Було добре, старий

Джеймс Джойс. Дублінці. Переклад з англійської Бориса Превіра та Максима Ларченка. – Київ: Комубук, 2017. – 240 с.

У «Третьому чоловікові» Керола Ріда, унікальній кінострічці, відзнятій на руїнах Другої світової війни, є епізод, в якому представник місцевої інтелігенції, яка прийшла на літературний вечір американського письменника Ролло Мартинза, автора пригодницького читва, цікавиться Джеймсом Джойсом. «Що Ви можете сказати про Джойса?» – допитується панок у пенсне. Та Мартинз нічого не може сказати про Джойса: він ніколи не чув про такого, і публіка шокована. В залі зчиняється невдоволений, ба навіть обурливий гул. Керівник культурного центру, де відбувається зустріч, рятуючи ситуацію, переводить усе в жарт.

Третій чоловік – Гаррі Лаймз: мерзотник, який під егідою міжнародної організації, що опікується біженцями, торгує вкраденим зі шпиталів інсуліном, розводячи його, через що калічаться або й гинуть дорослі та діти. Лаймза блискуче втілив Орсон Веллес – незаперечний король в інтерпретуванні знаменитих негідників світового письменства та кінематографу. «Третій чоловік» змальовує час, коли процвітав чорний ринок, шахрайство, нелегальні звʼязки і кримінальні схеми, а довкола центрального памʼятника австрійської столиці, в якій розгортається дія, росли не квіти, а картопля. Сьогодні це все в минулому, та не в минулому ірландець Джойс. Як, зрештою, й англієць Ґрін, якому належить сценарій фільму.

Є такі письменники, які мають, можливо, не так багато читачів, зате надійних, екзальтованих шанувальників. Джойс – один із них. Без нього годі уявити модернізм, як годі уявити зоряне небо без котрогось із характерних світил. Джойс – автор не такої значної кількості творів, зате його головний шедевр, «Улісс», налічує (у виданні українською) сімсот сторінок чималого формату. «Улісс» – Біблія модернізму. Ще дві його книжки, можливо, не такі резонансні, варті не меншої уваги: «Портрет митця замолоду» і «Дублінці».

«Дублінці» – збірка невеликих за обсягом оповідань, що зʼявилася, коли молодий письменник розміняв тридцятку. Це збірка портретів містян, з якої виростає портрет міста, а також портрет Джойса, митця. Джойс блискуче знає Дублін, його вулиці та локації, перехрестя та закапелки, паби і сквери. Так само легко орієнтуються герої, проте вони не завжди добре почуваються, часто їм дискомфортно, деколи – нестерпно. Це внутрішній дискомфорт, а не зовнішній, дарма що вони належать радше до низів, ніж до верхів (проте все-таки не до дублінського дна), здебільшого навіть не до середнього класу. Та вони якось просуваються життям, сірими буднями, від ранку до вечора, від будня до свята, шпортаючись не так об справжню, як об метафоричну бруківку, необачно потрапляючи в калюжі, або ж їх забрьохують принагідні події, мов багнюка з-під коліс транспорту, що мчить повз них. Утім, найважливіший засіб пересування у цьому просторі – трамвай. Він везе від передмістя до міста і, відповідно, назад, часто переповнений, та в ньому завше знайдеться джентельмен, який поступиться місцем дамі – хай не дамі, а простій дівчині.

Прочитати «Дублінців» – мовби побувати в ірландській столиці початку двадцятого сторіччя. Невеличкий паноптикум місць і характерів, збочень – чи то виробничих (детально), чи сексуальних (натяком), заранніх відкриттів і запізних докорів сумління, штрихи до панорамного портрета. Це екскурсія, яку можна здійснити, не виходячи з дому, проте після неї обовʼязково закортить побувати в Дубліні – розшукати площу, будинок, паб, хай усе, що описано, було так давно і, безсумнівно, відтоді чимало всього змінилося. Здавалося б, непретензійна, місцями технічно наївно виконана, ця оповідь затягує – не так заворожує, як – незчуваєшся коли – опиняєшся в ній, на її сторінках, в її художньому часпопросторі, який до такої міри осяжний, приземлений, буденний, що майже доторкаєшся до дійсності.

