Таємниця Іванової душі

 

Це був уже котрийсь десятий, чи що, вибух крови. Жовта, як віск, мати лежала високо на подушках, дихаючи важко, і тільки очі блищали гарячковим огнем. Вся родина ходила навспиньках, щоб не стрівожити недужої і не причинити їй болю. Взагалі в хаті як би завмерло життя.

 

Дожидалися лікаря.

 

Приїхав. Оглянув. Записав порошки, казав обкладати льодом.

 

Найстарший син, Іван, що привіз лікаря, стояв мовчки в ногах у хворої; дивився, щоб не пропустити ні одного руху лікаря. Хотів вичитати з його лиця, що думає про стан здоровля недужої матері. Тут не було найменчого сумніву, що орґанізм нищить туберкульоза, але ні він, ні хто з рідні не подумав би був про це.

 

Іван був дуже вражливий на цю недугу. Сам перебув поважні початки її — щастям урятувався. Тепер дуже уважав на себе. Звичайно вистерігався блищих взаємин із людьми, хворими на туберкульозу. А вже пізнати таку людину то міг би таки на перший погляд.

 

В оцьому одному випадкові не то, що не вірив, щоб його мати була безвихідно недужа, але навіть не припускав собі такої думки до голови.

 

Лікар почав прощатися. Іван вийшов із ним, сів на повозку, щоб хутчій привезти ліки.

 

— Скажіть, будь ласка, пане доктор, яка причина цих вибухів крови?

 

Лікар подивився па нього, здивований.

 

— Ви не знаєте?

 

Іванові нараз розкрилися очі. Та він завагався з відповіддю.

 

— Чи ж би... туберкульоза?

 

— В найвищій стадії.

 

— Пане доктор! Не кажіть! — крикнув поражений.— Це не мож| бути!

 

— Ви ж не дитина, добродію. З вами можу говорити отверто. Тим більш, що не вадило б у вас у хаті трохи обережності!.

 

— Скажіть, пробіг, пане доктор, до якої міри розвинена недуга? Є яка надія удержати маму при житті?

 

— Лівого легкого ні сліду. Все виплювала. З правого пошарпані останки. Що вам можу більше сказати?

 

Івана неначе б приголомшило. Відвернув лице в той бік, бо очі заплили слізми.

 

Побачив, що йде з міста його братчик. Спинив візника, розпрощався з лікарем і зліз із повозки.

 

— Іди, Михаську, чимдуж до аптики і візьми мамі ліки. А не забудь поступити по свіжий лід. І квапся, прошу тебе.

 

— Мамі знов гірше?

 

— Квапся, Михасю, квапся. І зараз вертай додому. Дуже недобре вдома.

 

Михасько побіг бігцем у місто, а Іван поплівся, мов непритомний, вулицями.

 

Ішов серединою вулиці, похнюплений, счорнілий на лиці, нікого не бачив, нікого не пізнавав. Мав тільки одно вражіння: от же незабаром утратить дорогу мамочку на віки.

 

Страшне. Він уже давно боявся почути таке слово. Але не вірив, щоб мати могла попроїдати їх, покинути. Від перших своїх дитячих літ одного не припускав собі ніколи до голови: щоб батько та мати могли коли покинути його. Як часом така думка майнула йому крізь голову, зараз темніло йому в очах, щось здавлювало серце, і він боржій одвертав свою увагу від тої розбільної картини. А ось сього дня прийшов лікар і сказав йому виразно: мати покине їх і то недовго.

 

Дізнав дивного вражіння: йому видалось, що мати вже не належить до них, що вона вже розпрощалась із ними, що тільки з жалю до них, — до батька, до нього, до дрібної дітвори лишилася якийсь час у хаті. Щоб вони освоїлися з тим, що незабаром полишить їх на віки.

 

Такий страшний біль здавив йому серце, що трохи не крикнув. Побачивши, що наближається до хати, він повернув у инчий бік, щоб як найдалі бути від того живого гробу, у якому лежить людина, присуджена на смерть. Він матір уже стратив навіки. Боявся показатись їй на очі, щоб не вичитала з виразу його лиця свого присуду. Бідна мама! Уся її надія на весну, на виїзд у гори.

 

— Як би я тільки... діждала... до весни... поїду вгори... свіже повітря порятує мене... Я буду ще здорова... Правда, Іванку?.. — ще передучора питалася його шепотом, уриваючи майже на кожному слові.

 

Він потішав її. І сам свято вірив, що свіже гірське повітря чуда доконає.

 

А сьогодня — що він сказав би їй? Як зміг би заховати перед нею всю правду? Бідна мама, сьогодня вже тільки дивилася на нього, таким виразом, як би благала: допоможи! А може... може вже була свідома своєї долі й хотіла потішити його очима. Як вона його любить! Чи не бажала вона розрадити його своїм німим поглядом? В останніх днях уже ставало їй краще дихати, кров по останньому вибухові майже заспокоїлася, вже тільки деколи показувалася рожевими плямами. А мати так раділа.

 

— Правда, Іванку, вже не дуже червона фляґма? З кожним днем менче крови показується...

 

А що ж вона думала собі сьогодня? Тепер він уже розуміє погляд мами. Вона вже мабуть збагнула тайну усієї правди. Вона злетіла вже на вершини життя, вже розпрощалася з усіми клопотами й гризотами життєвими, і з висоти позасвітнього єствування дивиться на всю свою рідню, на коханого чоловіка, з яким пережила свій тяжкий вік, на своїх дітей, для яких вона все життя жила, бачить їх опущеними сиротами і, як може, продовжує ще свої муки, щоб як найдалі відсунути розлуку.

 

Як тепер розуміє глибокий погляд її очей. Тепер збагнув значіння тих невловимих рухів голови, що ними неначе б прощала дорогу рідню. Бідна мамочка! Вона одна, здається, бачить уже ясно всю правду, бо більш ніхто й не додумується, що жде їх. А оце йому насилу вложив у голову лікар зрозуміння долі матері.

 

Спокійно, тверезо сказав йому, дорослій людині, всю правду. Про одно він забув: що говорить до сина про його рідну матір. Забув, чи може не знає, що не можна з сином розмовляти на розум, спокійно, отверто про близьку смерть його матері.

 

Нараз обхопив Івана такий страх, що він не міг запанувати над своїм зворушенням. А що, як прийде в хату і не застане вже мами в живих? Лікар сказав виразно: го- діти почислені. А він, замісць до хати, побрів вулицями. А що, як мати там жде його нетерпляче, щоб попрощатися, щоб на віки забрати з собою його образ, а його нема коло неї?

 

Ох, коли б дістатися чим скорше до хати, коли б захопити ще той дорогий погляд очей, той теплий, щирим погляд, що обіймав його усього, коли наближався до своєї мами.

 

Не йшов — летів. Скільки сил мав у ногах, квапив до хати.

 

*

 

Другої днини над вечір Іван сидів у кімнаті, вглиблюючися в свою працю, коли його покликали. Одягся і вийшов із хати. На вулиці побачив батька. Його зморозило. Обхопила його душу трівожна думка, що мати вже не жиє. Від хвилі розмови з лікарем ця думка взагалі його не покидала, але тепер проявилася з великою силою довершеної події. Чого ж би зрештою батько викликував його з хати і ждав на нього на вулиці? А постать пригнобленої віком та журбою людини ще більш упевнювала його в сумних прочуттях.

