Перед судом сторіччя.

1843—1943

О, неповторне, голубе дитинство!

Арк. Любченко.

Ніжність, солодкий і тихий смуток. Він проймає всю природу. Тихо плачуть зірочки, що скочуються синім небосхилом. Роса скропила траву й піднялися тихо стеблинки. Стих соловейко біля своєї самочки. Хіба коли-не-коли поцілуються самочки носиками зі своїми самчикамн. Спить вітерець, такий лагідний і зовсім не бурхливий. Навіть водиця на лотоках при млині цідиться — не цідиться, чи то дрімає, чи, може — прислухайтеся — казку шепоче. Ніжність, солодкий і тихий смуток. Чого той смуток? Він від щастя, під глибокого душевного миру, від незайманого сприймання природи людиною. Чи є в цьому світі люди? Так, є. Але що то за люди! Які ж бо вони добрі та лагідні, слухняні, красиві спокійною й тихою красою! Високі вони, з терновими очима, з гарячими губами, з намистом сліпучих зубів, стрункі, говорять — як сопілочка грає, не наглядишся на дівчат і парубків, як повбираються вони в святковий одяг. Але дивно: як жар горять фарби, сонцем сяють сліпучі тони, а все видається так само лагідним і ніжним. Бо нема тут якоїнебудь задеркуватости, виклику, навмисности. Все природне, все гармонійне, люди і природа, увесь світ, голубий і сумирний. І навіть пристрасті тут виявляються не бурхливою зливою, не рвучким водоспадом, а ніжним струмочком.

— "Братіку мій миленький! — скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивилася йому у вічі, як тая ясочка, а далі й каже: — Тепер я сама тебе поцілую, аж тричі, бо знаю, що й в тебе на думці нема ніякого худа. — Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі".

Це — освідчення молодят у коханні. Трошки смішно, правда? Дуже наївно, правда? Але як мило, як тепло, як лагідно-ласкаво!

Такого світу не буває. Світ інший, жорстокіший і суворіший, невблаганніший, він потребує мужности і хитрости, гарту, твердої волі! В ньому не можна "плакати по-катеринячому". А тут нема навіть катеринячого плачу. Навіть він занадто складний, занадто трагічний для цього голубого дитячого світу. Ні, не буває такого світу! Неможлива така ідилія! Хіба що в мріях. У спогадах про дитинство. Навіть, може, не в справжньому дитинстві. Там були падіння, бійки, розчарування, свої, хай мініятюрні, трагедії. Але тепер, як ви вже дорослий, у ті нечасті хвилини, коли втома подолала вас, коли вже стільки зроблено, а ще більше треба зробити, і ви це знаєте, але спинилися на мить, — у ці рідкі хвилини, чи не згадуєте ви з солодкою ніжністю далекий і неповоротний і такий безконечно близький світ вашого дитинства? Той неповторно-голубий світ? Якщо ви людина, а не гомункулюс, не формула на двох ногах, то, безперечно, згадуєте, і тоді ви любите Квітку. Ви любите його не так, як Шевченка або Лесю Українку. Він не веде вас на труд і подвиги, він не кличе вас до мужности і боротьби, він не переворушує вам душу до глибини, розпеченим залізом випалюючи з неї все рабське й мізерне. Але він дає вам хвилину солодкого відпочинку, тихого й милого спокою, м'якої ласкавости. Він такий старомодний і трошки смішний у своїй трошки незграбній і трошки вайлуватій ніжності, він коли-не-коли трошки солодкавий... і ще можна чимало понавизбирувати тих "трошки"... Але ви не відмовитеся іноді зануритися в цю прохолодну затишність, в це дзюрчання слобожанського повільного струмочка, в цей світ далекої ідилії.

Боже мій! Ми вже чуємо розгнівані голоси. Це кричать на ґвалт "вольові енерґетисти", пробачте на такому дивоглядному слові. Вони обурені вкрай. "Нам потрібна вольова людина! Геть усе, що розмагнечує душу! Не солов'їв, а кулеметів. Які там з біса струмочки! Давайте нам Ніяґар! Героїня тихо схилилася на плече? Кому це потрібно! — Хай вона кусає героя! Хай вона палить його! Але не коханням, а патріотизмом, вольовим енерґетизмом, волюнтаризмом..., ізмом... ізмом... ізмом! Одне слово — геть Квітку!" — так кричить такий собі чорнявенький парубійко. Він закінчив школу — і вирішив, що він уже все знає. Шашкевич? — Застарів. Котляревський? — Блазень. Квітка? — Слинько. Точнісінько:

І все те бачив, і все знаю!

