Будь-який кінофестиваль має бути неозорим місцем тотального кінематографічного піару. Не завжди так стається, а якщо стається, то не в Україні. Та наразі сталося, як гадалося – 9-й кінофестиваль в Одесі цілком можна визнати кращим за дев’ять років існування ОМКФ. І все через унікально добрі програми, складені з любов’ю і розумінням того, що у світі було показано визначного, і що потрібно фестивальній публіці.
99 фільмів фестивалю, враховуючи короткометражні та серії серіалів, утворили і показовий, і смачний стіл для українського кіномана, і як можливість побачити, що «їдять» на фестивалях світу, і які мають смаки кіномани інших країн. Бо дійсно цього року в Одесі представили майже всі фестивальні кіно-вершки. Крім фільму Ларса фон Трієра, але тільки тому, що, як пояснили ті, хто відбирав, для фестивальних показів фізично не існує копії. Втім, його ще в Канні купив наш «Артхаус трафік», тож з 29 листопада цей шок зможуть відчути ті, хто на нього наважиться й піде до «сміливих» кінотеатрів України.
Доброго, потужного, важливого кіно в Одесі справді було багато, часом сеанси перетиналися, позбавляли можливості на все встигнути (адже фестивальний центр, Театр Музкомедії, знаходиться на розі Французького бульвару і Пантелеймонівської, а інша фестивальна точка, кінотеатр «Родіна», за 20 хвилин швидкої ходи вглиб Приморського району, повз вокзал і Привоз). Особливість кайфу на цьогорічному фестивалі полягала в присутності надзвичайних фільмів не тільки у позаконкурсних програмах. Погодьтеся, стрічки Террі Гілліама, Гаспара Ноє чи Ай Вейвея не можуть змагатися одна з одною, якщо це, звісно, не Канський кінофестиваль. Міжнародний конкурс складався з 12 фільмів, і практично всі вони були вартими уваги, але деякі – варті потрапляння до списку кращих.
Таким, в першу чергу, вважаю «Важіб» Аннемарі Жасір, спільного виробництва Палестини, Франції, Німеччини, Норвегії, Катару та ОАЕ. Ця нехитра драматична буденність ставить складні питання про вічні проблеми батьків та дітей, про історичну справедливість, національні та етнічні суперечки, протистояння традиційного і сучасного. Але без моралізаторства, на конкретній ситуації та цілком життєвому ґрунті. Хлопець-араб, що давно живе і працює дизайнером в Італії, приїздить додому в Назарет, де виходить заміж його сестра. Разом з батько він розвозить містом запрошення, які обов’язково, традиційно, мають бути вручені особисто. А запрошень 340! Зустрічі із запрошеними перемежовуються розмовами батька з сином, і розмови часом доходять до сварок. Наприклад, хлопець має червоні штани і рожеву сорочку, а батька, вдягнутого стримано, у сіро-зелене, це дивує. І дратує. В кожній хаті, як заведено, їх частують чаєм-смаколиками. В кожній хаті розпитують про особисте життя хлопця і картають за те, що він не може знайти собі дівчину тут, і чомусь має це робити де-інде. В кожній хаті… І врешті йому треба відвести запрошення єврею, таємному агенту «Масаду», який в юності наговорив на нього, через що головного героя допитували на предмет тероризму, тримали в буцегарні і через кого, і таких як він, хлопець змушений був виїхати з рідного міста. Зрозуміло, він проти такої людини на весіллі. А з іншого боку, той мужчина – начальник батька, і надавав допомогу батькові-арабу, і можливо, й іншим арабам. Як себе пересилити? І чи варто пересилювати? А хто ж буде покараний за насильство над ним, дитиною?.. Фінал – вражаюче християнський – хлопець з батьком сидять разом і курять, хоча один кинув давно, а іншому не можна.
Подібних «Важібу» фільмів, на жаль, небагато: легше за допомогою кіно набити морду, заклеймити якимось там «фобом» або терористом (принаймні антисемітом вже не вдасться обізвати, бо палестинці теж є семітами). Але саме такі фільми об’єднують, привносять гармонію, коли навіть розказують про дисгармонію. На противагу, скажімо, «Стіксу» Вольфганга Фішера, фільму з відвертим звинуваченням, праведним і гнівним. Мова про зустріч жінки на своїй яхті з кораблем, переповненим біженцями. Дилема страшна – підійти і брати, скільки можна, але кому сказати «так», а кому – «ні», аби і яхта не затонула? А тут ще берегова охорона вимагає не наближатися, бо «це додаватиме сум’яття». Очікування – смертельне: корабель має тріщину, люди отримують хімічні опіки (ймовірно, через вибух перегрітого двигуна); ті, що стрибають у воду, тонуть; і лише один хлопчик самотужки допливає до яхти. Він наказує плисти до корабля і забрати його сестру. А як же інші?.. Протягом фільму тебе розривають протиріччя емоцій, що тягнуть в бік бездумної допомоги, нехтуючи раціональністю, або – в бік неприйнятності допомоги через абсурдність ситуації. Жінці брешуть, що допомога вийшла, але кораблі відповідають про наказ «не брати на борт біженців», і тільки брехня самої жінки – що гине вже вона сама, – змушує прийти на допомогу і їй, і їм. Та вже запізно – більшість із сотень людей на кораблі загинуло.