 

Наближаючися, ждав тільки одного слова: „Вже скінчилося“. Та чим ближче підходив до батька, не міг вийти з дива, що його лице трохи чи не за спокійне. Він був свідком, як кожний вибух крови, кожний більший упадок сил матері витискав сльози на очах сивоволосого батька, як він не всилі був затаїти своєго глибокого зворушення.

 

Ні, тут щось инче. Але що? Чому, як раз, тут на вулиці жде на нього батько? Чому, викликаючи його з хати, не ждав, аж він підійде до них? Яке діло має батько до нього?.. Ці питання, що на них даремно шукав би відповіди, стрівожили його не менш, як раніш певність про катастрофу.

 

А може?

 

Може той страшний удар убив сльози в його серці, може біль його ввесь здавив? Може спокій той до хвилі, коли побачаться і батько поділиться з ним страшною звісткою?

 

А чому сам не зайшов до нього? Чому ждав тут на вулиці?

 

Привіталися.

 

Іван жде, задержуючи віддих у собі, з потаєною трівогою. Зараз почує. Зараз дізнається усієї правди.

 

Врешті не видержав:

 

— Як мамі? Лекше?

 

— Однаково. Лежить, бідна, бліда, шкура й кости, а очі такі якісь страшні.

 

Іван відотхнув.

 

— То вдивиться в одно місце в стелі і не відриває очей годинами, то знов водить ними по нас усіх, як би прощалася з нами.

 

Останні слова викликали в батька сльози; він виймив хустину і, витираючи на ввесь голос ніс, старався заглушити своє зворушення.

 

Ішли мовчки добру хвилю.

 

— Нехай тато не трівожаться. Я не думаю, щоб із мамою було недобре.

 

Нагадав собі слова лікаря, що треба б остерегти всіх, щоб береглися. Батькові в першій мірі він повинен це сказати. А чи міг? Хоч би й тепер. Чи не вбив би він старого свого батька розкриттям усієї правди? Бо там у них, у хаті, ніхто не вірив, що аж так далеко зайшло. Мати все життя постогнувала, покладалася. Жалілася, що під грудьми болить, що в плечах давить, що віддих запірає, а при тому всьому працювала далі, не давалася, змагалася з усіми супротивностями.

 

І всі хатні так уже привикли до тих безупинних жалів матері, що инакше й не уявляли собі її. Ніхто не памятає, щоб мати була коли небудь здорова, але й ніхто не тямить, щоб коли довше нездужала. А ось уже довгий рік, як вона не встає із постелі, а ніхто: ні батько, ні діти не розуміють грізного стану недуги. Ждуть, що не сьогодня—завтра мати встане і поратиметься біля домашнього господарства, як, здається їм, от іще вчора це робила. Той довгий рік, майже не заважив у їх житті.

 

В-одно їм здається, що це недавно, як мати поклалася. Не далі ще, як три дні тому, перед останнім вибухом, він бачіш, як принесено мамі до ліжка стільницю і вона помагала лагодити обід. Трохи що вже не вставала. Ноги спустила на помісті, підперта подушками, заявляла всім із радістю, що почувається вже краще. Дарма, що голосу не вснлі була добути з грудей. То, думалось їй, в горлі хиба лежала. Піддасться операції, як поверне до сил, і відзпськає давній свій голос.

 

Вже більш, як пів року, не чує ніхто її милого голосу!

 

Як то все зміняється! Як то все безповоротно минає!

 

Коли так ішли далі мовчки, батько запанував над своїм зворушенням. Він промовив:

 

— Знаєш, Іванку, я прийшов до тебе з проханням од мами.

 

— З проханням? — здивувався Іван.

 

Яке б це могло бути прохання? І чи є така річ на світі, якої б він не зробив для матері? Дуже цікавий був на те прохання.

 

— Як бачиш, мама дуже слаба. Чим раз гірше з нею.

 

— Бідна мама, — вихопилось Іванові несвідомо.

 

— Сьогодня над вечір сиджу я коло мами (якось нікого по було в кімнаті). Сиджу і дивлюся на неї, а в її очах заблисли сльози. Я наблизився до неї, а вона ледви чутно шепче мені до уха: „Рятуй мене, тату... Я хочу жити.“

 

Батько говорив знов крізь сльози. Та вже не ховався із ними. Хлипав чим раз сильні ще:

 

— Скільки я не вговорюю її, скільки не потішаю, що вона буде жити — не помагає. Тільки в-одно: „Рятуй і рятуй!“ Нарешті кивнула мені ще раз очима. Я приложив ухо до її уст і вона таке мені сказала: мала таке видіння, що як би ти пішов і висповідався — вона подужала б.

 

Дивився перед себе, уникаючи погляду сина. Говорив беззвучно і безнадійно:

 

— Я прийшов із цим до тебе. Тепер великий піст. Ходім оба до церкви — висповідаємося. Може мамі полекшає.

 

Іванові крутилося в голові від тієї бесіди. Що сказати? Як сказати? Чи переконувати і як переконувати? Оправдуватися, чи ні?

 

— Знаєте, таточку, що ви забили мені клина в голову. Я думав, що нема неможливостей на світі, аж бачу, що є, і то такі, здавалось би, прості її звичайні речі. Ви поставили мене між такі дві супротивности, як безмежну любов мами і неможливість виконання такого, здавалось би, легкого і звичайного завдання для рятування її здоровля.

 

— Що ж тут неможливого? — питається батько досить непевним голосом.

 

— Або я знаю, як вам на це відповісти? Направду, що ви поставили мене в безвихідне становище.

 

— Ходи без великих роздумувань до церкви, висповідаємося, завтра вранці запричащаємося і може, Бог дасть, мамі полегшає.

 

Іван чув фізичний біль у висках. Що мав казати?

 

З одної сторони пірвані ним усякі звязки з католицькою церквою, скажім із церквою взагалі — з другої глибока реліґійність його батька і матері і в добавку та віра, що тепер у його, Іванових, руках лежить здоровля і життя його мами.

 

Він тепер зрозумів, чому, якраз перед тижнем, мати, лишившися з ним самим у кімнаті, забалакала па подібну тему.

 

Що правда — не ставила ніяких жадань, навіть не розпитувала дуже близько — заходила здалеку. Питалася, чи ходить він коли до церкви.

 

Сказав неправду: оскільки має час. Зрештою в неділю має звичайно обовязки.

 

Казала, що має те вражіння, наче б він стратив віру, яку вона впоїла йому в душу в дитячих його літах.

 

Безперечно, мовить їй на це, що тепер він инакше відноситься до справ віри. Він має віру, може, глибшу, як ті, що їм здається, наче б вони були найбільш правовірні, але його віра заховується глибоко в душі; він не має її на показ.

 

А що до церкви не ходить? Він був нераз свідком таких безприкладних вчинків тих, що сторожами віри себе вважають, що краще минати йому той дім, який з дому любови бога став домом ненависти, пристановищем для брехні, обдурювання, сліпого завзяття, й усякого инчого дикунства. Його віра у велику світову Силу далека від грубого поганства в зміненім у дечому вигляді, поганства наших часів.

 

Який він був неоглядний у своїх висловах. Він балакав щиро так, як щиро його мама питалася. Балакав із серця до серця. Дитячою любовю правди сповідався перед своєю дорогою мамою.

 

Як страшно ранив він їй серце!

 

А вона мовчала і словечком не противилася його словам. Здавалося йому, що розуміла його. Тепер бачить, як помилявся. Наслідок його щирих слів був той, що мати не заспокоїлася вже від того часу, тільки просить його, щоб намагався наблизити свій світогляд до її.

