Серіал-2018: перевірка прогнозів

Шалений серіальний 2017-й рік породив добрі прогнози на 2018-й, що впродовж зими активно почали справджуватися. Зима на виході, є сенс підвести підсумки.

Хто знає напевно, вистрелить гармата чи ні, навіть якщо снаряд перевірений і стрілець вправний? На початку 2016-го чудовий – з кінокритичної точки зору – «Вініл» не знайшов свого глядача і його закрили. Хоча його робив ледь не «снайпер» кінематографічної справи Мартін Скорсезе, послуговуючись своїм божевільним досвідом і не менш божевільним досвідом свого друга, Міка Джаггера. А 2017-го ще нижче впав серіал Тарсема Сінґха «Смарагдове місто»: отримав «палець вниз» і від глядачів, і від критиків. Натомість 2018-й почався з вельми приємної родзинки – «Хеппі!», який з’єднав містком все хороше з минулого року з теперішнім.

Чи маємо ми право говорити про нього, як про цьогорічний серіал, якщо його пілот вийшов шостого грудня? Маємо, бо половина щастя перетекла у січень: потішила душу вкрай ризикованими речами – грати в жанрі чорного гумору і з темою кіднепінгу «на полі» світлого свята Різдва і народження Божої дитинки. Блюзнірство? Аж ніяк – нестандартне щастя в час суцільних нестандартів! Коли наше МВС повідомляє про те, що протягом лише початку року знайшли 850 зниклих в Україні дітей (а скільки ж тоді всього пропало?!), тема кіднепінгу в Сполучених Штатах жодним чином не може вважатись чимось забороненим. А екзальтований і п’яний шибайголова – колишній коп, що, не зважаючи на закон, в найрізноманітніші способи рубає злочинців, – поганим. Злий Санта Клаус і маніяк-дитячий кумир – це так знайомо, так по-сучасному, як і грішний правоохоронець, спроможний відшукати в своїй не дуже приємній душі правильний шлях до виходу з власного мороку. Уявний друг-єдиноріг, комп’ютерно вкраплений у фільм, робить усю кримінально-комічну кухню достатньо оригінальною, щоб максимально злетіти над головами десятків і сотень інших серіалів.

Неочікувана геройська сміливість телеканалу Syfy, де «Хеппі!» демонструвався, робить йому честь: хто б міг подумати, що такий масовий (мейнстрімовий) канал в якості одного зі сценаристів та шоураннерів запросять автора божевільно-прекрасної дилогії «Адреналін» Брайана Тейлора! На початку року це обнадіює. Аби так у всіх було…

Абсолютно виправдала очікування, покладені ще минулого року, «Зворотна сторона», учасник більшості списків з прогнозами на 2018 рік. Канал Starz!, творець незабутніх «Чорних вітрил» та потужних «Американських богів», черговий раз спромігся видобути золото з каменю.  «Зворотна сторона» – це майстерне поєднання наукової фантастики і детективу, приправлених небанальним, але дуже життєвим, складним і самобутнім психологізмом. І це при тому, що не має милиць першоджерела, і сценаристом (як і шоуранером) виступив суперечливий Джастін Маркс, у якого в активі лише діснеївська «Книга джунглів» і все!

«Зворотна сторона»