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й Бога, тільки я...

І не здогадується, бідолашний, що він не менше смішний і не менше наївний, ніж так категорично перекреслюваний ним Квітка. Це ж про нього й писав сам таки Квітка:

"Як попаде нашу книжку, то переворочує її, переворочує, мов голодна беззуба собака шкоринку, котрої не вкусить, та, не розчухавши, що, для чого і против чого писано, зараз, щоб абищонебудь сказати, абичимнебудь нашого братчика занехаять, а самому похвастати, зараз, кажу, і гукне: "Кавика не там! Оксія не туди! Хвалш! Треба наш-єри — ни-ни! Я усе знаю і зараз побачу, де що не так. — Он гляди лишень, пане усе-знаю, щоб не було і з тобою того, що з Терешком шевцем!"

Підліток завжди зневажливо висловлюється про дитинство: Що знають діти? Хіба плакати. — Дорослий любить і цінить дитинство, залюбки про нього згадує. І це не заважає йому бути мужнім і глибоким, досвідченим і практичним — одне слово, дорослим. А підліток у самому своєму патосі заперечення дитинства виявляє, скільки ще в ньому лишилося дитячого. Це стосується і до Квітки. Коли у нас багато голосів волає про його застарілість, про те, щоб його скинути з корабля сучасности, волає про вольовий енерґетизм і інші добрі речі (які одначе в житті ніяк не дають вкласти себе в шухлядки з отакими "ученими" наличками), то це говорить про те, що великий голос у нашому культурному процесі мають підлітки. Це непогано. Бо це свідчення молодости нашої культури, а молодість — це перспективи, надії, майбутнє. Але чи повинні замовкнути дорослі? Чи повинні вони віддати провід молодим? (Читач здогадується, що говориться не про роки і не про керівні посади десь в УЦК!)

Так отже не віддамо Квітку. Не будемо робити з нього ні пророка, ні вчителя, ні національного героя. Але знайдемо для його творів місце на нашій поличці і в нашій душі. Не можна віддати ного навіть, якби він увесь був такий, як у "Марусі", такий сумурний і блаженно-сумний. Але він зовсім не ввесь такий і навіть не такий уже простий, як це з першого погляду здається.

Уже коли чигаєш спогади про Квітку, впадають в очі незрозумілі суперечності. Боязка золотушно-хвороблива дитина, потім людина, що, як мімоза, закривається від кожного доторку, людина, що тікає від світу — мовляв, він ловив мене і не піймав — у ченці. A водночас кілька разів військовий, і актор, і першорядний танцюрист, і ініціятор мало не всіх громадських заходів у Харкові, молодому тоді університетському місті, Атенах — за Каразіном — Слобожанщини: перший директор театру, один з редакторів "Украинского Вестника", засновник Інституту шляхетних дівчат і кадетського корпусу, повітовий "предводитель дворянства", совісний суддя і голова карного суду — і до того ж кілька разів вибираний — значить, не погано виконував ці обов'язки. Типовий деталь мемуариста: чи не найбільше в світі Квітка боявся... коней (а боявся він взагалі багато чого). Але, бувши ченцем, узявся сам доглядати в манастирі коні.

Такі контрасти побоювань і активної діяльности, безвільности й волі — і в творчості. Ми звикли твердити, що герої Квітки — пасивні й безвільні. Мовчки кориться Маруся батькові, ні зерна протесту нема в Василеві. Але хіба не виявляється сила волі в тому стоїцизмі, з яким Галочка відмовляється покохатися з нерівнею-капітаном або з яким Оксана переносить після повернення з дитиною до рідної хати поговори села і відкидає щиру любов закоханого в неї Петра? А вже справжній гимн вольовій активності — образ Ївги ("Козир-дівка"), що дійшла своїх прав усупереч численним сильнішим ворогам. І хто з героїнь творів нашої літератури — неписьменних селянок міг, пробившися до губернатора, заявити йому: "Глядіте ж, не забудьте й ви, прийдіте: там укупі розберемо діло і побачимо, хто з нас бреше, чи я, чи ваші судді". Тут вольовість не в деклямаціях і декляраціях, а у вчинках і поведінці.