 

Але що ж він може тепер сказати? Настала така тісна сполука синівського обовязку її основних питань його внутрішнього „я“, що розрубати цієї загадки не всилі. Треба знайти доконче вихід.

 

— Ідемо? Добре? — чує питання батька.

 

— Чіі конче, тату, ставите таке питання?

 

— Я вірю, що ти схочеш зробити це для спокою мами.

 

— Як раз своїми словами ставите мене ще більш у безвихідне становище.

 

— Чекай, Іванку, що тобі вадить піти висповідатися? Гріхів великих не маєш. Річ у самій події. Хто знає... Може, якраз, це...

 

Не кінчив. Видно не вірив у свої слова. А все ж таки жадав катеґорично. Поставив справу так, що відновної відповіли не можна було дістати.

 

Для Івана це питання було від першої хвилі рішене. Важно тільки, яку би то вибрати форму, щоб не вразити ні батьківського, ні материнського серця.

 

— Тату, з чого я мав би сповідатися? І перед ким? Я сповідаюся день у день, скажу, на кожному своєму кроці із своїх діл. Я свідомий ваги кожного свого діла. Коли його роблю, важу всі добрі й лихі його сторони. Я з кожного свого слова сповідаюся, з кожної думки. Але сам перед собою. Перед своїм сумлінням. Воно найвищий мій суддя. Я перед ним найбільш відповідаю. Я й перед вами, тату, сповідаюся в цій хвилині. Ви для мене гідний сповідник. Вам дуже багато, вам чи не все завдячую. І можу сповідатися перед вами. І перед мамою я сповідався скілька днів назад.

 

— Мама дуже журиться, що ти не ходиш до церкви, що не маєш пошани для священиків.

 

— Тату мій, дорогий! Може б ми залишили цю справу. Ви знаєте, що я не можу цього зробити. Коли б я навіть хотів вволити мамину волю, то моя сповідь не була б така, якої бажає собі мама. Я не можу, тату, цього зробити. Скалить мамі, що думаєте, скалить, що я все зробив, як вона хотіла. Нехай заспокоїться. Ви ж людина, ви зрозумієте мене, що я не стану брехати перед вами, перед самим собою, і перед своїм Богом. Я піду з вами до церкви, чому ж би ні! Я такий тепер прибитий, такий пригноблений, що понурий настрій нашої церкви буде мені дуже до душі. Але звільніть мене від того тяжкого обовязку обдурювання себе і вас.

 

Більш про цю справу не балакали.

 

Як раз наближалися до церкви. Увійшли до неї, заглиблені в свої думи.

 

Дивно почував себе Іван, стоячи побіч батька в церкві. Висока, а при тім понура середньовічна святиня видалася йому инакша при слабому вечірньому світлі, ніж звичайно. Робила на нього вражіння таємничого храму єгипетського або жидівського — того творчого осередка всякої містики, що під її впливом душа людини покоряється, принижується, затрачує своє власне „я“ і вся кориться величі таємниці, притуплює розум, вбиває всяку думку, всякі инчі почування, крім одного почуття власної немочи — стає здатна тільки покоритися й у безмежному своєму приниженні дійти до найвищої ласки — зєдинення з затаєним у містерії божеством.

 

Він чув, як десь розвівається вся його сила розумування, як затрачує певність себе, що її проявляв перед хвилиною у розмові з батьком. Замісць холодного спокою поселюється у його душі дивний страх, якого не зазнавав ніколи від тої хвилини, коли визволився з кайданів, що наложено на нього в дитячих літах.

 

Оглянувся стрівожений на всі сторони — бачить: снуються люди, похнюплені, сумні, поважні, то знов моляться, упавши на коліна, з очима повними сліз, чує дивно-гармонійні й такі тужливо-жалібні співи, що попадає під їх впливом у ще більший розстрій; його очі наповнюються слізми.

 

Кинув мимохіть очима на батька їі жахнувся. Чи ж би й він дізнавав такого вражіння? Блідий, неначе мертвота пересунулася крізь його лице. Очі задивлені в великий вівтар, край якого стоїть при зачинених „Царських вратах“ священик і перекликається елеґійним голосом із двома хорами церковного крилоса.

 

Нараз згадка про недавню розмову, про недужу матір, кинула Івана у дрож. Він нагадав собі слова лікаря. Уявив собі все, що жде їх семю в найближчих днях — ту найбільшу в житті людини катастрофу — смерть матері, віковічню втрату того єства, що вривається незатертими рисами в душу всякої людини. У співі обох крилосів, що перекликаються серед нічних таємничих сутіней храма, вчувається йому похоронній спів, що з усіх співів завсігди найбільш сильне робив на нього вражіння. Гаряча сльоза сплила по лиці й лишила па ньому незатертий слід, а з грудей вирвалося уриване хлипання.

 

А серед мурів храму дивна метушня. Народ пливе хмарою ід вівтареві, а друга хвиля одпливає. Незрозумілі шепоти, шелести, уривані рухи, слова молитви, зітхання, і той таємничий клик жреця, і ті безмежно жалібні наперемінні співи-речітатіви двох хорів, що то їх співи із глибини душі пливуть і в бездонні глибини людських сердець западають.

 

Перед очима в Івана виринає картина, одна з тих, що то ніколи не забуваються: старий дідусь, його дідуньо, водить його, трилітню дитину, за ручку по городі, і вчить його „Отченашу“. І радіє старенький, що дитина проказує за ним слова молитви. І наповнює душу дитини страхом господнім, вщіплюючи в неї образ всесильного велита, що сидить десь за хмарами і дивиться своїм страшніш оком на ввесь світ. І бачить звідтам кожну людину, все сотворіння, чує, що хто говорить, і добрих бере до себе там, на гору, над хмари, до неба, де вічно ясно світить сонце, де дуже тепло і люди нічого не роблять, тільки стоять задивлені на того всемогучого творця усього світу. А як хто говорить неправду, або візьме чужу річ, або не слухає тата і мами, того він кидає на саме дно пекла, десь далеко під землю і там він смажиться в смолі.

 

Іван стрепенувся на сам спомин тої лютої жорстокої картини, що то довгі роки бентежила його, трівожила його душу вічним страхом. Стрепенувся у ньому естет, якого почування краси дізнали гіркої образи на саму згадку, що такими гидкими картинами затроювано найніжніщі його дитячі почування вже від наймолодших років. Ясну дитячу душу, безжурну, спокійну, що до неї ввесь світ усміхався своєю красою, зогиджувано почуваннями люти, мести, звірства, диких мук, опоганювано сопухом горючої смоли її смаженого у ній людського тіла.

 

Що він кому завинив, що його так немилосердно карали, що були таки безоглядні для невинної дитини, яка ще не знала, що таке добро, і що лихо, й яка тільки від них, від тих навчителів, пізнала єство лиха й потім в-одно у нього западала.

 

А потім пішли довгі-предовгі роки страху й вічного несупокою. Раз вщеплена їдь глибоко увіссалася в душу. Скільки то він не настраждався, скільки не натерпівся, кипо увільнив себе від тих огидних картин!

 

Здавалося йому, ще вже на віки визволився — ні! Не зовсім! Вже давно став спокійний, зрівноважений — суддею став для себе сам! Жиє, щоб сплатити довг матері природі — а дійде його життя до останньої стежки — він спокійно зложить свою голову в тому переконанні, що житиме вічно в праці свого життя. Кожний його крок — це вклад у вічність. Кожне діло, кожна думка — це свідки його вічного життя. А слабосиле тіло дійде до своєї межі й склониться перед неублаганою конечністю та ляже на вічний спочинок.