Соціально-орієнтованих фільмів з узагальненою проблематикою на основі конкретних історій на Одеському кінофестивалі було більшість. І це зрозуміло з огляду на катаклізми світу і водночас на розвиток інституцій щодо прав людини: вимоги ростуть, зла не меншає, але конфлікти і розповіді про них множаться. Та є й кіно, що не тільки шокує, хоча в основі сюжету – складна тема, а й породжує радість, може десь парадоксально, та факт. Зокрема це – «Людина, що вбила Дон Кіхота» Террі Гілліама. Попри летальний випадок, винесений в заголовок, цей фільм примушує танцювати, такий він моторний, завзятий і сакрально-позитивний, адже герої не вмирають! Гілліам поєднав літературу з кіно, міф із сучасністю, метафору з реалізмом, і зробив це феєрично і до ладу. Може, саме для цього йому й знадобилося два з половиною десятки років поневірянь у пошуках грошей і ризикових людей, здатних піти за мрією, навіть якщо не має гарантії повернути витрачені на дорогу кошти. Та за все потрібно платити. І за мрію, яку дали втілити: у Гілліма забрали його фільм і віддали тому, хто одного разу інвестував у нього. Таким чином, «… Дон Кіхот» дивовижно став пророчим: за сюжетом, вже майже наприкінці стрічки, Дон Кіхот потрапляє до замку, де російський олігарх влаштовує навмисно під героя Сервантеса величезне шоу-фарс, і робить його блазнем на поталу запрошеній (духовній) черні. Та хто сказав, що зло чи бабло перемагає остаточно? Пам’ятаєте, як в «Спартаку» Кубрика: «Хто Спартак?» І сотні відповідають «Я». Гілліам це зробив до біса оригінально, і насправді вилітаєш з кінотеатру з відчуттям, що життя – прекрасне, навіть коли це зовсім не так.
Іранець Джафар Панахі особливо добре знається на таких станах. Що може зняти режисер, якому знімати заборонено? Але він знімає, і за час заборони вже зняв 4 (!!!) фільми. Його «Три обличчя» – це, як і завжди, спосіб поговорити про глибоку нелогічність і почасти дику провінційність сільського населення Ірану. Але він це робить не за допомогою нападів, звинувачень чи образ, а відверто занурюючись у спілкування, лише з інтелектуальною, формальною обгорткою. Приперта до стіни дівчина, якій батьки відмовили у навчанні в університеті, вдається до радикального кроку – вона знімає провокаційне відео самогубства і автоматично відправляє його Панахі (як і в попередніх фільмах, він знову грає сам себе, знову бавлячись у псевдодокументальне кіно). Аби з’ясувати, що сталося насправді, Панахі разом з відомою іранською артисткою їде в ту місцевість. І потрапляють, мов Аліса в Країні Чудес, на територію, де насильство з пуританством сусідують з максимальною приязністю та відкритістю, яка в такому контрасті остаточно збиває з пантелику. І фарисейства у цьому випадку нема, чого не розуміють європейці, – це просто такі люди. Здавалося б, проблема – винятково іранська, та насправді, якщо придивитися, вона існує в більшості азійських та африканських країнах. Ба навіть присутня в тій такі ж Європі, і в нас в Україні також: Марися Нікітюк говорить про ті ж проблеми у своєму дебюті «Коли падають дерева». Та Панахі робить те, чого інші, порушуючи подібні питання, не можуть або не вміють: він так майстерно «складає» історію, і так винахідливо придумує варіанти її показу, що вона перетворюється на мистецтво. Для початку мобільне самогубство продумує як план пограбування банку – в деталях, щоб глядач повірив, потім вживляє в історію засоби спостереження, камери, розміщуючи їх в машині, на вулиці чи в будинках, таким чином «вирізаючи» оператора з фільму, як такого. Тобто всі решту героїв, крім самого Панахі та його артистки, не грають, а живуть перед камерою і якимось незбагненним чином працюють на сюжет. Як – не відомо, але це захопливо! Фільм працює, немов комп’ютерна програмка-вірус: тебе заводить зображення та його хитромудре виконання, а тим часом сенс проповзає в тебе і наштовхує на роздуми. Чудове кіно, тому подвійно шкода, що подібне мало хто наважується брати для кінопрокату.
