Вирішив не чекати – трамвай може приїхати відразу, може через десять хвилин, може через двадцять, а може взагалі не зʼявитися. Таке траплялося, до того ж не раз. Воно як лотерея. Він проминув памʼятник Бандері, як почув надривний гуркіт мотора: краз тягнув у депо поламаний трамвай. То був один із тих вагонів, що їх доправили з Чехії. Або зі Словаччини. Або з Польщі. Або ще звідкись, де вони відпрацювали кілька десятиріч. Невдовзі надійде наступна партія – цього разу з Німеччини.
Щиро зрадів, побачивши перший зразок місцевого виробництва. Це було пригорщу років тому. На вигляд український трамвай нічим не різнився від тих, що йому доводилося зустрічати в інших містах і країнах: стильний дизайн перевершував дещо з побаченого. А головне: то був перший в історії його міста екземпляр, в який могла потрапити людина похилого віку, з дитячим візком, а також в інвалідному. Принаймні, згідно з конструкцією. Він спізнав незначне розчарування, коли проїхався ним. Коли зайшов наступного разу, розчарування зросло. Попри все, трамваї львівського виробництва тішать око. Адже життя на те, аби тішитися. Так само, як і все, що ми робимо.
Він надто легко піддавався ейфорії. Він – дзеркало своєї країни, частинка свого народу. Пригадав, з яким піднесенням вирушив на перший у рідному місті ярмарок вітчизняного товаровиробника. То було давно, дуже давно, ще перед Помаранчевою революцією. На радощах справив три футболки і спортивні штани. Проте футболка годилася хіба для манекена, а після першого прання на розмір зменшилася. Із вродженої допитливості спробував випрати ще одну, вже на нижчій температурі, але її спіткала така сама доля. З третьою не експериментував. Зі спортивних штанів, що також вскочилися, разом з пранням зійшла барва, вони зробилися сірими – не однорідно-сірими і не натурально-сірими, та все ж. Він відклав їх до кращих часів, що швидко настали, але з дипломами й досвідом якось не випадало публічно оголювати сідниці.
Згадав сушку вітчизняного виробництва для білизни, з якою довелося розпрощатися місяць по тому, як придбав: покриття облущилося, і випраний одяг поцяткували іржаві плями, як міль листя каштанів. Відніс і хотів здати, проте сушок назад не приймали. Згадав усі ті дороги і тротуари, але їх не варто було й згадувати – він ними йшов. Йшов уздовж колії шляхом, що впирався в двірець. Кривуляв роздовбаним, як саме життя, тротуаром через не менш роздовбану площу, візитку на вході до міста, про яке туристи переконані, що засновано його тисяча сімсот пʼятнадцятого разом із броварнею – схоже, невдовзі в це віритимуть й містяни.
Реґіональний експрес – єдине, що вціліло від багатообіцяючих прожектів. Щоправда, експрес їздить уже не годину і сорок (сорок пʼять) хвилин, як восени дві тисячі пʼятнадцятого, коли його запустили, а довше, і не двічі на день, а раз, до того ж хронічно запізнюючись – на десять, пʼятнадцять і двадцять хвилин.
Його місто нагадує смітник, його країна нагадує смітник – автівок, одягу, меблів, гасел, відпрацьованих технологій, зокрема політичних. Якось лише на одній вулиці налічив пʼять секондгендів. Тоді як скрізь створюють зелені зони, в його місті їх забудовують. Тоді як у світі відмовляються від пластику, повертаючи на полиці призабуте скло (за цей час його навчилися виплавляти не таким крихким), в його рідному місті всьо – пластик. Деколи йому здається, що вся його рідна країна – пластикова. Пластикові обличчя політиків. Пластикові їхні обіцянки (програм здебільшого взагалі немає).
В найкращому разі – імітація під Захід, під світові стандарти. Часом вона прекрасна, як електронівський трамвай, євроремонт, ґуччі-й-армані, та це лише зовнішній полиск, тоді як суть крихка, наче будівлі історичного середмістя (нові не в кращому стані). Часом йому здається, що й уся його країна – імітація тієї справжньої, уявної, не те щоб ідеальної, але такої, якою її йому хочеться бачити.
Виймає з наплічника газету – за старою звичкою, в дорогу він бере лише паперову пресу. Ворох газет, залежно від того, скільки їхати, але й трапляється, що статті давно прочитано, а поїзд десь ще під Галичем, хоча вже мав прибути до Франківська. Тоді роздивляється краєвиди, де все, що створено людьми, якщо не піддалося занепаду, нагадує імітацію, і лише поля, пагорби й заліски – не імітація. І Дністер – ні.