«…сторона» не кидається в очі яскравістю картинки, швидкістю розвитку сюжету та великими зірками, вона бере протилежністю: добре зрозумілою ситуацією, коли звичну буденність несподівано (а як інакше?) розриває по шву екстраординарна подія, змінюючи життя навіки. Шов – це місце завжди непевне, місце напевно вразливе, придатне і можливе для розриву. У випадку із «Зворотною стороною» – це місце шлюбу, точніше любові, точніше – дружини, котру збиває машина. Люблячий чоловік, приголомшений подією, тепер щодня носить їй, лежачій у комі, квіти і читає Рільке. Поки все не міняє знання, що в тому ж місті, де він живе, в Берліні, колись, із нез’ясованих причин, стався вселенський розрив, і утворилося дві реальності, які розвиваються інакше, але мають набір тих самих людей. Є інший він, зовсім інший, і є інша вона – цілком здорова. Звісно, все крутиться навколо набагато більших, важливіших для світу причин – заколоту, політики, держ(світ)безпеки і таке інше. Але саме дружина і чоловік є центром чуттєвої конструкції серіалу, що робить його тендітним, і подібним одночасно до «… вітрил» і «… богів» з їх наріжними любовними стосунками. Дружину (з обох реальностей) грає чудова Олівія Вілльямс, знаковий персонаж в серіалі «Мангеттен» (дружина співтворця американської атомної бомби), в новому фільмі «Вікторія і Абдул» (леді Черчилль) і в старому «Пітері Пені» (місіс Дарлінг). Чоловіка (обох) - Дж. Ка. Сіммонс, і за ним два діаметрально протилежні характери, що дуже схоже на нього – втілити нарваного вчителя в «оскароносній» «Одержимості» або ніжного коханця в грецьких «Різних світах».

«Видозмінений вуглець»

Натомість серіал «Видозмінений вуглець» – подарунок любителям кіберпанку, що балансує в межах «Того, хто біжить по лезу» і «Джонні-мнемоніка» з суттєвим додатком «Чорного дзеркала». В ньому першорядною є не лірика, а сам світ майбутнього, з його гіперболами будинків вище хмар і тотальним клонуванням. Серіал фактично став рятувальним жилетом для Netflix’у, який минулого року, незважаючи на свої чудові фінансові показники і 7,2 мільярда доларів прибутку, ледь не спікся в очах глядача через скандально посередні «Залізний кулак» та «Захисники» – така собі брудна пляма на новаторській супергеройській серії каналу. На відміну від попереднього лідера в списку кращих серіалів початку року «… вуглець» виокремлюється своєю формальною складовою. Тут маємо повноцінний новий, хоч і не прекрасний, божевільний, божевільний, божевільний світ, зі своєю історією і географією, героями і монстрами, законами і злодіями. В цьому світі, що існує за технологіями, колись наданими інопланетянами, немає смерті, бо свідомість записується на спеціальні диски і питання лише в грошах за нове тіло. В цьому світі законодавство стоїть на порозі прийняття закону, коли вбиті (пошкоджені тіла) матимуть права свідчити проти своїх вбивць. Але в цьому ж світі так само, як і в нас зараз, є неосяжна корупція, коли «відкати» і хабарі вимірюються мільярдами, є незнані досі збочення, коли снафф-проституція дозволяє вбивати заради задоволення, бо ж є можливість купити нове тіло… Певно цьому розмаху ідей та формальних деталей серіал завдячує покладеному в основу однойменному фантастично-детективному роману Річарда К. Моргана, настільки вибухово-новому на момент своєї публікації 2002 року, що його відразу за мільйон доларів купили для екранізації. На успіх екранізації спрацював час: 15 років очікування, достатнього для винайдення способів зйомки, камер та спец-ефектів, потрібних для адекватності написаного зображеному. Стосовно бюджету затримка теж виявилась доречною: кажуть на «…вуглець» витратили більше за «Корону», а «Корона», маючи 156 бюджетних мільйонів, стала рекордсменом в інвестуванні у серіальне виробництво.

«Чума»

