Львівська обласна організація Національної спілки письменників України.
Усе на світі міняється, а написане залишається.
Якби не скандальна політична активність Ігоря Гургули у Львові під час передвиборчих кампаній – починаючи принаймні з 2017 року, ніхто не звернув би уваги на його поетичну творчість, яка тісно пов’язана з політичною мімікрією.
Власне 2017 доволі багацько людей прочитало його «політичну сатиру» , за визначенням автора, «Бугаєць і Лис Смітярський», видану тонюсінькою книжечкою. Усім спраглим римованого слова автор роздавав її просто під час сесії Львівської облради. Тема була надзвичайно актуальною, стосувалася ж бо проблеми львівського сміття, і вістря сатири було спрямоване проти негосподарного міського голови – а тоді на нього з цього приводу хіба що лінивий не кивав. Отож, з вини Лиса Смітярського лісові звірята потопають у смітті:
Поміж кисільних берегів
Сміття зібралося чимало
Воно ж бо й зрозуміла річ:
Коли кидати де попало,
То й голова злітає з пліч.
На чию повинну голову замахнувся поет, неважко здогадатися. Принаймні він дає Лисові шанс виправдатися:
Видно так… Такий закон!
Ми тепер – один вагон!
Інший ліс – іще вагон…
Так формують ешелон
В ешелоні – паротяг,
Уряд наш тримає стяг!
А у кожному вагоні
Всі живуть в своїм законі.
Захотіли – так і так…
А захочуть – сяк і сяк…
Їм столиця – не указ
Тут закони – що кізяк…
Як кажуть, на повному серйозі… А от хто ховається за його опонентом – таємничим Бугайцем, який врешті решт перемагає Лиса? (Утім – це вічна вакансія, яку з волі автора може зайняти будь-хто).
Пута скинув Бугаєць!
Він до Лиса навпростець
Роги гострі застромляв –
Лис Смітярський драла дав.
Коли пан втіка ганебно –
Кому битися – о небо!
Є охота, і за що?
За сміття, оте гівно?!
Звірі крикнули: «Ура!
Перемога в нас яка!»
Лісових персонажів – усіляких звірят у «політичній сатирі» так багато, що її можна вважати казкою. Або ж – оповідкою. Теж не зужитий жанр у нашій літературі. «Найбільше мене надихнув Ігор Гургула, я вирішив придбати його книгу «Посмішка Авгура», а в подарунок отримав ще й збірку поезій «Трикутник» та оповідку «Лис Смітярський», — написав один студент.
Сам поет ідентифікує себе як автора «сатиричних казок «Бугаєць і Лис Смітярський» та «Якось в одному лісі», які зачіпають важливі суспільні проблеми». Так прозвучало у стінах львівського осередку письменників на зустрічі зі студентами-першокурсниками факультету журналістики. Де автор, очевидно, вчив їх і журналістської майстерності. Принаймні в інтернеті є кілька захоплених відгуків про цю подію і маєстатну постать самого Гургули. Хоча б такий:
«Серед портретів Шевченка й Лесі Українки на стінах, великої кількості книжок на полицях він, ніби лев у своєму царстві, ділився досвідом із першокурсниками. «Зайвих знань для журналіста немає», – стверджує пан Ігор, який, маючи 25-річний стаж роботи, розповідає про секрети професії журналіста. Міцно тримаючи свої літературні шедеври в руках, митець зауважив, що важливо постійно вдосконалювати свої знання та проводити більше вільного часу в бібліотеці».
Не варто, мабуть, просторікувати на тему, що гургулині твори можуть зіпсувати літературний смак у майбутніх журналістів чи, не приведи Господи, віднадять їх від читання. Кажуть, що вони взагалі зараз нічого не читають. Але, якщо чесно, то саме пафос цих студентських відгуків спонукав мене до цих заміток. Порожній пафос, знаєте, заразний. А саме він великою мірою притаманний римованим творам і прозовим агіткам Ігоря Гургули, серед яких вирізняється ода (чи панегірик) Петрові Порошенкові, написана в квітні 2019 року. На жаль, не можу показати її повністю, хоча це й принесло б читачам велике задоволення. Річ у тому, що Ігор Гургула пише їх по слову в рядок (немовби йому платять порядково або ж він замість пробілів між словами кожного разу тисне на ентер). Тож буквально кілька цитат.
НЕ ЗРАДЬ!
Україно!
Знов зориться твій
Шлях
Знов набат
Знов надтріснута
Днина
У кущах стереже
Супостат
Коли прийде кінець
І поспіє
Година
Пафос наростає впродовж наступних ста рядків – аж до кульмінації та до прикінцевого апофеозу:
Україно!
