Дорога бере вниз, потім ліворуч, потім праворуч і після ще кількох зиґзаґів вливається у вулицю, що, більше нікуди не звертаючи, виводить за місто. Востаннє він їхав цим шляхом років пʼятнадцять тому, автобус петляв і пригальмовував, доки зрезиґнував і покотився полем, яким можна було проїхати, тоді як дорогою – ні. Пригадав те мʼяке відчуття, яке давала трава під колесами.
Цього разу він за кермом. Їде неквапно, хоча дорога запрошує їхати швидше – рівнісіньке, ще свіже покриття з бездоганним маркуванням. Їде, вчитуючись у написи і вказівники, щоб не проґавити потрібного повороту: йому належить зробити невеличкий ліричний відступ, що їх він у творчості робить частіше, ніж у житті.
Дорога відгалужується від шосе, мов гілка від стовбура; вона ненабагато вужча від основного шляху і покрита таким самим бездоганним асфальтом, що сірим килимком стелиться в далеч, де мріють силуети сизих від надміру сонця пагорбів. Йому знайомі суттєво вужчі дороги, де, щоб розминутися, доводилося брати максимально вправо і пригальмовувати.
Та неймовірно вузька дорога розтинала пушту навпіл, а вздовж неї з обох боків походжали фазани, паслися козулі, стрибали зайці. Ось сміливець-фазан, розкішний екземлярисько, підступив впритул до насипу, виклично настовбурчившись в усій своїй барвистій красі, налаштований боронити територію, а з-за нього визирала не без гордості за свого мужа миршавенька фазаниха. То було не так далеко звідси – ближче, ніж може здатися. Серед тієї живності та рослинності він відчув себе на секунду в раю, одначе мить має властивість не зупинятися – хай найпрекрасніша. Метою його тодішньої мандрівки був Сеґед, де вже вкраплювалася сербська, але все ще лунала й угорська.
Ще трохи, й автомобіль впреться в обрій, проте пасажирка на сидінні поруч не пригадувала тих пагорбів так близько, він – тим паче. Обидва рази, які колись тут бував, добирався з протилежного боку, долаючи жахливе бездоріжжя, що евфемістично називалося ґрунтівцем. Він розвертається й урешті знаходить проґавлене відгалуження, третє й останнє. І знову – бездоганний, щойно прокладений асфальт, роботи ще не завершені, збоку припаркована техніка з турецькими написами.
Ось воно, українське село, про яке написано так багато, як про жодне інше на світі. Порожні хати, вражені занепадом, тотальне бездоріжжя крихітних сільських вуличок. Один-два нові будиночки вибиваються з такою самою разючістю, як і центральна, що стелиться через село й обривається десь по той його бік, асфальтівка. Дрібка малечі вовтузиться на новісінькому майданчику, якого тут ніколи раніше не було, половина з них приїхали на канікули, дуже немає кому й бавитися. В селі лише дві школярки – вчителька приїздить до них, так простіше.
Він залишає машину коло криниці, й далі обоє йдуть пішки, пасажирка і він. Зупиняються над ланом, що спадає вділ до річки, якої немає і в якій, коли вона була, голіруч ловили рибу. Вода була такою чистою, що в ній водилися раки. Чагарі тягнуться зеленою змійкою колишнім руслом. Мальовничі ландшафти і небо, і щось у повітрі, бентежне і незбагненне. Йому нітрохи не дивно, чому класики його рідного письменства таку увагу присвячували описам природи, чому ті описи такі соковиті й розлогі, хоч сьогодні, у стиснений, мов стилістичне ущільнення, час, здаються нуднуватими. Його супутниця мріє про хатину на клаптику, де вони обоє оце стоять, а ще про яхту. Про справжню яхту – не конче таку, як у стрічках про Джеймса Бонда, можна й скромнішу. Він міркує, як усе це звести докупи, хатину і яхту, і його осяює напустити в русло води і зʼєднати відроджену річку з відродженим Пелчинським ставом, якого, щоправда, ще не відродили, та невдовзі відродять – доволі хутко, ще до виборів: якщо хотіти, можна перевернути гори.