З іншої сторони Атлантики, в Іспанії, таких мільйонів не мають, тому не лізуть у майбутні шари часу, що потребують дорогих комп’ютерних викрутасів. Натомість поринають в минуле, яке за своєю складністю навряд чи є простішим для відтворення на екрані, ніж вигадливе майбутнє. Але в Європі минуле екранізувати на порядок легше, бо тут є вдосталь артефактів, яких американці позбавлені через свою коротку історію. Хоча, допускаю, це твердження може бути поверховим… Менше з тим, іспанська «Чума» демонструє виняткову деталізацію часу і місця, занурюючи глядача в кінець XVI сторіччя: царювання священної інквізиції та бубонної чуми, відповідно – натовпами публічно спалених і померлих від смертельної інфекції. Кожен клаптик шести серій першого сезону (на щастя, вже відомо про запуск продовження) збиває з пантелику своїм дивовижним реалізмом, зовсім не схожим на кіноімітацію. Таке враження, що канал Movistar+ для свого дебютного серіалу (до цього він займався лише виробництвом фільмів) в гонитві за максимальною якістю послав знімальну групу в минуле. Як це, скажімо, придумав Гаррі Гаррісон у своєму романі «Фантастична сага» про зйомки хитрими сучасними кіношниками фільму в Х сторіччі. Тож ми отримали чудовий приклад фактурного кіно, такої собі вже існуючої машини часу. А крім цього глядач має ефектний детектив, вписаний в історичне тло так смачно, що від перших хвилин перегляду виділяється кінематографічна слина. Тут все грає, кожна деталь і кожне слово, кожен виверт сюжету і реакції персонажів. На цьому ярмарку гріха співіснували содоміти та їх ненависники, часом маючи одне й те саме обличчя; жінки-художниці та чоловіки-протестанти; лікарі-піонери та звалища ще живих мерців, кинутих напризволяще помирати в приміщеннях чи просто неба. «Не треба вмерти, щоб потрапити у пекло, – каже герой, – достатньо захворіти». І серед цього жаху і величі лабіринтами Севільї пробирається до своєї мети чоловік, маючи завдання віднайти вбивцю та розповсюджувача протестантських листівок. Хто цей вбивця? А хто насправді замовники його пошуків? А хто сам шукач, і хто його друзі, хто дружина друга, і чому друг, як кажуть, наклав на себе руки?.. Викиньте у смітник «Код да Вінчі» – маєте в одній пляшці «Алатрісте», «Дев’яті ворота» і серіал «Міністерство часу», тільки в рази переконливіше і з кожною новою серією дедалі химерніше.

Взагалі-то, за межеву фактуру, коли, здавалося б, і пилюка з мишами взяті з минулого, в Європі безконкурентно відповідає Велика Британія. І за історичні детективи також, якщо згадати готичні романи, Дойля, Честертона і «грошові романи» XIX сторіччя. Нещодавні «Вікторія», «Абатство Даунтон», «Години» або, скажімо, «Джонатан Стрейндж і Містер Норрелл» це черговий раз довели. Тепер іспанська «Чума» кинула виклик англійським телеісторикам. Проте кінематографісти з Туманного Альбіону мають ще один козир і навіть не ховають його в рукаві – це сценарна природність, коли діалоги позбавлені клішованості. Банальні питання і ще банальніші відповіді – це те, що найбільше дратує в розрахованому на відверто невибагливого глядача убогому українському телепродукті, а й, часом, американському також. Британці найменше цим хворі (звісно, трапляються виключення). В якості прикладу можна наводити і серіал ВВС «Реквієм» від владаря простору ТВ на всіх островах.

«Реквієм» 

Тут люди падають і мають синці, коли їх б’ють, дивуються, коли їм брешуть, і відповідають так, як відповіли б, коли їх питають в реальному житті. І це все програється мімікою і голосом, але без гіперболи. Заходячи на таку слизьку доріжку, як містика, дуже легко послизнутися. І тут було не без цього, та творці не забували вприснути трохи адреналіну, і в цьому були напрочуд правдиві. Дякуємо за це класному австралійському сценаристу Крісу Мрксу, відповідального за маститі серіали «Загублені», «Збій» чи «Темна сторона». Він органічно провів містику через драму про кіднепінг, детектив з пошуком пропалої дівчинки і низки смертей. І вивів все на рівень небезпечного, але винятково вмотивованого сатанізму, коли є сенс згадувати (ще раз) фільм «Дев’яті ворота» Романа Поланського або книжку «Ангел західного вікна» Густава Майрінка – з його Джоном Ді та викликанням духів. Так, серіал доволі нерівний, і сплески межують з провалами, мотузочки не зв’язуються, а вузлики треба лишень рубати, та оригінальнішого і моторошнішого серіалу серед нового серіального продукту ви не знайдете. Очевидні аналогії з німецьким серіалом «Темрява»: пошук зниклих дітей, експерименти, печера серед лісу – можуть бути додатковим інтелектуальним кайфом при копирсанні серед термінів «плагіат», «запозичення» та «полігенез». Порада: останню сцену сприймайте не очима – спецефектів немає, а по суті, тоді цікавість і усвідомлений жах дадуть потрібний ефект задоволення.

