Сьогодні – День народження Олега Сенцова. 42-й день народження, 15340-й день життя, 61-й день голодування і 1525-й день за ґратами в російській тюрмі. Такий молодий чоловік, такий безневинний – і в такій біді!
Як йому сьогодні в тому заполярному Лабитнанґі, до якого з Києва 4995 кілометрів?
Олег Сенцов опинився в такій ситуації, про яку навіть писати складно. Крок праворуч – і вже забриніли пафосні нотки, ліворуч – сентиментальні жалощі до людини у справжній скруті; якщо ж іти прямою дорогою об’єктивності, залишиться суха бездушна статистика.
Тому я писатиму не так про Сенцова (бо що нового я можу сказати?), як про своє ставлення до нього.
І почну з того, що Олег Сенцов подобається мені все більше й більше. Коли в травні 2014 року з’явилася інформація про затримання режисера в Криму, я не надав цьому факту якоїсь особливої ваги. Час був настільки турбулентним, було стільки жертв і смертей, що Сенцов став лише «одним із».
Але поступово, хоч і не швидко, з образу безликого «бранця Кремля» почав вилонюватися справжній Олег Сенцов. Конкретна людина, що має таке ім’я й прізвище, а разом із ними – особливий, унікальний характер.
Одна з найкращих рис цієї людини – несприйняття пафосу. Пам’ятаєте, як називається збірка прози Сенцова, що вийшла в 2016-му році? Не «Листи з-за ґрат», «Незламний дух» чи «У пащі дракона». Ні, називається збірка просто: «Купіть книжку – вона смішна».
У листі до акторки Римми Зюбіної Олег пише: «Я почуваюся нормально, незважаючи на 51 день, звичайно, не так чудово, як може здатися деяким уповноваженим правозахисникам, моє здоров'я – кожен бачить те, що хоче бачити». Майже два місяці голодування, чотири роки в тюрмі, а «почуваюся – нормально». Ця фраза в умовах істерії й героїзації – стилістично вишукана, уже тільки з неї можна виснувати, що в Сенцова добрий смак.
Або ще одна стилістична промовиста деталь із листа Сенцова до фронтмена гурту «Бумбокс» Андрія Хливнюка за 10 липня 2018 року. У своєму посланні режисер пише, що «а тут нещодавно ввімкнули "Вахтерам", так що отримав три хвилини незрівнянного задоволення та єднання з Батьківщиною». Так є в перекладі наших ЗМІ (бо листи з російських тюрем, як і листи у російські тюрми, мають бути російською, тільки тоді вони мають шанс бути відправленими/доставленими). А в оригіналі Сенцов пише слово «родина» з малої літери. Без понтів і пафосу.
Сестра режисера Наталія Каплан, яка нещодавно відвідала Олега в Лабитнанґі, згадує про те, що «ми майже півгодини говорили тільки про собак. Ми обоє за цей час втратили наших улюблених лабрадорів, Ґріну і Ґурда, у нього білий, у мене – чорний, у нього – дівчинка, а у мене – хлопчик».
Так ось, мені подобається в Олегові те, що він не герой. Він не хоче бути героєм для інших, він не ліпить із себе борця чи месію, не сипле бісер перед патріотами з диванної сотні. Він принциповий, впертий і патріотичний. Але також людяний і простий. Це рідкісне поєднання в наших краях.
Українське суспільство найбільше любить жертв і героїв, з яких можна створювати для себе кумирів і месій. Це наша улюблена національна розвага: блискавично почати обожнювання, щоб потім так само швидко зневажити.
Як би це дивно не звучало, але Олег Сенцов у тюрмі бореться не лише з путінським режимом, а й із дурнуватою українською звичкою шукати собі месій і захоплюватися героями. Він пише «батьківщина» з малої літери, але в той же час голодує 61-й день.
До біса симпатичний цей Сенцов. Героїв у нас – греблю гати. Але нам дуже не вистачає таких режисерів – неординарних і зі смаком.
Тому – довгих літ тобі і здоров’я, Олеже.
Чекаємо вдома.
13.07.2018