Це світ напередодні великої катастрофи, якою стала Перша світова війна, тоді як Друга його доконала, після неї його вже не буде, проте наразі ніщо не віщує її: він складається з маленьких катастроф окремих фігур, настільки несуттєвих (катастроф) і настільки другорядних (фігур), що ніхто не помічає – ні поразки, ні страждань, ні сподівань, крім самих фігур і читача, і водночас – то справжні драми. Як влучно зазначено в анотації: «...колір батьківщини – це не завжди блакитний відтінок неба, але й монотонна сірість дощового дня та брудно-коричнева багнюка дублінських вулиць...». Це мовби сказано не про Дублін чи не лише про Дублін, а й Львів, Київ, Одесу, Харків. Прикметно, що книжка датована тисяча девʼятсот чотирнадцятим, над самісіньким краєм безодні.

Сюжетно автономні, ці оповідання зростаються в суцільний, цілісний, неперервний, проте з перервами, наратив. Складається враження, що вся творчість Джойса, хоч як глибоко йде він в «Уліссі» у внутрішній світ персонажа, в універсум його свідомості, відчуттів і почуттів, проникає в найвіддаленіші й найпотаємніші закапелки його душі, – розгалужений, виписаний у типажах гімн містові: не містові загалом, здетериторіалізованому і здемонізованому, як у багатьох його сучасників, передусім експресіоністів, а таки одному-єдиному полісу – Дубліну, дарма що Джойс знав також інші міста, а одне з них, Трієст, де гостював у брата, любив. У зображенні міста порівнянний з Джойсом хіба що Альфред Деблін з його романом «Берлін – Александерпляц», трохи – Дос Пассос з «Мангеттеном». Купно з «Дублінцями» (не конче з «Уліссом»), ці твори – ті книжки, що прекрасно надаються до екранізації, для яких найкращий екран – уява читача, на яку спрямований, освітлюючи й оживлюючи її (зміст), неперервний пучок літер, речень, тексту (форма).

Навіть обличчя героїв мають коричневий відтінок дублінських вулиць, як-от у містера Даффі, протагоніста «Нещасного випадку». Вони мовби зліплені з глини і бруду дублінських топосів, а їхні душі – подихи міста, що вдмухнуло в їхні тіла частинку себе. Водночас, вони – не ляльки. Місто проникає в людей, формує їх, які формують його. І деформує.

Джойс – оригінальний портретист, хоча деякі намальовані ним лиця важко уявити, як-от місіс Марію Доннеллі з «Глини», в якої кінчик носа, коли вона сміється, торкається випнутого вперед підборіддя. Та це марниці, теорія літератури має на все пояснення, в цьому разі – ґротескування. Головне, що герої сміються: радіють (рідше) і сумують (частіше), кохають і ненавидять, байдикують (сповна) і гарують (котрі – вдавано, котрі – по-справжньому). Вони розіпʼяті між конвенцією і пристрастю, і хоча конвенція здебільшого виявляється сильнішою за пристрасть, саме пристрасть робить їх живими істотами, а оповідання – істотними. Саме це надає «Дублінцям» Джойса переконливості.

«Дублінці» – енциклопедія лінґвоурбанознавства, хай невеличка, зате виписана зі знанням матерії і з любовʼю: з тієї природністю, невимушеністю, очевидністю, що від любові не відрізняється. Глина в «Дублінцях» – більше, ніж глина (й інакше, ніж матеріал, з якого виліплено людину, хоча й похідне від цього образу); ніж та, що в лапках, і та, яка без лапок, вона – не лише назва, а й суть: nomen est omen. На столі – молитовник, вода, перстень, глина. Вода – довге життя, перстень – шлюб, молитовник – чернецтво, глина – смерть. Гравець підходить до столу із завʼязаними очима. Так Емілі Сініко, жінці сорока трьох років, випадає глина, хоча вона жадала воду. Сініко гине під колесами локомотива, спрагла життя і любові.

Смерть ширяє над містом і його мешканцями, протагоністи живуть у затінку, створеному її лиховісним крилом. Може, саме тому так рідко сяє в оповіданнях цієї збірки сонце. Похмурість зближує Джойса з експресіонізмом, а відрізняє – життя, якого, попри все, – багато, воно в різних формах і констеляціях.

Якщо підбити підсумок, то вийде щось середнє арифметичне, щоправда, коштом не кількісним, а якісним. Або, як висловлюється про власні амурні походеньки Корлі, один із двох ґалантних кавалерів у шостій відслоні «Дублінців», піддавшись на вмовляння Ленегана, свого приятеля, завзятого волоцюги з великим запасом історій, лимериків та загадок: «Було добре, старий».