Великою перемогою машини над людьми в ХХІ ст. є не брехливі новини, а податливість, з якою ми до них пристосувалися. Важливим є не говорити правду, а щоб тобі повірили.
Вільям Блейк був сином і огудником промислової революції. Перехід від XVIII до XIX ст. приголомшив його стрімкістю, з якою Європа стала механізуватися, і швидкістю, з якою машини почали заміняти людей на їхніх робочих місцях. Так само, як це робили Байрон і Шеллі, поет Блейк розпочав мистецький, власне кажучи романтичний, опір супроти механізації Європи, яка невдовзі стане механізацією Заходу, і яка йому здавалася згубним курсом цивілізації.
Він з усією ясністю бачив, що повністю капітулювати перед промисловістю і прогресом є не надто вдалим вибором, і в кожному разі думав, що революція промисловості мусить мати противагу у вигляді культурної революції, аби західна цивілізація не потрапила в пастку чистої механізації, масового виробництва, накопичення капіталу, прогресу за будь-яку ціну.
Без протиотрути культурної революції, спробу якої зробили поети-романтики, позосталий світ є саме таким, в якому ми живемо зараз: все механізованіший світ, де машини не просто й далі заміняють людей, вони вже інкрустовані в нашу щоденну рутину; не лише роблять значну частину нашої роботи, але й – у випадку комп’ютерів, які піймали все людство в свої сіті, – добилися, аби люди думали, вважали, висловлювалися і діяли в рамках того, що постановляє машина.
Комп’ютер з його мережами, безперечно, був би найбільш надокучливим кошмаром Вільяма Блейка; посидівши хоча б раз за цією машиною, поет міг би пересвідчитися в неминучій перемозі промислової революції і романтичній наївності його культурної революції. Окрім того, він міг би упевнитися в цій диявольській реальності, яку ми, мешканці цього тисячоліття, безтурботно сприймаємо за норму: машина, яка думає за тебе, врешті-решт заражає тебе своїм способом мислення. Скільки разів на день Google, Waze чи Shazam або черговий ясновидець у Twitter думають за нас?
«Я мушу створити систему чи стати рабом системи іншої людини. Мене не цікавлять міркування чи порівняння: моє – це творити». Ця ідея Блейка є закликом мислити поза машиною, не довіряти джерелу, з якого всі п’ють, і створювати свої власні ідеї. Соціальні мережі з дзеркала світу перетворилися на його директиву, почали відбивати реальне життя і тепер саме вони живлять реальність своїми манерами, формами і своїми заскоками. Це так, якби комп’ютер повертав нам нашу власну реальність, в якій ієрархію встановлено в інший спосіб, якби машина, як цього боявся поет, вказувала нам, що думати і в яку парцелю інформації, що циркулює в мережі, нам дозволено зазирнути.
Стислість, що її насаджують мережі, вже змінила, наприклад, наш спосіб спілкування з іншими людьми; стислість whatsapp починає витісняти e-mail, який вже вважається непрактичною тандитою, котру ми тягнемо за собою з ХХ століття, хоча свого часу то було супермодерне диво, яке звело нанівець паперові листи. Послідовність листа, e-mail і whatsapp є кришталево ясною і вказує на те, що пишеться щораз менше, в усе коротших посланнях, які надходять швидше. Вже не є важливими ні форма, ні синтаксис, ні стиль, ні орфографія; важливим є сам меседж, який незмінно є невідкладним, надходить швидко, настільки швидко, що іноді його навіть не треба писати, достатньо лише поставити смайлик. Та можливо, насправді ця послідовність свідчить про те, машина вказує нам шлях.
Стислість у Twitter є конче необхідною, у цій соціальній мережі перемагає ідея, що міститься в одній короткій і категоричній фразі, і довжина й категоричність переважають правду, цінність, яка на даний момент вже втратила значний відсоток своєї ваги. Якщо фраза є блискучою, але перевершує сто знаків, вона матиме менший кворум, ніж коротка, хоча й невиразна; а якщо ви поширили довгий текст, то можете попрощатися з більшістю своїх фоловерів.
Газети, один з останніх бастіонів довгої прози, вже перейняли дієву фразу Твіттера, конденсоване повідомлення і тематичну мішанину, характерну для соціальної мережі. Нові читачі вже нездатні орієнтуватися у велетенських паперових сторінках газет, вони потребують лінків та швидкості й легкості, з якою мандрують від однієї новини до іншої.
За кілька років швидкість та ефективність укоренилися як вищі цінності нашого часу, ми їх переймаємо щоразу, коли пускаємо wi-fi, і вони вже добралися до таких, здавалося б, далеких територій, як теніс. Цей спорт поступився під натиском, і тепер тенісист, щоби перемогти, окрім таланту, потребує потужності, витривалості та агресивності – тієї ж ефективності, якої вимагають від користувача Твіттера, журналіста чи політика, аби вони здобули багатьох прихильників. Бо машина щодня навчає нас тому, що успіх вимірюється кількістю, числом. У тенісі цього тисячоліття вже нема місця для артистичних ударів, зроблених тильною стороною руки. Найгарніша манера цього спорту прискорено вимирає, бо більшість гравців вибирають удар двома руками, який є не таким пластичним, зате потужним, простим і ефективним, як твіт. Для кого є важливим зробити красивий удар, коли єдине, що важить, – це перемога?
Для кого є важливим говорити правду, коли єдине, що важить у ХХІ столітті, – це те, аби тобі повірили? Великою перемогою машини над нами є не fake news, брехні, які множаться, доки не перетворяться на правду, а податливість, з якою ми до них пристосувалися. Вільям Блейк, поет, який був здатний розгледіти у квітці цілий світ, із збентеженням побачив би, як машині вже вдалося насадити нам стислість і швидкість у якості пріоритетних цінностей і як їй вдається поставити під сумнів правду і зробити нормою брехню в суспільному житті так, що нікого це не обурює. І, звісно, йому би зовсім не сподобалася девальвація, що її зазнало слово, яке вже вартує мало, якщо не з’явилося в твіті.
Jordi Soler
La pesadilla de William Blake
El País, 16.06.2018
Зреферувала Галина Грабовська
28.06.2018