 

А поки що — спокій у душі. Працює, роскошується щастям і красою цього прегарного світу, всіх його радощів, любить людей, гидиться потворами, звірями в людському тілі, минає їх, щоб чим скорійш затерти в памяти всяку гидоту і ще раз — жиє спокійно.

 

А де ж дівся в одну мить увесь той його спокій! Що забрало його? Одно слово лікаря. Почуття, що наближається велика втрата. І то довічня. І чим більша в нього певність, що оце наближається розлука навіки, тим страшніще його це непокоїть. Невже ж годі инакше? Невже ж усі ті декламації про спокій душі — пуста видумка, ілюзія, фантом? Не може бути инакше?

 

А вже ж, що ні! Адже ж тут тратиться найдорожче в житті єство, тратиться рідну матір. Навіки. Він жив замолоду тою думкою, що вони не розлучаться ніколи. Житимуть до пізньої старости вкупі, потім хвилева розлука і знов зійдуться всі на вічне, щасливе життя. Деколи трівожило його те, що можуть не зійтися. Але його родичі таке святе вели життя, що вони опиняться „одесную“ — хіба, що він міг би попасти „ошуюю.“ Але в таких хвилях він постановляв собі на все в світі жити так, щоб і собі дістатися у царство вічньої щасливости.

 

Потім...

 

Він зітхнув глибоко.

 

Потім розлетілося все, щезло, мов миляна банька.

 

Учитель історії перечислив йому всіх христіян і всіх, кому не судилося „царство боже“ — бо так ділив катехит усіх мешканців землі. І йому жалко стало тих міліонів людей, що то засуджені на вічні пекельні муки тільки зза того, що не могли вродитися „католиками“.

 

Учитель ґеоґрафії розкрив перед ним тайни всесвітів і він надармо шукав місця для свого дитячого „неба“. А вчитель ґеольоґії, розяснивши склад землі, увільнив його від усіх страховищ дитячого „пекла“.

 

Одного він не зміг зрозуміти: чому про все те не знав катехит і далі на годинах реліґії намагався закривати перед ними „правду“ і поводився з ними так, як би не знав, що вони вже не можуть вірити в його слова.

 

І коли він, шукаючи відповіди на всі ті питання, висловив усі свої сумніви прилюдно на лекції реліґії в пятім клясі, — його безпроволочно прогнали з ґімназії.

 

Його сумніви перетворились у роспуку. З одної сторони гурток молодих хлопців, їх таємні розмови на тему сумнівів про віру, про єство Бога; про всі правди, що їх вкорінено замолоду кожному з них, з другої та безприкладна кара, що постигла його, Івана, коли поважився шукати відповіди на всі ті хвилювання своєї молодечої душі. У висліді — ніякої відповіди. Він попав у роспач. Той страшний удар — прогнання із школи —вбачався йому божою карою за всі ті висловлені й невисловлені, у найтайніщих закутинах душі зроджені думки і сумніви. На кожному кроці почував на собі прокляття грізного бога, який, ображений його безвіррям, показав йому свою тверду руку.

 

Із страху перед божою карою і перед самим собою та своїми сєевірними думками, він утікав до церкви і там годинами клячав, вдивлений у вівтар „Пречистої“, благав її, щоб вставилася за його загублену душу перед престіл свого сина. І, бувало, здавалось йому, що чує якусь полекшу. Та німа спершу розмова почала перемінюватися в насолоду душі. Коли був сам у церкві, та не мав свідків, починав розмовляти з образом у голос. І мав те вражіння, що бачить, як уста діви порухуються, як малий Ісус усміхається до нього, здавалося йому, що до його ушей долітає відповідь тих, що в них він так сердечно благав прощення. Виходив після таких щасливих хвилин із церкви, мов непритомний, — в дивно роскішній екстазі.

 

Починав попадати в шал, у божевілля. Ходив з людьми на відпусти. Недалекий був того, щоб вступити до Василіян, постригтися в ченці. Хотів повернути свою діяльність у напрямку праці посеред поган. Сам не знав, що могло б його вдовольнити.

 

І не знати, чи більше радів тим, що позволили йому записатися по феріях у львівській ґімназії на приватиста, чи більш тим журився, що батько ніяким способом не хотів і чути про те, щоб він ішов до Василіян. При всій своїй реліґійности, побожности її пошані до священиків, він просто ненавидів монахів, уважаючи їх дармоїдами, неробами, розпутниками. Іван не розумів тоді того всього. Адже ж, хто як хто, але вони вже хіба тільки для служби богові живуть на світі.

 

Тепер, хоч зараз на другий піврік приняли його на публичного ученика, він мав пошарпану душу. Сумнівів, що їх мав давніше, не позбувся. Але покінчив із ними раз на все. Так їх здавив у душі, що не сміли прокинутися наново. Найсильніще у нього почування був — страх. Страх перед карою божою, страх перед переміною вічньої кари на дочасну, на прогнання знов із ґімназії. А вже найбільш недовірря до всіх товаришів, учителів, а головно до катехита. Реліґії вчився, щоб переконати нового свого реліґійного керманича, що він не має нічого спільного з усіми можливими закидами проти його особи в напрямку безбожности. При тому молився, молився так завзято, що товариші почали жартувати собі з нього. Утікав од їх товариства. Не любив їх.

 

Настали ферії.

 

Він вернувся у своє давнє місто, зійшовся з усіми близькими другами. І тут склалася подія, якої не забуде в житті ніколи.

 

Чудовий був вечір, місяшний, теплий. Він вийшов із одним своїм сердечним приятелем за місто. Ішли полями. Заслухані в дивні, ніжні згуки літнього вечора, задавлені в чари роскішньої природи. Їх серця були переповнені радістю життя, вражливі на поезію буйних нив, їх дуиіі заслухані в мову ланів збіжжя, у перекликування запізнених птиць, у вечірню розмову тисячів творів природи: рохкоту скількох гуртків жаб, цвіркоту цвіркунів, жужжання комарів, у всю ту чарівну симфонію вечірнього світа, яка таким сильним відгомоном відбивається у молодому серці.

 

І нараз зачинається й між ними розмова, одна з тих, що мусять прийти, що приходять неждані, несподівані, а вже зовсім небажані, що руйнують ввесь молодечий світогляд і, замісць спокою, дитячої віри в те, що вложила мати в душу дитині, лишають пустку, порожнечу — лишають одним одно „ніщо!“.

 

Зачинається між ними зовсім несподівано розмова про світ, про бога, про божу силу, про початок і кінець світу, про вічність...

 

Зачинається розмова про речі, яких не збагнув і ледви чи збагне коли людський розум. Про речі, що чим більше про них думаєш, тим більше вони затемнюються перед тобою. Але на перший погляд, а ще для молодої голови, вони такі ясні, такі певні, що дивуєшся сам собі, як ти міг не попасти на них до цієї пори.

 

Зачинається розмова, в якій він, Іван, більш слухає, ніж балакає. Слухає палкої бесіди свого товариша її уже не борониться — жахається, як усе те, що почав тратити, а потім з великим трудом на ново здобув собі, від одного слова приятеля падає, обсипається. Чує, що вже надармо боронився б. Немає в нього на це сили!

 

Нараз прокидається у нього остання енерґія. .

 

Ні, не скориться! Не сміє зрезиґнувати. Починає перечитися. Стає з усією силою нападеної людини захищати своє добро. Заступається за все святе. Неправда! Не вірить другові! Він навіть приятелем йому бути не може, коли вони так дуже розходяться в своїх поглядах на бога й його єство.