Подумав про знайому, якій допомагав садити на поїзд стареньких батьків, які чимало сьорбнули за свій вік, а ото, скориставшись безвізом, приїхали до доньки, вперше побувавши за кордоном. Й ось вони ніяк не могли отямитися від того, що зветься культурним шоком. Бо культура – це не лише вірш і пісня, не кілька поетичних рядків на мурах, що ледь тримаються купи. В його уявленні культура починається з доріг і тротуарів, каналізацій і камʼяниць, ліфтів і брам, парків і комунального транспорту. І ніхто не переконає його в протилежному.
Прочитав в їхніх очах розпач, характерний для людей, яким здається, ніби вони марно прожили життя. Всі їхні вартості, погляди і самооцінка миттю полетіли шкереберть. Він хотів якось розважити їх: вони прожили не марно, якщо у них така донька. Ось поїзд «Відень – Загонь» вкотився на станцію, пасажири – австрійці, німці, угорці, туристи з Японії, почали сідати у вагони, і лише гуртик українців та один-два чужоземці, шанувальники його батьківщини, не мали куди зайти: вагона «Відень – Київ», куди вони придбали квитки зі спальними місцями, не було.
Він спустився до сервіс-центру, проте йому не змогли надати довідки. Вагон зник із радарів, як поїзд в одному з його оповідань. Його запевнили, що це сталося десь поза Австрією, і любʼязно скерували до центрального інформаційного офісу.
«З цим вагоном постійні клопоти, він часто не доїздить до нас. Його затримують в Угорщині або й поготів не впускають в Євросоюз», – Robert K., працівник офісу, ґречний і доглянутий, зневажливо кривиться. Йому довкола тридцятки, він ніколи не був в Україні, та в його уяві вже сформувався її образ – країни-невдахи, де корупція, війна, злидні. Де немає пристойного вагона. Не треба й Russia Today.
Батьки його знайомої зайшли врешті в угорський вагон другого класу. Він розпитуватиме знайомих, і вони підтвердять те, що сказав Robert K. І знайомі знайомих. І сам він підтвердить це, хоча того разу їх затримав буревій, а вже потім, як надолужували час, згоріли гальмівні колодки. То був перший рейс – він покладав неабиякі надії на нове, пряме сполучення без клопітних пересадок і забарних чекань. Представники ще вчора провладних, а через ніч раптом опозиційних видань злетілись, мов круки, та він відмовився від інтервʼю. Пробув у дорозі замість розрекламованих чотирнадцяти тридцять шість годин. Волів, аби це було стилістичною фігурою, художнім перебільшенням. Історія з батьками його приятельки завершилася майже голівудівським гепіендом: загублений український вагон знайшовся у Будапешті.
Подумав про дитячий майданчик, облаштований напрочуд оперативно, досить було зареєструвати звернення. Але його облаштували так, як облаштовують на Марсі, – з байдужістю, не очистивши території, не викорчувавши решток металевих штанг, що стирчали з землі, не обнісши парканцем, не прибравши розбитого скла. Сусіди виводили на світанку собак, і ті справляли в пісочницю, де вдень бавитимуться діти, потребу. Майданчик швидко перетворився на звалище, у встановленні смітникової урни було відмовлено, проте ініціативна група наполягла – й урну таки встановили. Та не минуло й місяця, як її зафрахтували в багажник приватної автівки і вона зникла в невідомому напрямку. Тепер майданчик у кращих руках, він відійшов до дитячого садка, чи не єдиного не знищеного дошкільного закладу в середмісті: ласий шмат з будівлею і чималенькою територією, який завідувачка вберегла в девʼятдесятих і двотисячних, не давши забудувати, перетворити на готельний корпус, розважальний комплекс, ресторан, кавʼярню, копальню чи ще щось у такому ж дусі. Або – на приватний маєток з неприступним муром, цілодобовою охороною, відеоспостереженням, багатоступеневою сигналізацією і лютими псиськами.
Згадав розповідь далекого родича про керівника фермерського господарства, якого в девʼяностих волочили по правоохоронних органах, шили кримінал і погрожували фізичною розправою, змушуючи припинити виробництво. Та чоловік не дав залякати себе.
Часом йому здається, що нищення України, її економіки і стартового потенціалу – спланована акція. Та він відкидає цю думку. Він переконаний, що все примітивніше: недоосвіченість, наївність, захланність і... відраза до рідної землі. Чи в найкращому разі – байдужість.
Експрес то набирає, то скидає швидкість, в руках – остання з актуального запасу газета. Він читає нотатку про черговий успіх українців у світі. Преса дедалі частіше повідомляє про такі перемоги. Про них треба розповідати. Це підвищує показники оптимізму. Проте газети не пишуть, чому українці можуть зреалізуватися майже винятково за кордоном, адже ж мають власну домівку, свій чудовий край. Врешті-решт, державу. За яку боролося багато поколінь. Дуже багато поколінь. За яку борються й сьогодні. Та він упевнений, що все буде добре. Він упевнений в цьому двадцять сім років.
11.08.2018