Якось у цілком неформальній розмові один мій добрий знайомий напівжартома мовив: "У якомусь сенсі я – більший українець, ніж ти". Я так само напівжартома з ним погодився – мовляв, авжеж, у якомусь сенсі більший, маючи на увазі, певна річ, не лише його вагу.
Я зробив це радше з почуття конформізму. Тобто взяв на віру те, що про нас із ним видно йому, але не до кінця або якось по-іншому видно мені. І це якраз був той момент, коли легше погодитися з напівжартом, ніж почати прискіпуватись і випитувати, в чому ж ідейне наповнення отієї другої, серйозної половини його твердження – можливо, і не зовсім жартівливої. А можливо, й геть зовсім не жартівливої. Бо й загалом ми живемо у світі, коли збоку людям іноді видніше, який ти є насправді і чому ти такий.
Тож якщо йому, людині зі Сходу України й вимушеному переселенцю, бачиться, що за певними параметрами я – менший українець від нього, то якась частка правди в тому мусить бути. Не інакше. Життя іноді змушує погоджуватися і з парадоксальнішими твердженнями, то чому б не погодитися з таким, цілком звичним, коли хтось вважає, що він – більший українець за тебе? Хіба такого не бувало? Бувало – і не раз. Але, з іншого боку, чого б це я мав палко обстоювати те, що мені давно належить – і за правом народження, і за правом громадянства, і, головне, за правом свідомого вибору ще тоді, на самому початку далеких дев'яностих.
Думаю, все-таки передусім за правом вибору. Чи хтось насправді вважає, що випускник радянської школи з російською мовою навчання і військово-спортивним ухилом не мав тоді, 1991 року, альтернативи й іншого шляху, ніж вступити на факультет української філології в місцевому виші?
Отже, трохи автобіографії. У свої 17 років я – майже паралельно із входженням у повноліття – свідомо обрав українство з усіма його плюсами та мінусами. Ні, мене не завели до кімнати, де стояв стіл, на якому стояла тарілка з двома піґулками, одна з яких була синьо-жовтою, друга – червоною, а я мав зробити вибір. Усе відбувалося по-іншому. Це був досить тривалий і складний процес. Але чи був цей вибір на користь домашньої "прошивки" з одночасним зневаженням усієї "надбудови" радянсько-російського шкільного навчання та виховання безтурботним і позбавленим драматизму – нині для мене питання риторичне.
"Учень вашої школи брав участь у несанкціонованій політичній демонстрації. За нашими даними, він є членом незареєстрованої молодіжної організації націоналістичного спрямування. Ось фотографії..." – приблизно таке повідомив співробітник радянського КҐБ нашому директорові в далекому 1990-му. І я дуже добре пам'ятаю неприємний холодок по спині та сповнені щирого нерозуміння погляди однокласників під час незапланованої "виховної години", на яку тоді перетворився урок фізики, погляди, що немовби німо запитували: "Зачем это ему?" У тій ситуації, як мені тепер здається, не було особливого героїзму, але точно був підлітковий бунт і перший дорослий вибір – два в одному.
Думаю, весь подальший хід мого життя є в певному сенсі наслідком того вибору, що не приніс мені ні кар'єри, ні привілеїв, ні грошей, але натомість подарував щось значно вартісніше й важливіше – відчуття якоїсь внутрішньої згоди з самим собою. Потім прийшло розуміння, що цей вибір не може бути ні заслугою, ні виправданням, ні індульгенцією, ні методом, ні трибом існування, ні ознакою, яка вивищує над іншими, ні емблемою, яка вирізняє з-поміж інших, ні навіть відчуттям належності до колективного національного тіла.
Нині мені здається, що українство – це повітря, яким дихаєш, щось ґрунтовно зрозуміле і водночас незбагненне й крихке, щось завжди нове і водночас архаїчне, "ізпрежди віка", щось, що ніяк не змогли викорінити в моєму дідові, але зуміли вщент знищити в його синові, моєму дядьку, щось, що є частиною світовідчуття, хоч і не обмежується тільки ним, щось, що раз полюбив і ніколи не зможеш розлюбити, щось, що живе в рефлексах, інтуїції, способі мислення, щось, що іноді випрозорює, а іноді страшенно заплутує, щось, що живе в мові й поза мовою – в умовчаннях, жестах, гримасах, у речах непроявлених і невимовних...
Людей, які стали біженцями з окупованого Криму та Донбасу, до українства у прямому сенсі примусило життя. Певна річ, далеко не всіх, але деяких – вельми гостро. У них не могло не виникнути враження, що вони – перші українці на цій землі, що їхнє українство – навіть не екзистенційне, а онтологічне, продиктоване самою долею. На останньому вони наполягають особливо: українство – це їхня доля. Вони – перші українці не з вибору, не з народження, не з громадянства, а тому, що так забаглося якимось невидимим чинникам. Щось підвело їх до українства й закинуло в нього, як у новий світ. Ні, звісно ж, не історія – чиста метафізика. Бо вони не збиралися, не хотіли. Просто собі жили. І жили б собі далі, якби не… Так вийшло. Щось підвело – перед тим чітко показавши, де світлий бік, а де не-життя або анти-життя – до нового світу, де тепер хочеться бути новим і найкращим. І ніяк не менше. Доля… Саме так вони іноді називають свою вчорашню метаморфозу, своє нове самоусвідомлення, яке сьогодні ввижається їм дивом і перстом Провидіння.
Але чи справді була це саме доля й Боже грище? Думаю, ні. Чимало з тих, хто вибрав політичне або мовне (або й перше, і друге заразом) українство 2014 року, мали насамперед вибір, надто людський вибір. Як і я тоді, 1990 року. І так само, як і я, могли обрати щось інше, щось значно зрозуміліше, конформніше та звичніше, від чого не округлюються очі й не стискаються кулаки в колишніх друзів і через що від них не відмовляються батьки.
Тому фраза мого знайомого "У якомусь сенсі я – більший українець, ніж ти" водночас і правильна, і хибна. Правильна тому, що гострота його переживань незрівнянно сильніша, а втрата значно дошкульніша, що його рана жива і вимагає розуміння та співчуття, а нове самоусвідомлення перебуває в активній фазі. А хибна тому, що своїм вибором він просто наздогнав мене. Тільки мені загрожувало виключення зі школи й заведення особистої справи в уже беззубому на той час радянському КҐБ, а в його дім прийшли реальні "визволителі" з північного сходу, того ж радянського КҐБ безпосередні наступники і спадкоємці.
Авжеж, ми дійшли до того самого за різних обставин, у різному віці і в різних історичних умовах. І саме з таких, як він, формується в нашому суспільстві нова когорта людей, яким за свою нову ідентичність довелося заплатити своїм колишнім світом, когорта, яка має зуби, злість, харизму і апломб неофітів, когорта, яка додасть до українства нового вогню та нової якості. Аби лише їхня доля була доброю і не повернулася до них спиною. Ну, і до нас, у якомусь сенсі менших українців, теж.
06.08.2018