Щодо жанру містичного детективу-трилеру і теми «у кого більше і якісніше» доречно зачепити «Алієніста», одного з прогнозованих хітів року: він є формальною відповіддю американського каналу TNT на «Вулицю Різника» британського BBC. Однаковий морок бідності та безкультур’я XIX століття, схожі за дикістю вбивства з таким самим невловимим, таємничим вбивцею з алюзіями на диявола. Та й трійця детективів подібна за характерами. Плюс момент фемінізму. Втім, американцям не вистачає, як це не дивно, рухливості сюжету й легкості, присутніх в «…Різнику».

Та не завжди реально перекрити весь продукт за рахунок напрацьованих національних переваг. До прикладу «Британія» від каналу Sky. Попри звернення до такої патріотичної теми, як протистояння кельтів Римській імперії на початку нашої ери, він виявився роздутою булькою. Коли герої тисячолітньої давнини ходять в штанах і з добрим макіяжем, жінки снайперські стріляють з лука і в бою на мечах перемагають легіонерів, а друїди виглядають чи-то як зомбі, чи-то як розтатуйовані та пірсенговані хіпстери, віри не ймеш і ради собі не даєш у відповіді на питання: для чого це все?

Аналогічно американці у стосунку до своєї недавньої історії застосовують відверті маніпуляції: змальовуючи «трагедію у Вейко», вони проявляють шану і схиляються перед принципами демократії з її свободою слова та віросповідання. Але разом з цим приховують левову частину жахіть передісторії трагедії і самого її героя, Девіда Кореша, що назвав себе месією, в той час як був злочинцем: переховував зброю, мав гарем жінок, часом 15-річних, і зо два десятки народжених від нього дітей. Тому шестисерійний мінісеріал «Вейко» з цікавим Тейлором Кітчем у головній ролі – одна з неочікуваних мінібомб початку року. Оповідаючи про жахіття 1993 року на ранчо Маунт-Кармел, штат Техас, коли під час штурму правоохоронними органами будівлі секти Кореша, «Гілки Давидової», загинуло 76 людей, в тому числі дітей і вагітних жінок, нам показують міцно зроблену трагічну історію зі зрозумілим пацифістським і антиурядовим меседжем. Але дають лише легкі натяки на «перегин палки» самим сектантами. Очевидно глядач стає на сторону жертв, і мистецтво в такий спосіб автоматично, без застосування критичного погляду та аналітики, перемагає.

Втім, треба завжди розуміти – серіали, як все, створене людською фантазією, навіть з опертям на історичність, має суб’єктивний творчий момент, і пошуки правди у питанні «хто кращий?» завжди будуть натикатися на різноманіття авторських підходів, уявлень і смаків. Чудові ідеї можуть бути втілені не так вже й чудово, прикро ховаючи саму суть експерименту («Безжальне сонце» тому дуже болючий приклад). Але нема ради на це, крім пробувати, помилятися і знову пробувати, без гарантії успіху навіть для великих. Так, великий Стівен Содерберг зі своєю «Мозаїкою» спробував створити поліісторію, коли сам глядач за допомогою пульту вибирає розвиток оповіді, перемикаючи на різні епізоди, – і у нього нічого не вийшло. Ні ідея, ні Шерон Стоун в кадрі не змогли здолати сон, як результат малоемоційного і дуже повільного розвитку сюжету…

PS. Чи може пригнічувати, якщо прогнози не втілюються? Так. Та коли «Тут і зараз» із Тімом Робінсом і Холлі Хантер виявляється суцільним кошмаром, можна подивитися другий сезон «Американської історії злочинів», і відчути все те, що можуть дати новітні мистецьки зразки телевиробництва. Але продовження серіалів – це вже цілком інша історія.