З Перемишля пишуть нам: В суботу 24 с. м. представяв театр драму Марка Кропивницкого "Дай серцю волю, заведе в неволю". З творів Кропивницкого належить ся драма до найпопулярнїйших у нас за-для прегарних, живописних сцен побутових і плястичної характеристики дїєвиx лиць, між котрими знов идеальна стать сироти Ивана, безперечно одна з найкрасших креацій малорускої поезії взагалї. Під дряною свитиною бурлака, бездольного і бездомного парії, очайдушного гуляки, сміхуна, одним словом, під найзвичайнїйшим і найнепоказнїйшим видом бурлацкої щоденщини, криєсь одна з найщирійших і найгорячійших душ, що сповняє найвисше дїло громадяньскої чесноти, посвященя за ближних з такою легкостію, охотою і буцїм байдужостію, як-би се приходилось випити одну щоденну, звичайну чарку. З того й виходить, що краса цїлої драми залежить в першім рядї від представленя сего героїчного типу. В нїм однак має наш театр знаменитого интерпрета в особі п. Яновича. Гра сего артиста, справдїшня илюзія, те природне і незамітне перенесенє зрітеля з дїйстности в житє драми, довершене артистом не силою таланту (сказати так, було-б сим разом — фразою), але силою любови, охоти, страсти, що лише можливе при совершенній східности типу з индівідуальностію артиста. Коли-б ми мали що артистови сказати, то се: Нехай в думцї порівняє себе в роли Антона (в Гальцї) і Ивана в сїй драмі; там артист обчисляє і важить кождїській свій рух і кожде своє слово, при всїй свободї і натуральности в грі все повертає ся в певній, обдуманій артистичній мірі — в Иванї артист не почуваєсь до нїяких границь, нї в движеню нї в слові, нї сміху, нї смутку, бо він неначе чує, тип від него міри не жадає, бо то він сам. Не вміняємо се в закид артистови, хорони Боже, противно кажемо, що оба ним представлені типи добрі, своєрідні і хороші, тілько най розважить, котрий з них красшій?
Драматична роля Мікіти Гальчука припала п. Стечиньскому, хоч вдача сего артиста і темперамент не надає ся до роль траґічних. Але справний артист перемагає себе і як в перших дїях поводить ся студено і менше участно до окружаючої єго акції, так послїдних дїях стає на висотї своєї ролї і глубоким чувством пориває зрітеля.
Лірична часть драми спочила в руках п. Лопатиньского (Семена) і п-и Слободівної (Одарки). Оцїнити их гру вельми трудно, раз, що обоє на сценї вельми симпатичні, а друге, що любов, в яку их вяже драма, показують так нїжно — несміло, що майже совістно а може і цинічно стає критикови взивати их до живійшого илюстрованя свого чувства. П-на Слободівна потребує ще пильної вправи в деклямації і пильної уваги на гру посестр, особливо молодичок, бо єсли-б случайно не очіпок на голові, нїхто-б не був сказав, що тота Одарочка стала вже Одаркою, мала тілько грижі з чоловіком і т. и.
Ролю Марусї віддала з великою увагою і пильностію п-нї Лопатиньска, хоч режісерія повинна була надїлити сею ролію п-ю Осиповичеву, раз для рівномірного роздїлу працї, друге, щоб свобідна штука не відчувала нїякої неволї, а придїлена роля припадала побіч талану і до вподоби. З тим більшою похвалою підносимо совістність артистки, що ролю немилу для себе з'уміла вчинити милою для зрітелїв. З другої сторони поминанє такої артистки, як Осиповичева в єї клясичних ролях, старших дївчат і молодиць, уважаємо за легковаженє штуки і зрітелїв, — чого ачей же більше режисерія не допустить ся.
Вдова Морозиха (п-нї Підвисоцка) була сим разом правдивою кралею, так в грі, як і цїлій внїшній стати; єї оригінальні костюми україньскі будять загальне любованє.
Вистава твору в цїлости совістна і добре приготовлена: улицї хлопцїв і дївчат живописні, рухливі, буйні, — не домагав лиш хор, хор і ще раз хор! Представленє відбулось майже серед пустої салї. Годї однак виновати публїку, бо злива була така; що зливала і найгорячїйшу охоту.
За те в недїлю 25 с. м. принадив Мікадо, мимо тучі і зливи та громів, публику по самі береги. Виставу Мікада на народній сценї уважаю взагалї за гpix і погань. Щоб оцїнити гру виступаючих лиць, треба би передше перейти школу і инструкції кльовнів. Обмежусь лише на коротке справозданє з музикальної части. В перворядній роли ґраціозної Юм-Юм виступила п-а Фіцнерівна, збудивши своїм срібним голосом сопрановим, як і нїжною метеликоватою грою загальне одушевленє. Побіч неї блестїли п-ї Лопатиньска, Осиповичева, Слободівна, а з мужескої сторони Ольховий (гарний але неповоротний Нанкі-По), Янович, Стечиньскій, Концевич. Партії сольові, дуети і квартети (в дїї II) виходили бездоганно, партії хоральні — бодай не згадувати. Цїлїсть стояла взагалї голосами і грою поодиноких осіб — за те танцї і еволюції вахлярами зовсїм невправлені. Моя думка така: коли конечно виставляти Мікада, то виставляти єго з усїми примхами і фіґлями, а як нї, то поки що лишити. Однак доповненє хору уважаю за наглячу конечність.
Дѣло
29.06.1893