Минулого літа у нас пропав Лисько, кінь рудої масті. З довгою гривою. Високий на ногах. З білими латками поверх копит. Випасався на полонині Кринта разом з іншими кіньми. Вже на початку серпня ми запримітили, що він зник, і почали ретельні пошуки.
Впродовж літа на полонинах, окрім великої рогатої худоби й овець, також випасаються коні. Цілими табунами. Вони не потребують особливого нагляду. Час від часу полонинники йдуть й перераховують коней своєї полонини. Дивляться, чи всі на місці, чи нема якого чужого, чи не зник котрий свій, чи не перестрибнув через пліт на іншу полонину. Чи яка кобила не вжеребилася. Народила мале лоша: “Тра’ дати знати в Замаґури до Микулиїв, шо їх Каштанка си вжеребила, ‘би йшли собі си дивити, ‘би вовк лоші ни кінýв.”
Імовірність, що Лиська з’їв вовк чи роздер рись, була малою. Вовк не нападає на дорослих коней. Поготів, на табун коней. Рись, що скакав зі смерек на своїх жертв, загризаючи їх, раптом зник з наших лісів і вже не водиться у нас.
— Старші коні мают гадку на малих лошєт. Їк вовк нападає, то берут лошєт в коло та й ни дают вовкови доступитиси до них. Видбивают ‘го копитами.
З Лиськом разом на полонині випасався наш другий кінь, Зорик, гнідої масті, май присадистіший. Однак не менш дужий за Лиська. Обоє вони тягли в паровиці. Разом їх запрягали до всякої роботи, що належиться коням в горах: “Одним конем такі кєшко. Паровиця є паровицев. Ни то шо один кінь.”
Тато ходив лісами. Кременицями. Шукав Лиська на інших полонинах. Скуповій. Угорскім. Питав ближніми селами. У Стовпнях. Зеленому. Краснику. Бистриці. Дзимброні. На Головах. Був у попа. Мольфара. Кого де стрічав, розпитував про Лиська. Може, хто де видів зайшлого коня. Такого й такого: “Ади, може, забрів за иншими кіньми. Перескак через плоти та й пшов гатром.” Навіть подали оголошення у “Верховинські вісті” зі знимкою нашого Лиська довгогривого.
— Та аж туда дес Космачями виділи йкогос чужого коня, похожого їк ваш на футуґрафії в ґазеті. Йдіт та й дивітси, ци ваш, ци ни ваш. Бо ни годні такі вам сказати, ци ваш.
Замість нашого рудого Лиська в паровицю до Зорика ми до зими пристарали другого коня, гнідого, з чорною, май коротшою гривою. Але з такою ж білою продовгастою смужкою від ніздрів до чола, як у нашого попереднього Лиська, що так і не знайшовся по тепер: “Таже коні ни раз си губ’ют полонинами, йдут за кобилами, пристают до чужого табуна. Але з чєсом си находє. Люди дают знати. Аби йти забрати. А тут – їк пид землю проваливси. Нима та й нима нашого Лиська. Але, най’ко! Може, ші си найде.”
