Анатема.

10 липня відбула ся на цвинтарі собору св. Софії урочиста панахида по рабу Божому гетьманови Іванови в перший може — принаймнї прилюдно — раз після великої траґедії українського народу під Полтавою та траґічної смерти її головного дїяча на чужинї, в Бендерах. Більш двохсот років на Українї примусом відправляли ся урочисті молебнї з подякою за те, що разом з козацькими трупами засипано в могилї під Полтавою волю України, що силою хитрощів, лукавства та підкупу, а на полях Полтави й збройною силою, ідея московського централїзму на довгий час перемогла ідею державно-полїтичного, а разом з тим і культурного саморозвитку українського народу. Замісць плачу — сміх, замісць суму — злі радощі переможця, замісць "вічної памяти" рабу Божому гетьманови Іванови та воїнам, що положили своє життє під Полтавою за Україну, та сумного панахидного трезвону — многа лїта "благочестивійшому, самодержавнїйшому" і радісний великодний трезвін, замісць благословення та вдячности нащадків тому, хто будував і обдарував храми Божі й манастирі на Українї, — анатема йому в самім серцї України, в київській св. Софії!.. Коли-ж і як саме вперше проголошено ту анатему?

Але чогось Українцеви страшно розгортати книгу історії, страшно й соромно... Бо ту анатему, хоч і з Петрового наказу, проголошено устами Українцїв...

Те, що стало ся у Глухові, а потім і в Москві, після перемоги Петра над Іваном, соромом покриває наші обличчя. Українцї з вищих кол тогочасного духовенства виявили таке "усердє не по розуму" в нарузї над переможеним супротивником Петровим, яким самих Росіян перевершили... "Великия ради та багатия милости та таки й страху ради" вони все зробили, щоб покласти яко мога чорнїйше тавро огиди на "зрадника" й наруги над ним. Значить, не дуже далеко сягала їх історична память: вони забули, що яких небудь 55 років передтим представники української церкви гіркими сльозами обливали ся, просячи Богдана не єднати ся з Москвою, передбачаючи, до чого те єднаннє доведе. Москва зламала переяславський трактат, відібрала права й вольности українського народу і ясно, як Божий день, що вірний син України, коли взяв у руки гетьманську булаву, тим самим брав на себе і святий обовязок повернути ті права назад. Таких людей суд історії зрадниками не визнає. Але сучасники, сумнївно, чи щиро, зате з великим усердєм голосили про зраду... Як відомо, Мазепа втїк від Петрової помсти за межі досягання, і над ним не була сила помстити ся та покарати його так, якби того бажало ся переможцеви. Отже улаштовано спеціяльну церемонїю, яка-б собою уявляла присутнїм картину можливої кари й помсти. Ся церемонїя відбула ся у Глухові 5 листопаду (1709 р.). Все обставлено надзвичайно театрально. На високім помостї поставлено шибеницю, а під нею фіґуру Мазепи в андріївській стьожцї. На поміст вийшли Меньшиков з Головкіним, розірвали патент на кавалєра ордену, прочитано велерічиве писаннє про доброзичливість і благодїйність Петра до Мазепи та невдячність самого Мазепи, зірвано андріївську стьожку, а потім фіґуру повішено. Се зробила державна влада. "Нїякого обурення в грудях автора сих рядків намальована вище картина не викликає. Се зробили чужі люде, і зробили те, що взагалї роблять некультурні переможцї над своїми ворогами. Але як поставили ся до сього українські кола того часу? Одні мовчали, бо щось говорити було дуже небезпечно, а инші ще й від себе додали, і додавали ті, кому се нї в якім разї не личило...

11 листопаду, чи то з Петрового наказу, чи своєю волею, приїздять до Глухова київський митрополит Йоасаф Кроковський і переяславський епископ Захарія Корнилович. 12-го листопаду в Троїцькій церкві, де присягав гетьман, відправлено службу Божу, а потім урочистий молебень, по ньомуж проголошено анатему й вічне прокляттє "злодїєви та зрадникови" Мазепі, а новгород-сїверський протопоп Афанасїй Заруцький виступив ще й з проповідю, в якій доводив справедливість сього прокляття.