І так не тільки з героями, а і з творами. Хай "Маруся" розпливається в описах, почуттях і описах почуттів; але придивіться, яка напружена, яка гостродинамічна композиція "Козир-дівки" або "Перекотиполя". Майже до самого кінця читач не знає в "Козир-дівці", украв Левко гроші, чи ні, і це увесь час підтримує напруження. А як драматично подані в "Перекотиполі" наростання грозового настрою, романтична сцена каяття підчас грози — Божого гніву, дальша сцена вбивства і викриття цього вбивства! Та тут багатьом навіть сучасним письменникам є чого повчитися в старенького Квітки щодо динаміки й дійовости.

І з політичними симпатіями й антипатіями Квітки справа не така проста, як здається. Послідовний консерватор, що приймав Миколаївську Росію всю, як вона була, вважав її за непорушне, від Бога дане, що вмер би, напевно, з переляку, якби хтось хоч натякнув йому про потребу змінити існуючий лад — він за це був охрищений большевиками ідеологом, мовляв, реакційних поміщиків. Він і не мріяв ні про які зміни — ні про соціяльні (хоч би скасування кріпацтва), ні про національне визволення України з-під влади "білого царя". Дійсність здавалася йому — принаймні, поки він мислив теоретично, як політик, — суцільною ідилією. Покірні селяни і губернатори, що плачуть, так, плачуть над нещастям селян, — це ланки однієї системи, а загалом "ійде усе гаразд. Нема ніякої замішки: усяк над своїми розпоряжа, і усе ійде справно, і нікому не тяжко, і ніхто не зобиджен." Треба було носити ідилічність у крові й мозку, щоб написати це і щоб не здригнулася рука. Але та сама рука виводила й зовсім інші речі. Які жалюгідно обмежені й нікчемні герої "Конотопської відьми"! А яку ґалерію свинячих рил змальовано в "Козир-дівці": падлюка-писар, фертики-урядовці, байдужі до людського горя картярі, несостемений йолоп-судящий, бубликоїд-ненажера суддя, що все механічно підписує ("Я вже ні об чім і не пам'ятаю, тільки все підписую"!), — всі ці "п'яні пики" зловісним хороводом оточують героїню твору, і однієї губернаторової слізки аж ніяк не досить, щоб змити ввесь цей бруд і нечисть. І дійсність Квітчиних творів раз-у-раз сповнена злочинів і підлот: зґвалтування ("Сердешна Оксана"), грабунки й убивства ("Перекотиполе"), хабарництво, загроза безвинної каторги й здача в рекрути ("Козир-дівка"), голод ("Добре роби, добре й буде"), топлення людей ("Конотопська відьма")... А військо — опора Росії: салдат на портреті Кузьми Трохимовича намальований так, що "й живий не буде такий бридкий", а реалістичність портрету виміряється тим, що як подивишся, "таки так і думаєш: "От побіжить... от битиметь!" А, на жаль, мало відомий епізод з "Салдатського патрету", коли салдат украв мішок з грушами, що лежав без догляду на возі, а коли його зупинили, зажадав грошей за те, що "Ви, — каже, — зіваєте по старанам, а я вот ніс-ніс, да вота как умарился, да амуницю патьор... Давай сюда деньги на вичистку" — слід було б популяризувати в усіх школах: та це ж символ усієї російської колоніфльної політики, зокрема і щодо України: спочатку "визволяють" те, що погано лежить, а потім за це обдирають! "Оттака то їх московська віра, щоб зо всякого зідрати". Таких драстичних ситуацій, типів, місць можна знайти досхочу, і в цьому сила реалізму Квітки, як би все це не пом'якшувалося тим серпанком ласкавости, що завжди притаманний Квітчиній розповіді. Але було б верхом дурости приписати Квітці на підставі цього якісь самостійницькі чи бунтівничі нахили. І думки про це він не мав. Всі ці кричущі суперечності мирно співіснували в його душі і в його творчості.

П. Петренко в своїй цікавій книжці про Квітку (Харків, 1931) висловлює дотепну думку: логіка селянської розповіді примушувала Квітку в українських творах мимоволі ставати на позиції селянина. Квітка ставав Основ'яненком. І рука писала те, що міг сказати такий собі дядько-розповідач з Основи і від чого обома руками відкараскався б дворянин Квітка. Справді, назвім це, як хочемо: чи це був містичний голос української крови і раси, що говорив у напів-зрусифікованому дворянинові російської імперії, яким був Квітка, чи це був просто тверезий вплив навколишнього українського оточення¹⁾, — але факт лишається фактом: твори Квітки говорять більше, ніж сказав би нам сам їх автор. Основ'яненко сприймав світ не зовсім так, як Квітка. А втім, таке протиставлення трохи спрощене. Все таки Основ'яненко жив у Квітці. І може навіть Основ'яненко був основою Квітчиної душі? Глибокою, справжньою, часом іраціональною, яку не завжди сам зовнішній, офіційний (і для інших, і для себе) Квітка розумів і міг сформулувати. Ця роздвоєність проймає глибоко всю творчість Квітки, хоч вона не стала ще в нього усвідомленою і через це трагічною, як це було в Гоголя. Вона лишалася в нього нерозкритою, прихованою, порохом, що не вибухнув, пролежав понад століття; і тільки потім, в лябораторії хеміка, виявилося, що вибуховість у ньому була, але потенція ця не перейшла в реальність.