Селяни здають землю в оренду за сміховинну суму, та їх це влаштовує – більшість із них, з огляду на вік, не годні вже обробляти її. Асфальтівка прийшла сюди вперше за останніх пʼятдесят-шістдесят років, а деякі шляхи, що їх бачитиме, коли їхатиме, і декотрі з тих, якими їхатиме, вимощено поготів уперше. Неподалік від входу на подвірʼя наливається червінню калина, рясні, важкі кетяги, напоєні соками мовчазної землі. В глибині сидить самотньо в затінку, спершись на палицю, жінка. Їй девʼятдесят два, він вітається, вони трохи спілкуються, тоді їдуть на цвинтар, де поховано її рідню. Він допомагає дійти їй до могили чоловіка, звʼязкового УПА, а тоді віддаляється і чекає. В жінки за плечима Сибір, вона щаслива, що живе і помре на рідній землі. Більшого вона не бажає, їй дивно, як можна хотіти ще чогось. Коли вона проказує це, воно ллється чисто, як вода з незамуленого джерела. Проказані нею слова, оте «на рідній землі», вільні від заяложеності, інструменталізацій, узурпацій і маніпуляцій і максимально близькі до суті. В жінки напрочуд ясне мислення, і слова, хай повільно, вʼяжуться в неблудливі речення.
Рослинність, рослинність, море рослинності, яка тут не росте, а буяє – в містах однаковою мірою, як за ними. Він пригадує, як сидів з американцем у літаку. Американцеві незліч років, його коліна впиралися в сидіння попереду, він вивертав їх то в один, то в інший бік. Міцно скроєний чоловʼяга, якого здивувала зелень внизу: в ілюмінатор здавалося, наче місто тоне в ній. «Як над Меконґом», – мовив американець. Американець нагадав йому Юджіна Гендерсона з роману Солла Беллоу. Меконґ далеко, Львів – під крилами літака, що заходив на посадкову смугу.
Покидає село, в багажнику повно яблук, він рвав їх із дерева – не встигав доторкнутися, як разом із зірваним обсипався ще з десяток, сотні стиглих плодів вкривали землю, беручись гниттям, під ними сотні вже зігнилих. Та на дереві їх усе ще було так багато, як листя.
Їхатиме через села вперед на південний схід. Де-не-де несміливий натяк на тротуар, селяни рухаються краєм дороги, декотрі на велосипедах – ще тих, старих. Автомобілі мчать, не скидаючи швидкості, сигналять, переганяють, шурхають повз нього – вісімдесят, сто і більше кілометрів на годину за дозволених пʼятдесяти. В Рогатині новісіньке шосе вливається в «стару» трасу, прокладену якихось три-чотири роки тому, а моментами здається, наче їй щонайменше тридцять. Біля Бурштина і далі, між Бурштином та Галичем, покриття вже прибрало того вигляду, яким було колись – колись давно і ще геть донедавна.
Вмикає ефемку, слухає музику; коли музика закінчується, починаються новини. На ефемках новини тривають коротко. «Від початку року населення України скоротилося на чотириста двадцять тисяч осіб». Прогноз погоди, відтак знову музика. Один із попередніх президентів його країни поскаржився на завелику кількість людей: якби менше, йому легше урядувалося б – у космос літали б ракети, а інфраструктура була би найвищого класу. Відтоді кількість мешканців скоротилася на пʼять-сім мільйонів. Якщо така динаміка збережеться, тому, хто через десять – пʼятнадцять років стане президентом України, керувати буде легко, його наступникам – ще легше.
Ще як виїздив із села, помітив, як там, звідки прибув, клубочились хмари, а вдалині вже правила бал гроза. Бачив, як небо зʼєдналося із землею, чорне небо з чорною землею густими темними нитками зливи. Він вивернув на шосе, в протилежний до негоди бік, назустріч сонцю – не в буквальному сенсі, радше в образному. Він ще перебуватиме в дорозі, як одна за одною надходитимуть картинки рідного Львова, що його негода перетворила на суцільний Пелчинський став, в якому плавали, мов яхти на морі, занурені по вікна автомобілі.
25.08.2018