Тут також не обійшло ся без церемонії, якої краще не бачили-б очі сучасників, картина якої лїпше не дійшла-б до тих їх нащадків, що не втратили сумлїння й здібности червонїти від сорому. І справді червона фарба сорому й зараз заливає обличчє читача... У саму церкву внесено портрет Мазепи. Митрополит Йоасаф своїм святительським жезлом ударив портрет у груди, а духовенство, обернувши свічки до портрета, співало: "анатема, анатема, анатема". Ледви чи з наказу митрополит взяв на себе ролю, яку аж страшно назвати власним її іменем!

У Москві також таки наш земляк Стефан Яворський, блюститель патріяршого престолу, стверджував сю глухівську анатему. В Успенськім соборі з уст сього владики пролунали на віки зафіксовані слова: "нам, зібраним в імя Господа Іисуса Христа і святих апостолів, дано від самого Бога вязати й розрішати, і аще що звяжемо на землї, буде звязано і на небесї. Зрадникови Іванови Мазепі за нарушеннє клятви та зраду великому государеви — анатема!" Всї присутні архиєреї за ним проголосили тричі: "анатема, буди проклят!''. Так за 55 років перебування під московською владою занепало морально українське духовенство, так заїв його сервілїзм до остаточної втрати всякої людської гідности, не кажу вже, пастирської... Вони поваленому вже ворогови Петра, того самого невіри й блюзнїра, що на своїх розпустних вечірках ганебно знущав ся над усїма христіянськими святощами, читали лєкції вдячности, у своїй власній невдячности проголошуючи йому анатему, забувши все те добро, яке зробив він для церкви.

Отак "вдячні" сучасники пошанували того, хто Україну покрив збудованими ним церквами. Хиба невідомі їм були великі жертви сього "зрадника" на духовні й освітні цїли? Хто то побудував на Українї величні ще й тепер храми, обдарував найбільш шановані народом манастирі й церкви багатими роскішними будовами, образами, дорогими річами? Навіть тепер, коли українська церква з царського наказу відреклась Мазепи, й всякі памятки від нього нищено, затирано всяку про нього память, — ще й тепер уся Україна повна тих ріжних памяток небувалої гетьманської щедрости для церкви. Печерську Лавру Мазепа відновив, обвів монументальними мурами, що й тепер дивують око глядача, поставив і гарні брами з церквами на них, т. зв. святу браму й другу, т. зв. економську. Недурно його портрет на стїнї вівтаря Лаврської церкви ховав ся до останнїх часів. Але чи мала-б св. Лавра сміливість помолити ся за свого "здателя і благодїтеля" Богови? По Мазепиних ворогах там урочисто молили ся, а в св. Софії йому на всю Україну проголошувались прокльони, на сторінках "Кіевлянина" назва Мазепинця була лайливим словом, яке так любили вживати особливо київські панотцї з щирих і лукавих прихильників єдиної недїлимої...

В Пустино-Миколаївськім манастирі вібудував Мазепа нову величезну церкву св. Миколая. Вибудував наново брацьку церкву Богоявлїння і поставив новий будинок для Академії. Але на цвинтарі собору с. Софії щось не видно було панотцїв-професорів Академії, не побажали вони взяти участи в панахидї по тому, в чиїй хатї та йогож і лаяли до сього часу, та певно й далї ще лаятимуть з свого великого розуму.

Довго було-б перераховувати всї памятки Мазепи на Українї й поза нею. Навіть у церкві Гробу Господнього в Єрусалимі на великі свята замість антимінсу на престолї кладуть подаровану Мазепою срібну плиту, артистично гравіровану.

Панахида 10 липня вернула раба Божого Івана в лоно церкви. Чи будуть же після сього молити ся за нього принаймнї хоч у брацькій церкві? Чи полїтичного світогляду, утвореного підручниками Рождественського й Іловайського, не перетворили й академичні катедри? — Доживемо до 22 серпня ст. cт.,— побачимо.

Вістник полїтики, лїтератури й життя