На відміну від «Холодної війни» Павела Павліковського. Це ідеальне кіно – воно безумовно є мистецьким шедевром і однаково сподобається глядачеві. Якому на чорно-біле кіно не зась. Але якщо процес «… обличь» Панахі зрозумілий, то як працює «… війна» зрозуміти важко – як дух, спадаючи від Бога з неба? Як любов, йдучи від серця до серця? Як джаз, дух серця? Перші 20-30 хвилин можна гадати, що ж тут такого особливого, коли кадри статичні, а історія проста та невибаглива – про двох, що шукають у післявоєнній Польщі таланти для створення ансамблю народної пісні й танцю. Потім, коли одна з обраних, не надто вже і виняткова, впадає до ока, вуха та душі диригента, «історичний» фільм переходить у музичну мелодраму, де і музика з голосами перфектні, і любовні стосунки несподівані. Любов та творчість під час комуністичного маразму вже були моторошно представлені в завершальному шедеврі Вайди «Післяобрази». Тому Павліковський на цьому не зупиняється, лише пунктиром проходячись по часу та пам’яті тих глядачів, які знають. Його головна задача – любов та творчість як такі, нерозривно пов’язані, мов тіло та його есенція життя. І з якою майстерністю та пристрастю він бавиться ними, жбурляє з країни в країну, від одного персонажа до іншого, від одного десятиріччя до наступного і далі, відштовхуючи у бік моральність, правила, життя, – у вічність. Це так красиво, що й «… Дон Кіхот» не спроможний протистояти: «… війна» дасть 10 очок фори будь кому, при чому в усіх аспектах! Досить вже того, що виконавиця головної ролі має настільки незвичну зовнішність (подібну до Марлен Дітріх чи Джоан Кроуфорд). Але ж ні: хронометраж – лише 84 хвилини! І фантастична музика! І сценарій, в якому герої живі, незалежні й у своъй любові позбавлені обмежень світу.
…Звісно, за значенням «Донбас» Сергія Лозниці переважує «Холодну війну» Павліковського. Та тут треба розуміти, куди рухаємося. Адже до зазначеного списку правдоподібно можна вписати «Жінку на війні» Бенедикта Ерлінґссона й «Вежу. Ясний день» Ягоди Шельц, «Перелітних птахів» Крістіни Ґаллеґо і Кіро Ґуерри разом з «Молитвою» Седріка Кана, «Сімейну справу» Хірокадзу Корееди і наш «Вулкан» Романа Бондарчука. «Донбас» стоїть вище і окремо, бо це бомба фестивалю, його найбільше досягнення, це відвертість, шок, виголошення статті й одночасно вирок, а разом і питання – що робити? Про таке треба говорити окремо, з підготовкою, без поєднання з чимось ще. Це доречно буде зробити перед виходом фільму в жовтні. Тому на фінал матеріалу про кращі фільми Одеського кінофестивалю варто поставити «Слона, що сидить нерухомо» китайця Ху Бо.
Це 4-годинна кримінально-драматична елегія в ритмі реального часу про кількох непов’язаних між собою персонажів, які все ж у фіналі, за велінням фатуму, зустрічаються, щоб поїхати до Манджурії дивитися на слона, якому вдається сидіти, і сидіти спокійно, коли навколо всі бігають в безладді свого уявно зорганізованого страхітливого-депресивного життя. Фільм навмисно зроблений повільно, герої навмисно довго думають над питаннями, а потім і над відповідями, але пікові для сюжету (та щоб не заснути) події струшують глядача, мов грушку: шкільний бандит випадково падає зі сходів і калічиться, заступника директора знімають на відео з ученицею школи і викладають на вайбер, собаку дідуся, через яку він не міг поїхати до старечого притулку, загризає божевільний пес… А між цими піками йде пряма лінія сюжетної кардіограми, але не задля примхи режисера-кататоніка, а щоби показати насправді присипляючий образ безсенсовного існування, де все створено по-дибільному, і абсурд вже не виглядає протилежністю реальності, лишень його постійною частиною… Ху Бо спочатку написав про це книгу. Потім сам її й поставив. А потім наклав на себе руки. В країні, чия економіка є вже другою у світі, а кінобізнес – першим у світі, випереджаючи Сполучені Штати. Фільм присвячений Ху Бо. І ставить він питання про доцільність такого існування вже посмертно. На відміну від «Донбасу», в якому, стверджує і сподівається Лозниця, життя ще є, і є шанс для його виправлення. Дай Боже!
23.07.2018