Прийми ти його
Він зробив так на світі
Багато
Він був Савлом
А нині - Петро!
Він для нації рицар і
Тато...Україно!
Мудрішою будь!
Піднімай переможні
Скрижалі
Із Петром у майбутнє
Нам путь
В новім світлі і
Щирій моралі
Знов заясниться благом цей
Світ
Знов піднімем
Хрещені знамена
Україно! Як свят-заповіт
Ти нова у Петрі
ОЙКУМЕНА!
То нічого, що автор переплутав Петра з Павлом – це дрібниця на тлі нестримного пафосу. Цей панегірик писався в ті дні, коли товариство складало листа-заяву на підтримку Петра Порошенка – власне той самий текст, який цієї осені – за місцевих передвиборчих перегонів використав Ігор Гургула, різко помінявши адресата (ну, не будемо говорити про плагіат), навіть не змінивши заголовка. Річ йде про його скандальну заяву «від імені українських письменників» (без їх відома) на підтримку кандидата на міського голову від партії «Слуга народу». Вона називалася «Не зачиняймо дверей, у які увійшла надія», і її варто перечитувати перед кожним публічним каяттям І.Гургули з цього приводу.
Утім, ситуація помінялася, а вслід за нею й політичне натхнення нашого поета. Він перестав каятися, бо його кандидат не пройшов, а в чинного голови, якому простилися «смітярські» гріхи, є шанси. У своїх глибоких і на диво коротких прозових повчаннях, переважно фейсбучних, Гургула знову агітує: «КОГО ОБИРАТИ? Як людина, що має певний досвід писати різні заяви - заявляю : головою Львівської обласної ради у жодному випадку не обирати варяга. Люди, народжені поза Галичиною, не мають жодного морального права нами керувати. Вони не знають ні людей, ні ситуацій. І їх ніхто не знає. Досвід попереднього чільника ЛОР - тому приклад. Хай повертаються у свої закарпаття і там керують.Десь приблизно - те ж саме і про чільника Львова. Садовий втомився, але ще може. Команда Пороха - слабка і низькопробна. Але вам обирати...»
Отож симпатії між Лисом Смітярським і «святим Петром» помінялися місцями, так би мовити зарядами.
Чи чекати нам нових опусів від цього автора в жанрі пасквілів і панегіриків і чи будуть ще соціальні замовлення на його підтримку, пак репутацію? Проте, здається мені, що в основі цієї жанрової палітри лежить глибока зневага до людей, приховане глузування. Навіть не самопародія. Бо, з іншого боку, недавно з приводу смерті однієї шанованої в суспільстві людини (не хочу називати її ім’я всує) Гургула цілком щиро розродився новим патетичним віршем тої самої літературної якості. Лиш одна цитата з довжелезного тексту:
Душа не знає
Дороги
О, Боже! І тут -
Поможи!
Через високі
Пороги
Ти мене проведи...
Злетілися ангели
Білі
-Він наш!
Він давно уже
Наш!
Через лихі
Заметілі
Він ангелів вдалий
Типаж...
«Графоманів удалий типаж!» – так хотілося спародіювати і навіть винести ці слова в заголовок. Та не варто. Ніхто ж не знає, які пристрасті нуртують в душі людини, яка пише вірші! Як сказав геніальний Чепурко, усі ми графомани, бо не можемо не писати. На що я відповідально йому заперечила: але ми ж уміємо стримуватися, не все, що написалося, мусить бути опублікованим…
Справжні графомани нестримні! І йдуть вони єдиним фронтом – просто у відкриті двері спілок і всіляких літературних конкурсів, здобуваючи там дипломи, а на фейсбучних сторінках – безліч лайків під своїми віршами з котиками й романтичними картинками (без картинок ніхто не читає).
Графомани сьогодні в тренді – навіть ті, що гладенько та старанніше від Гургули пишуть, і на, відміну від нього, нічого з того не мають, – хіба що публікації на літературних шпальтах (і сайтах). Графомани надзвичайно беручкі й агресивні в досягненні своїх цілей, завжди готові відгукнутися на потреби дня. І всі вони комфортно почувають себе в ситуації, коли графоманія, мімікрія, пристосуванство, маніпуляція, обезцінення слова вибудовують новітній синонімічний ряд. Боротися з ними неможливо, ігнорувати – також.
P.S. Для тих, хто не знає: Ігор Гургула - літератор, голова Львівської організації НСПУ (якому на сьогодні письменницькою спільнотою висловлена недовіра і який претендує на Шевченківську премію 2020 року яко прозаїк).
17.11.2020