Бувають фільми, які відповідають на питання раніше, ніж хтось їх задає – вони це роблять вже своєю появою. Але після перегляду фільму, коли його таки не було осягнуто, і коли питання таки ословлюється, важливо висловити і відповідь на нього. Отже: «Для чого дивитися фільм «Земля кочівників», фільм, що виходить в український кінопрокат і який представлено у 6 головних номінаціях Американської кіноакадемії задля здобуття премії «Оскар»?
Будь-яка мудра фраза містить відповідь на можливе питання того, хто її відразу не зрозуміє – тобто варто перечитати фразу ще раз, або два рази, чи десять, – скільки треба, щоб дійшло. Як це доречно робити з притчами Ісуса Христа, образами, зміст яких можливо виділити, як під час експерименту результат, лише з часом і наполегливою працею розум, чи реактивів в лабораторії – суть одне й те саме. Я не схильний порівнювати «Землю кочівників» із висловами Спасителя, але на взірець цих висловів «Земля...» містить зерно, вже посіяне малим творцем, режисеркою і сценаристкою Хлої Чжао, як в притчах – Творцем небесним.
Уже на початку фільму головна героїня, Ферн (Френсіс Макдорманд), починаючи свою сезонну роботу на пункті отримання і пересилки товарів найбільшого у світі інтернет-сервісу Amazon, чує від своєї колежанки по роботі про найважливіше для неї тату на власному тілі: вона показує на свій біцепс, де написано: «Дім – це лише слово або це щось, що ти маєш глибоко в собі». Це звучить доволі декларативно, і доволі прямолінійно занурює глядача в зміст «Землі...», звісно, не обмежуючись цим. Трохи далі героїня, зустрічаючи подругу, чує від її доньки: «Мама сказала, що ти безхатько...». «Ні, просто я не маю нерухомості». І це теж грубовато-прямолінійно і відразу, лише на 10- хвилині, означує шлях, куди йде фільм, і саму героїню : хто вона така, як до неї ставляться і як вона сама себе визначає. Така конкретизація, такі відразу поставлені рамки суттєво спрощують кіно, але й, таким чином, розширяють аудиторію, долучаючи до інтелектуальних і терплячих тих, хто волів би отримати на початку карту руху і знати заздалегідь про що, про кого і для чого йдеться.
Використана документальна манера – люди-неактори розказують у кадрі свої історії, відповідають на питання і задають свої в межах розмови, не прописаної в сценарії, – покликана так само, і ще глибше, завезти глядача в далекі для більшості землі за межами цивілізації, соціальних вимог і звичного розподілу часу дня.
Акторка Френсіс Макдорманд у фільмі «Земля кочівників».
Героїня, маючи лише свій фургончик, мандрує від одної точки на карті до іншої, без зрозумілої нам туристичної, бізнесової чи будь-якої іншої – конкретної – цілі, бо переїзди, сам шлях – це і є її ціль, це її життя. Проваджене на, здається, безкінечних, і абсолютно точно запаморочливо красивих землях Північної Америки, це життя виглядає не настільки печальним, як могло б бути. Так, вона не має хати, помешкання, не має місця, де можна було б відпочити, прихилити голови, сховатися. Але й не має проблем з турботою про газ і воду, вона не божеволіє від божевільних сусідів згори і не страшиться залити сусідів знизу, не думає про ремонти, одяг, комунальні платежі, садочок коло хати і песика зі котиком. Не маючи чоловіка і дітей, вона має певний сум людини, яка, зазвичай, хоче і має родину, якою б складною вона не була. Натомість, вона має себе і свободу, не обмежену соціальними гаками, не прив’язану потребами і відповідальністю... тільки якось нашкрябати на бензин, на ремонт її «пересувної» маєтності і сякий-такий перекус. До людей її штовхає її природа, від якої все ж не втечеш – поговорити, доторкнутися, посміхнутися, бодай почути голос, хоча б музику, хоча б з радіо, поки перебираєш дрібні пожитки.
Френсіс Макдорманд із режисеркою фільму Хлої Чжао (праворуч).