 

Зачинається пристрасна розмова. З одної сторони ображена амбіція „просвіченого“ молодця, з другої остання оборона святощів у збентеженої, зведеної на манівці, молодої душі. Іван ніколи ще не був до тої міри у становищі апостола віри, як під цю хвилю.

 

І вивязався з свого завдання так, що краще годі. Він промовляв із таким запалом, що противник почав уступати. Мусів замовкнути. Іван ночував свою велику перемогу.

 

Але тільки до хвилини, доки не розпрощалися.

 

Коли прийшов домів, як би перемінився. Не те його думку займало, що він говорив, але те, що його друг. І замісць роздумувати над своєю обороною, він став думати над закидами противника-друга. Перш усього було йому дуже прикро, що розійшлися майже в гніву. Як би не пізня ніч, він зараз відшукав би його, перепросив би за свою нечемність. Помирились би, як приятелі. А в жалю, що не може зробити цього зараз таки, в цій хвилині, він почав роздумувати над причиною їх непорозуміння. І виринають у пітьмі ночи один за одним усі ті давні сумніви, що то ніколи не покидали його душі, відколи вперше проявилися. І вже не сумніви вони — закиди обдурювання дитячої невинности й віри, докори за її сліпоту її наївність. Кожне слово приятеля впало цілющим ліком на рани, завдані його душі в тій невгаваючій боротьбі душевних сумнівів. Як безнадійно хворий слідить за кожним словом лікаря, шукаючи в ньому розради й порятунку, так Іван відсвіжував собі в памяти кожне слово приятеля і розбивав ним на віки сумніви, та закладав основи під храм нового світогляду.

 

До пізньої ночи боровся сам із собою, з своїми давніми думками. Нарешті, змучений, висилений, заснув, як лежав на ліжку, одягнений.

 

Прокидається під вражінням якогось страшного сну. Десь він заблукався на пустині. Сам один. Ні родичів, ні рідні, ні взагалі людей. Ні куди повернутися — не знає, ні яким способом знайти шлях, щоб вийти з цієї пустині. Аж ось зачинається дика гульня всяких звірів. Рики, реви, скажене виття. Він бачить їх і не може зміркувати, які це звірі. То виринають перед ним, то щезають. Нарешті зрозумів усе. Це ті самі потвори, що то якийсь маляр вималював їх у раю — ліворуч у їх церкві. Тільки там вони лагідні, спокійні, хоч при всьому тому гидкі, несимпатичні. Тепер вони просто страшні! Чим більш вслухується в їх рев, чує у ньому погрози мести за те, що відрікся свого і їхнього бога — царя людей і звірів. Одна з тих потвор наблизилася до нього так, що її пащека опинилася над його головою. Вже почув її гарячий віддих, глянув у пащеку й застиг. Із челюстей її пащі бухав огонь сильною полумінню. Причувся йому крик усіх тих душ, смажених у смолі, що їх знав із апокріфу „хожденія Богородиці по мукам“. Такий счипили вереск, що від нього проснувся.

 

Потер чоло — що з ним діється? Лежить на ліжку одягнений. У хаті темно. Пригадує собі, яка це пора — ніч, безперечно. Він у хаті. Яке щасгя, що все те поганий сон був. Але який страшний, як утомив його. Починає отямлюватися. Що з ним було сьогодня? З великим трудом згадав усе. Всю свою розмову з приятелем і свої роздумування в хаті. Згадав, що все те стратив, чим жив до цієї пори.

 

І таку страшну порожнечу почув у душі, такий страшний жаль обхопив його душу, що заплакав з усього серця. Не міг утихомиритися. Заховав голову в подушку і ввесь свій жаль душі виплакував. Гарячими, розбільними сльозами прощав свої дитячі вірування. А ще більш плакав зза того, що в душі, в серці, в мізку лишилася страшна порожнеча.

 

Рожевий ранок застав його з очима повними сліз, із здавленим серцем і глибоким смутком у душі.

 

Настали страшні для нього дні. Раз зачеплені питання виринули тепер із такою сплою, що лишити їх без відповіди — годі було. А відповідь ні звідки не приходила. Він кинувся читати книжки, які тільки міг роздобути. Надармо сліпав над ними. Одних по розумів, инчі не давали йому ніякої відповіди, ще инчі не промовляли йому до душі так, щоб міг вдовольнитися. Посумнів, зневірився, ходив самітний і дуже нещасливий.

 

Додумався до того, що людське життя — одно терпіння. Фізичне, моральне і ще яке б там не було. Людина — марний твір природи, виставлений на кожному ступіні на всякі небезпеки, родиться, щоб бідувати, замолоду вчиться, працює гірко на те, щоб здобути собі якусь забезпеку на будуче. А тут на кожному ступіні жде не неї неблагана смерть. Сам не знаєш, звідки прийде до тебе. Може, як раз, тоді, коли найменче ждеш на неї. Коли вже все тобі так уложиться, що тільки б користуватися своїми трудами — а тут прощайся із світом. І пощо всі ті страждання, що їх перенесеш замолоду? Бо він не уявляв собі більших труднощів, як ті, що мав їх побороти в своїй шкільній праці. А ще одно. Людина ще тим безвартний твір природи, що ні до чого не дійде, що нажалось би. От, така дрібничка — як те, щоб збагнути тайну життя. Хто її збагнув, хто розвязав цю загадку? Значиться зовсім безсила шкаралуща? Так пощо всі ті муки, иощо ті змагання, коли вони безцільні, не доведуть до мети? Краще скорійш покінчити з усим!

 

Така несамовита думка прокинулася в його голові, що жахнувся од неї. А все ж таки найкраще було б так покінчити. Одно ще спинювало його: не міг уявити собі, як перенесли б його смерть батько та мати. Це могло б їх убити. Мама не пережила б того жалю, що її син наложив на себе руку, стратився, і втратив на віки можність спастися. Це одно здержувало його від шаленого вчинку.

 

Але револьвера не покидав ні на хвилину.

 

Сидів раз трівожений усіми цими думками в великій липовій алеї край міста. Сутіни вечора і глушина піль розстроювали його. А ще більш ранив його пошарпані думки шелест листя столітніх лип.

 

В кишені здавлював рукою нервово револьвер.

 

Зненацька почув знайомий голос:

 

— Ти чого такий сумний, Іванку?

 

Повертає голову. Біля нього стоїть його давній учитель. Один із тих, що їх молодіж найбільш любить за те, що вони розуміють болі й турботи молодої душі.

 

Встав, поклонився і не знав, що сказати.

 

— Ти, хлопче, маєш якусь журу. Я вже від скількох тижнів не пізнаю тебе. Ти так змінився на лиці. Що з тобою, Іванку?

 

Іван мовчав. Подабав на приловленого злочинця.

 

— Ніщо мені не є, пане професор.

 

— Не вірю, сину. Я тебе знаю добре. Щось з тобою скоїлося немудрого. Скажи мені все щиро, може я дам тобі яку пораду.

 

Іван не розумів усіх його натяків. Тепер майже певний, що учитель підозрівав його про секретну недугу. Хотів рятувати його від фізичної затрати.

 

Але голос учителя був такий теплий, такий сердечний, що він в одну мить розкаявся в своїх замислах. Хотів спробувати ще останньої дошки порятунку. Учитель був молодий. Його знали як вільнодумну людину. Не вагаючися довго, Іван сказав:

 

— Я дуже нещасливий, пане професор.

 

— Видно це тобі з лиця. Що ж таке?