З цього погляду дуже цікаво порівняти гумор ранніх російських епіграм Квітки і його українських гумористичних повістей і оповідань. У російських епіграмах школа гумору — французька, модна тоді в росіян. Це тонка гра калямбурів і натяків, чисто словесне плетиво з претенсією на сальоновісгь (акростих "Надія" та ін.). А в якійнебудь "Конотопській відьмі" основний засіб гумору — гіперболізована алогічність:

"Поївши добре вареників та карасів, у сметані жарених, та запивши сколотинами... витягли самотужки по носатці тернівки, а вишнівкою на дорогу запили, а підвечіркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик та горщечок масляків у масличку та в сметані пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна й від чого, і завадило".

Цей гумор не боїться пересолу, великих доз перцю. Він не цурається міцного слівця, вульгаризму й глузування. Пріська Чирячка, Химка Рябокобилиха, Пазька Псючиха, Явдоха Колупайчиха — так міг назвати своїх героїнь тільки Основ'яненко. Це здоровий, життьовий, тверезий, реальний, на чорноземному ґрунті вирослий, безпощадний український гумор, що звучав у наших старих інтермедіях і пізніше аж до фейлетонів Остапа Вишні, гумор репаний, немазаний, убивчий, без евфемізмів і еківоків, без соромливого підіймання очей угору або потуплювання вниз. "Жарт в українських степах, — писав один із сучасних Квітці критиків, — і досі ходить розхристаний, присягається чортом, сякається в рукав, чоботи мастить дьогтем". Це один з суто українських первнів — може не першорядної ваги, але важливий тим, що його не підробиш. У Квітки це один з виявів його органічної, в крові, в світогляді, в світосприйманні закладеної українськости.

І тут ми доходимо кінцевого висновку. Квітка — наше дитинство. Як таке, ми приймаємо його, милуємося ним і пробачаємо йому низку непослідовностей і — з нашого погляду — просто недоречностей. Але доросла людина може не тільки милуватися дитинством, вона аналізує його, щоб упізнати своє становлення, своє зростання, свої стихійні первні й джерела свого розвитку й пізнішої діяяьности. Так і з Квіткою. То було голубе дитинство, тепер перед нами світ різнобарвний і обсяговий, але початок нашого світу між іншим і там. І в деяких суперечностях Квітки (не в усіх, звичайно) відбилися й суперечності української душі, що й досі даються нам в знаки. Придивитися до них цікаво. Шевченко писав про Квітчині твори:

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну (в них Ю. Ш.)

Я ще раз побачу.

— він розумів, що чимало з українського життя і української душі відбито в творах Квітки — і то саме такого, що спонукає до плачу. І водночас Шевченко кликав Квітку до іншої програми: від пасивного відтворення сучасности він кликав Квітку до нав'язання з історичною традицією України:

Утни, батьку, щоб нехотя

На весь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Від несвідомого, приглушеного відтворення історичної традиції Шевченко кликав Квітку до свідомого історизму. Від сучасности через минуле до майбутнього — так формулував Шевченко програму літературної творчости. Цієї програми Квітка не виконав. І минуле і майбутнє лишилися для нього закритими, сучасне він сприймав далеко не повно. І все таки він дав багато, і ми не маємо права відмовитися тепер від Квітки, він нам не чужий, він для нас живий. Не пророк, не вождь, не вчитель — всім цим Квітка не був і не є; але балакучий і добрий приятель, що розважить і розрадить підчас утоми й скороминущої зневіри, — таким ми приймаємо письменника, свідка нашого голубого, неповторного дитинства, дещо обмеженого, але милого дитинства.

¹⁾ В. А. Квітка розповідав про велику ролю в українських впливах на письменника його кучера Лукіяна. На жаль, наше літературознавство зовсім не звернуло уваги на цю постать. Тут варто було б повчитися в росіян, що стільки уваги і розвідок присвятили няні Пушкіна!

[Наші дні]