Хлої Чжао, очевидно, навмисно перехрещує головні проблематики життя людини для досягнення максимального ефекту самоідентифікації (хто може зважитися на неї, хто має в душі відгук). Будучи китаянкою за народженням, британкою за навчанням, вона тепер, як американська режисерка, підштовхує глядача до питань, які й сама собі задавала (досі задає?) - що ж найважливіше в житті? Бо героїня Макдорманд неоднозначна людина, як і більшість людей. Вона егоїстка, анархістка, активістка, божевільна? Навряд, і не має чоловіка не тому, що зухвало не хоче – він помер; та й від дітей вона не відмовлялася, просто не вийшло; та й хата в неї в принципі є, от тільки, що в ній робити, якщо там нічого не тримає?
Позбавлена звичного якоря суспільства, вона ладна чинити, як заманеться. І вона сідає до фургона і їде. Чи вона таким чином втікає від минулого? Ферн не є похилого віку (Макдорманд має за 60-т), вона може посміхнутися до чоловіка, й навіть викликати симпатію навзаєм, більше того – отримати пропозицію залишитися разом, виголошену Дейвом, героєм Девіда Стретейрна. Але не всі здатні розпочати наново, віднайти сенс для цього, повернутися в межі суспільства, з яких витяг себе. І тут виникає нове питання: варто силувати себе і шукати засоби для повернення? Чи героїні йдеться про біль минулого і стосунки з чоловіком, життя в домі, на землі, в новій родині – це не нова, а забута стара туга за втраченим?
Кадр із фільму «Земля кочівників».
Чжао натякає на багатьох іммігрантів і на тих, хто втратив дім, апелює до закоханих з розбитим серцем, і весь час торкається сучасного суспільства гарячими пальцями зацікавленої особи, суспільства з його невичерпним злом, проте й із найбільшими благами за всю історію людства, в якому так є добровільні кайданки стосунків сердечних і комунальних. Як добре, каже «Земля кочівників», приїхати кудись, отримати нехитру роботу-на-час, і далі покотитися перекоти-полем. Але ж не добре, коли в наступному містечку роботи вже не опиниться, і пошкоджену машину не буде за що полагодити. Не добре засинати самій в холоді, і врешті не заснути, бо дрижаки не дають і нема до кого пригорнутися, не кажучи, щоб включити обігрівач.
Вибираючи несамовиту красу гір і савани за вікном фургону і свободу пересування, ми наражаємося на проблеми фізики тіла й фізики буття. За межами системи жити важко, в системі – так само не просто. То що ж вибрати? Кожний чинить по-своєму.
Власне, це і є відповіддю на питання «для чого дивитися це кіно?» – щоб побачити один з можливих шляхів в цьому житті, шлях гостро відмінний від буденного, шлях антисоціальний, але без агресивного вирішення питання на кшталт «ми старий світ зруйнуємо і на його залишках побудуєм новий».
Акторка Френсіс Макдорманд у фільмі «Земля кочівників».
«Земля кочівників» – англійською nomadland – це є термін свідомих безхатьків, людей-фургонів, пошуковців кращого життя без бажання осілості, життя без впорядкованої цілі, жаття заради самого життя. Бременські музики без інструментів, герої, подібні до Ферн, вони мандрують не тільки і стільки через диктат суспільства з його вимогами матеріального, бездуховного, зацикленого на виробництві й поглинанні – це їх вибір, їх манера існування, і нехай вони часом скаржаться на таке існування і нарікають на систему, власне, американську систему, систему капіталізму, – вони зробили свій вибір, і Хлої Чжао йдеться про те, що це не поганий вибір.
Некрасива героїня, в сутужних умовах, потерпаючи тілесно й душевно, вона не скута простором, позбавлена тисняви міста, вільна від умовностей вигляду, віддана собі у своєму виборі, вільна духом, попри відверту інфантильність такого словосполучення. І дивитися на таку героїню з її життям з дзвіниці життя впорядкованого, соціально-вмотивованого – діаметрально протилежного – означає нічого не побачити. І – не доходячи до межі засудження – просто проґавити красивий вид з вікна.
Кадр із фільму «Земля кочівників».
Фото: компанія Kinomania.
23.03.2021