 

— Я стратив віру і не можу знайти нічого на її місце.

 

Учитель подивився на нього щиро.

 

— Бідний ти, хлопче. Ти як раз прийшов до найбільш критичного моменту.

 

— Я такий нещасливий, що не знаю, що робити з собою. Все, на чому засновувалося дотепер моє життя — розвіялося. І я в одну мить втратив змисл життя. Що ні стараюся поставити щось инче на місце віри — не всилі. Бачу, що легко було зруйнувати, але знов збудувати щось на те місце не на мої сили. Мій мізок заслабий. А знов так мучитися не можу. Або знайду відповідь на всі ті питання, які бентежать мене, або...

 

Замовк. Мовчав і учитель, роздумуючи над душевним станом молодої людини.

 

— Приходять на мене такі хвилі, от, як оця тепер, що одна думка без застанови — і я позбавлю себе життя. Я близький або божевілля або самовбійства. Рятуйте мене, пане професор, коли можете. Дайте мені яку пораду, бодай розважте, покажіть надію, що я з часом прийду до якої рівноваги, що знайду відповідь на питання, які мене тепер трівожать.

 

Просив із сльозами в очах.

 

Учитель зрозумів вагу хвилі і велич свого завдання. В його руки зложено життя і долю молодця, одного з тих, що переходять крізи в своїй душі, що думають і думками бентежаться. Людина заплуталася в сіти своїх думок і треба її доконче рятувати.

 

Взяв Івана під руку і пішов з ним у сторону зелених нив.

 

Почав балакати спокійним, лагідним голосом:

 

— Я вдячний тобі, сину, що ти був щирий зо мною. Подбаю не завести твого довірря.

 

Ішли хвилину мовчки. Учитель роздумував, що і як тут сказати.

 

— Питання, що ти їх порушив, занадто складні, щоб дати на них у короткій розмові вичерпуючу відповідь. Тим більш, що, впевняю тебе, ти ніколи повної відповіди не дістанеш. Це найповажніщі питання. Вони дотикаються справи повстання світа, єства бога і відносин людини до всіх тих питань, цілії її життя, її призначення. І тепер головна річ, як до цих питань підходити. Візьмім під розвагу менче скомпліковане питання про грізні явища природи. Людина неосвічена приписує їх якійсь чородійній відьомській силі і т. п., — людина освічена, вчений природник, вияснить їх як найдокладніще, получить у ланцюг причин і наслідків і навіть загляне в недалеку будучину.

 

Трудніща справа з всесвітніми питаннями. Найлекша відповідь: „Бог сотворив з нічого“. Але людський розум, розвиваючися і заглядаючи недискретно на Олімп, в Етну, розсліджуючи соняшню планетарну систему, досліджуючи инчі сонця і їх світи — сказав собі: дитяча пграшка все те, що нам кажуть вірувати ріжні релігійні системи. Розум стає найвищим крітерієм оцінки всіх світових зявиск. І тут зачалася трагедія дослідників. Поваливши старих богів, станули перед сумною дійсністю: Ignorabimus!

 

— То ніхто не дійшов до правди? Всі люди мучаться в непевности і жиють із тим? — майже крикнув роздратований Іван.

 

— Непевність, якої ти так боїшся, є признакою всякого знання. Тільки той може присвятитися науковій праці, тільки той дійде до відкрить, винаходів, кого бентежить та безупинна непевність чогось нового, охота шукання нових доріг. Людина, яка вдовольниться тим, що має і що подають їй инчі, — це звичайний філістер, для якого не сміють істнувати загадки. Його душі не можуть ворушити таємничі питання, бо це збавляло би його сна. Але та непевність не кожному дана. Ти, бачу, з тих, що то рвуть на собі пута привички, звичаю — що ж... нехай тобі щастить...

 

Іван поглянув на нього спокійніще. Можна було завважити, що слова учителя лагодили біль його душі. Він признавав їх хоч би з того, що перейшов сам на собі. Адже ж з хвилею, як зачав тратити віру, кинувся читати книги, що обговорювали питання, які його бентежили.

 

Розповів це вчителеві. І висловив свій жаль, що не знайшов такої відповіди, що заступила б йому давній спокій.

 

— Ото ж бачиш. Ти зараз у перших днях наткнувся на те, що я кажу. Відповіди ти не знайшов і ще не зараз знайдеш. Але ти почав шукати її. І хоч не знайдеш того, що шукаєш, ти по дорозі до правди наскочиш на такі питання, які заберуть тобі всю твою силу, повернуть твоє життя на шлях праці, що виповнить тобі все твоє життя.

 

Я згадав тобі про тип філістра. Він зачинає від того, що в найважніщому питанні про світ, життя і бога приймає все те за останню правду, що наказує йому вірити доґма його реліґії. Має свій постійніш твердий світогляд, добутий легким способом і вдовольняється цим. Все своє життя підпорядковує тому світоглядові й бережеться, щоб не робити нічого такого, що могло б зрушити спокій його душі.

 

А що кожний реліґійний світогляд захопив усі прояви людського життя й стоїть на їх сторожі, — він має на ввесь свій вік витпчену стежку, з якої не зійде ніколи. Його остаточна ціль — спасення душі і в тому напрямку звернені всі його думки, бажання й діла. Це в першій мірі лєґаліст, опора всякого суспільного і державного ладу, а далі — це крайній еґоїст, якого життя в рамах його релігійного світогляду найвищий закон, його ціль і мета.

 

Балакав з захватом, як би викладав перед численною авдиторією. Належав до тих, що не легковажать собі нікого. А ще тим більш почував велич свого завдання, що мав перед собою людину, яка станула на роздоріжжі.

 

— А другий тип, — мовить далі, — це тип людини революціонера, людини, що, ніколи не вдоволена тим, до чого дійшла, завсігди шукає нових цінностей, волить голову покласти, ніж сказати собі: доволі! Він зачинає так, як оце ти. Руйнує старих богів. А в слід за цим шукає за новими. І зачинається його життя-боротьба, що кінця їй не бути!

 

Перша річ: не знайде ніколи відповіли на ті питання, що бентежать його душу. Бо відповіди на тайни життя взагалі нема. Є тільки безупинна погоня за ними. Ціль змагань людини зміняється, як зміняється сила її розуму. Те, що вдовольнило б тебе сьогодня, буде для тебе дрібничкою за рік, два, десять. Розвинеться твій мізок, то обіймеш своїм розумом багато закритих для тебе сьогодня таємниць, але твоя жадоба знання так розгориться, що ти вже її нічим не зможеш наситити.

 

В погоні за правдою ти затратиш вартість і ціну свого „я“. Не буде для тебе перепон, не буде небезпек для життя, для твого спокою, бо взагалі ти не знатимеш, що таке спокій. Гарячка непевности і жадоба новин підганятиме тебе в-одно далі і далі, в-одно наперед.

 

І тут зачинає проявлятися людський ґеній.

 

Над ким запанують всесильно реліґійні питання, той кинеться на шлях фільософії. Чим глибше вдумуватиметься в світові загадки, тим більш вони закриватимуться перед ним. Всю працю свого життя зачинить колись у безсиллі і напише над нею одно велике слово: Ignoro et ignorabo! Але та людина творами своїми, своєю працею промостить шлях инчим дослідникам, які теж дійдуть до подібного висліду. Та їх труд перетриває віки. Вони перейдуть своїми думками у вічність!

