю 16-20 річними, а назагал – 30-40-річними… – одне з двох: або світ збожеволів, або ми просто живемо в принципово іншому світі, який немає нічого спільного зі світом нашого дитинства.
Що дітям подобається в цих серіалах? Відповідь вражає: антисоціальна поведінка героїв. Те, що вони чинять не так, як це мало би бути в реальному житті. Хлопцям подобається навіть хуліган Нельсон із «Сімпсонів», хоча він є точним віддзеркалення звичайних тупих чуваків зі школи, що б’ють розумних і слабких. А дівчатам до душі … чортик з «Розчарування – «він крутий», «він смішний», «він класно говорить». Щодо «говорить» – це, звісно, до перекладачів українською – «Розчарування» не розчарувало, досконало перекладене студією FanVoxUA, де голоси не просто адаптовані, а художньо, мистецьким чином вкарбовані в мульт, надаючи йому ще більшого кайфу, ніж надавали самі творці. А от щодо «крутий» – це реакція на той самий захват від можливості піднятися над обмеженнями і сміливість протистояти правилам. З точки зору виховання – це повна маячня, показувати отаке дітям, щоб вони дурного вчилися. Але це не так працює: діти вкрай рідко в реалі копіюють поведінку Барта, Гомера чи Мардж, щоби в такий спосіб сховатися за вдалим винаходом протесту проти того чи іншого «нападу». Жарти згадують і смакують. Часом орієнтуються на сміх старших або ситуаційність, бо не завжди все розуміють. І все одно постійно передивляються! Вже – роками!
За великим рахунком Ґрюнінґ є сучасним, але «злим» Рабле, а всі його роботи – таким собі новітнім «Ґарґантюа і Пантаґрюєлем». Тільки 500 років тому письменника за «Сімпсонів» просто повісили б. Натомість зараз автор має добре здоров’я і, судячи з фотографій, добрий апетит (черговий очевидний перегук з «Ґарґантюа…»). А жовтолиці скандалісти з містечка Спрінгфілд з його легкої руки відтепер –складова нашого життя, хочемо ми цього чи ні… Переважно хочемо!