 

А инчий, котрого не вдовольнятиме державний, чи суспільний устрій, справиться скоро з своїми релігійними сумнівами. Залишить їх осторонь. А всю працю своєї думки поверне на поправу лиха. Вийде з засади, що абсолютного лиха й добра нема; лихо є о стільки, о скільки не схочемо прикласти своїх рук до того, щоб його поправити, а добро — о скільки не поставимо собі метою стреміти до вищого добра. Все його життя — це буде боротьба із лихом і обезцінювання добра, щоб надавати йому в-одно вищу вартість. Це суспільний діяч, політик, реформатор, вічний революціонер.

 

І так на кожному кроці ти знайдеш поле до праці, знайдеш людей, що так працюють.

 

Іван пригорнувся до свого вчителя. Він почав говорити таким сердечним голосом:

 

— Я дуже вдячний вам, пане професор. Мені аж соромно, що я так сильно хитнувся був і що так дуже стратив рівновагу. Але мене захопило непереможною силою те питання про істнування бога, про вічність — і я не міг вирватися з його сітей.

 

— Бог... Бог... — промовив учитель і задумався. — Що тобі па де сказати?.. Люди, бачиш, так обезцінили бога, що йому самому встидно за себе і за нас. Ти, певно, здивуєшся: „Як це? Бог є?“ Є, сину, є! Отой наш прегарний світ, що ми на ньому живемо, і що нас з усіх сторін оточує, оце наш бог! Та величня гармонія в світі, та незрозуміла для людського розуму сила, що держить усі світи в гармонійному співжитті, оце наш Великий, Всесильний, Незбагнутнй нами Бог! Як день, так ніч, роки цілі, ціла вічність пливе спокійно, гармонійно із невблаганою конечністю — пливе і не спиняється...

 

Що кажу?.. Перечу сам собі! Вибачай... Упоєний, бачиш, красою вечора, задивлений у ті міліярди звізд, я попав у ту саму помилку, проти якої тебе хотів би вберегти.

 

От, бачиш, де початок всякої реліґійної системи? Поезія природи заставляє людей творити собі бога і приспособлювати до тої позірної гармонії та спокою того свого бога. А прийде розум і каже, що нема спокою, нема мертвоти в житті. Є вічня творча сила. Є безупинна переміна матерії. Є творення світів, є безупинне творче змагання.

 

А людина? Це ж такий самий світ для себе, як всякий инчий твір природи. З усіми своїми думками, змаганнями, пристрастями, жадобами, з усіми недомаганнями й болями своїми, з усією залежністю від обставин.

 

Людина — бог для себе.

 

І сама рішає, чи бог той має стати Великою, Всесильною, Творчою Силою, чи має стати нікчемним камяним, або глиняним ідолом!

 

Нічого лекшого, як стати покланятися собі, своєму ідолові!

 

Мізерний еґоїст, що бога шукає на небесіх, а в душі покланяється глиняному ідолові спокою й вигоди, найбільш пожалування гідне єство!

 

Той тільки має право називати себе людиною, хто свої діла міряє у ввесь ріст своїх буйних дрюк, а своїм замірам і стремлінням не ставить межі. Хто сам себе затрачує у змаганнях в хосен усього світу. Він повна людина, він Бог собі! Кожний його крок, кожне його діло — завдаток вічности! Його слабкий орґанізм знидіє помалу, його дух вічно житиме в його ділах.

 

Ішли, мов два сердечні другії. Іван, заслуханий в слова учителя, хоч дещо й слабо розумів, пізнав вагу великої переміни, яка доконалася в його душі за останні дні.

 

В одному впевнився: коли б не мав відваги остоятися в душевній боротьбі — він був би нікчемним боягузом. Це так глибоко запало йому в душу, що від тої хвилі божевільна думка про самовбійство не приходила йому вже ніколи до голови.

 

Вступив у дальше життя з постановою, що працюватиме, доки не дійде до якоїсь розвязки питань, які потрясли його душу так сильно під цю пору.

 

І дійшов?

 

Збагнув усю глибінь порушених питань, але від розвязки їх не був ніколи так далеко, як сьогодня.

 

 

 

*

 

Іван попав у стан повного притуплення всіх своїх нервів. Мізок перестав працювати: він скорився тій бистрій хвилі вражінь, які спливали на нього із зовні, але не відповідав на них. Навіть не записував їх. Приймав їх несвідомо до свого відома. А може тільки перелітали через його душу, лишаючи її незачепленою... Коли в одній хвилині впіймав себе на такому отупінні думки, не знав, що діялося довкола нього за ввесь той час.

 

Чув співи-плачі псальмів і вони були для нього зовсім нові. Чи довго їх слухає? Чи це по довгій мовчанці вперше обізвалися нараз оба крилоси? Бачить загальну метушню. Дивну, незрозумілу. І враз починає розуміти свою неприродну ролю серед цього оточення. Оце ввесь храм захитався. Падає в своїх основах. І знов здвигається. І знов потрясається. А тому рухові товаришать глибокі стогони-зітхання. Розбільні згуки добу- вагаться з усіх сторін. Роїться від хрестів. І велика маса розжалобленого народа клониться, неначе лан збіжжя, повалений вихром, стелиться ід землі, товче головами об камяний поміст, цілує куряву на ньому у великому розкаянні своєї душі, а гробовий голос прошиває повітря...

 

...Протерпів ти за нас страсти,

Ісусе Христе, сине божий,

Помилуй, помилуй, помилуй нас!

 

Цей спів приводить його до памяти. Бачить, що він один серед цього натовпу вірних стоїть як закамянілий. Ні хреститься, ні поклонів не бє, ні устами не ворухне. Його лице червоніє ненадійно, найбільш через те, що він так дуже відчужений від свого оточення. Чує, що йому тут не бути серед вірних. Не стояти йому неповорушно тоді, коли увесь народ кається в гріхах і в каятті своєму падає ниць до землі. Коли б знайшлася така щира душа й рушила його з місця, вивела його з храму бога — він висловив би їй на дні своєї душі глибоку подяку. Бо сам він не всилі покинути цей храм.

 

Щось тепле, сердечне защеміло в його душі. Такий жаль здавив йому серце, що сльози підступають йому до горла. Ось-ось і приснуть йому з очей. Від чого цей біль?...

 

Починає його розуміти. Жалко йому втрати того невинного почування, яке до сліз доводить людину, що кається своїх гріхів. Жалко йому втрати тої простоти, того первісного стану душі, що то, слаба сама в собі, опертись мусить об маєстат божества. І опертись може в почутті гріхів своїх. Хотів би за Вишенським сказати у розкаянні:

 

Хрест — одна моя надія!

 

Не може!... Не має права... Не має потреби. Станув сам один на світі. Позбувся всякої опори. І не каявся того ніколи. Але тепер, у ту пору пригноблення душі, безмежний біль здавив йому серце, що він такий одинокий, що він такий безпомічний. Може вперше в житті він почув свою повну безсилість і враз побачив, що ні звідки допомоги йому не ждати, що ніяка сила не скріпить приниженої його душі.

 

І в одну мить нагадав собі свою коротку розмову з батьком, прохання матері, прохання, якому відмовити дитина не сміє.

 

„Мені полекшає...“ почулось йому німе слово конаючої матері.

 

Вона лежить і жде на вислід свого прохання її молиться... з очима піднесеними догори, вдивлена у маєстат свого бога, молиться, щоб бог вислухав її прохання. Щоб синові її, її Іванкові, дав силу станути перед його лицем; в думках своїх угадує, чи він, Іван, не стоїть тепер, як раз у цій хвилині при сповідальниці і не розмовляє з її богом. Коли б у неї певність того, вона уже б почула себе дужчою, здоровіщою. На жаль, тієї певности у неї нема. Є инча, дуже страшна для неї, певність, що її син, її Іван, не зробить цього. Не всилі вже цього зробити.

 

Як вона мусить страждати в цих хвилях довгого дожидання! Нетерпеливости, непевности !...

 

Іван схилив голову до лавки, закрив очі й ударив чолом об лавку. У голові так йому закрутилося, що був би впав, коли б не оперся. Що він тут вдіє, що він помогти всилі! Здавалось би йому, що нема такої ціни, якої не заплатив би, щоб рятувати життя своєї матері.

 

А ось не так. Ось і знайшлася і то дуже дорога. Він без вагання зробив би все, коли б це в його силі.

 

Аж ось жахнувся.

 

Але є одно в його силі, може сказати матері: я не зробив цього! Не він їй скаже, ніхто їй не скаже. Але коли вернуться додому, коли мати допитуватись стане своїми глибокими очима, і він, і батько — мовчатимуть. І побачить, як та німа їх мовчанка прибє матір. Як сльозами зайдуть їй очі і вона поверне їх до стелі й піддасться неублаганій конечности. Одна була ще в неї надія — і та завела її. Тепер немає вже для неї порятунку. Буде ждати того, що їй судилося. А невблагана дійсність визволить її від довгих страждань, від страшного її терпіння.

 

Опертий головою об лавку, з заплющеними очима, Іван втратив свідомість, де він. Опинився душею в кімнаті недужої матері. Ось вона лежить у ліжку, а він і батько сидять мовчки біля неї. Годинник цокає на стіні, а за кожним рухом свого маятника забірає віддих і життя недужої. Страшна картина. Безпросвітня і безпорадна дійсність.

 

Чим більш вдивляється в ту картину, тим більший біль здавлює його душу. Насилу одривається від того привиду, підводить голову, роззирається довкола. Бачить на собі сумний погляд батька. Не молиться старенький, тільки дивиться на нього, а сухі його очі плачуть. Видержав на собі той погляд — не видержав його німого запиту. Батько не одриває від нього своїх очей.

 

Нарешті чує притишений голос батька:

 

— Підемо?

 

А хоч це слово шепотом вимовлене — ударило його, мов важкий обух по голові. Батько вже втратив усю надію. Іван неначе б не розумів. Питає:

 

— Що тато мовлять?

 

— Підемо додому?—повторив батько на цей раз уже зовсім спокійно.

 

Але той його спокій був виразом безмежної роспуки. Іван мовить:

 

— Ще хвилинку...

 

Іде, звертається направо, і наближається ід священикові, який, якраз, скінчив когось сповідати. Чує на собі погляд батька. Бачить звернені на себе очі всього храму. Має вражіння, що западається під землю. Прикляк на оба коліна, оперся головою об старечі ноги сивого, як голуб, священика і — мовчить. Не відповідає на запити сповідника. Чує як підступають йому сльози до горла, вибухає давленим риданням...

 

*

 

Минуло скілька тижнів. Невблагана конечність зробила своє. Іван мусів перейти всі терпіння конання дорогої матері. Пережив ту одну найстрашнішу в його житті хвилю, коли прилетів до нього брат і, доки промовив яке слово, вибухнув невтишимим риданням. Він зрозумів усе. Не питався. Не було між ними ні слова розмови. Загорнувся й пішов хиткою ходою до дому родичів. Перейшов усю скалю почувань-бездонного болю власної душі, жалів-плачів сивого батька, спазматичних вибухів ридань усієї семї. Втихомирюючи то цих, то тих, — сам закамянів.

 

Заховав свій біль на дні душі її тільки прислухувався, де зривається новий вибух стогонів, планів, ішов і лагодив, заспокоював, утихомирював. Снувався, як сновида, по всіх закутинах хати її про те тільки дбав, щоб не безпокоїти глибокого сну матері.

 

Прийшов нарешті час прощання. Ще один погляд і цей дорогий образ закриється перед їх очима на віки. Чують усі, як якісь немилосердні руки відривають їх од домовини, а вони: Іван і батько і всі діти вчепилися з усієї сили країв домовини і потопають у невтишимих риданнях. Чують, що оце на віки закривається перед ними те дороге єство, що за все своє життя їх гріло, що вязало їх в одну родину теплом свого серця. Віко домовини зависло над їх головами, кріпшає ридання; вони, мов підкошені, клоняться кожне в инчий бік.

 

А тепер похороння дружина завернула до церкви.

 

Іван закамянів. Стоїть на місці й вслухується в розсільні згуки похоронного обряду: в його ухах не втихає голос прощальної пісні:

 

...Вічная память...

 

Зненацька його зір падає на те місце, де перед скількома тижнями припав до колін старенького сповідника.

 

Вся та подія відживає наново. Чує, як він попав у нервовіш плач, як висказав сивому панотцеві всю свою журбу, якою наболіла його душа; немов би це було сьогодня — чує заспокоювання сповідника.

 

Дивна це була сповідь.

 

Він і не відчував найменчої потреби сповідатися і відчував велику конечність сповіди. Не міг висловити її сповідникові. З уриваних слів, перебиваних сльозами, старець відтворив собі картину стану його духа. Лишив звичайну форму сповіди на боці — не тямив навіть, чи була між ними бесіда про розгрішення... Іван признався, що тут йому не місце, що він пірвав усі звязки з католицькою церквою. Не прийшов сповідатися з гріхів, не прийшов опрощення прохати. Молитися забув. Прийшов тут, не як грішник до священика, але як людина до людини. Прийшов розкрити йому біль своєго серця і прохати у нього допомоги. Як дуже нещасливим він почуває себе, що затратив себе з молодечих дитячих років. Затратив невинну свою віру, що йому мати в душу вщіпила. І тепер вона бажала знайти відгук своєї праці над його душею — а то, на жаль, пропало. Але є вищі обовязки в житті людини. Є такі зобовязання, перед якими мусить замовкнути власний наш світогляд, мусить скоритися виконанню тих зобовязань. Він усе, чим є, і що має — завдячує своїй матері. Не сміє відкинути її прохання.

 

— Простіть, отче, що прихожу до вас такий, як я є. Не можу кривити душею. Вибачайте, що я непокою вас, але не смів не скоритися найвищому своєму зобовязанню.

 

А тепер слухав спокійно лагідних слів сповідника:

 

Він ні раз не дивується, її жалю не чує до нього. Навпаки, він щасливий, що може дати йому пораду. Його завдання велике. Він однаково має слухати покірливої сповіди промахів душі людини, як також виливів невтишимого її болю. Гріх... гріх... сповідь... Чи ж може бути краща сповідь, як оця його? Чи ж треба глибшого покаяння, як те признання жалю за втратою невинної простодушности? Одно йому скаже на розвагу: те, що зробив він для щастя й спокою своєї матері, колись почислиться йому за найкраще діло в його житті. Бо щоб сповідь мала спинити неублагане діло Смерти — годі ждати. Але почуттям щастя встелити дорогу до вічности дорогій матері — це найвищий синівський обов'язок.

 

Ні одним словом не згадав старець про бога, про віру, про спасення душі. Зрозумів вагу хвилі і достроївся до висоти свого завдання.

 

Його слова спливали, як цілюща вода, на душу Івана. Він слухав, слухав, доки не втихомирив вповні свого болю. Відійшов зовсім спокійний.

 

Чи буде мати ще хоч раз у житті нагоду почути такі теплі, такі щирі, лагідні слова заспокоювання?

 

 

04.08.2018