Вимір свободи

 

Близько ста років тому мешканці великих міст почали шукати способи протидіяти переповненості і забрудненню, які робили міську атмосферу задушливою. Шукали, схоже, не надто наполегливо – судячи із браку простору і якості повітря, що його нині мають наші міста.

 

Болтон Голл був знаменитим активістом, який наприкінці ХІХ ст. започаткував рух, що мав на меті спонукати людей, котрі стомились від життя в Нью-Йорку, перебратися в село. Подробиці цього проекту він описав в одній зі своїх книжок під назвою «Три акри і свобода» (1907 р.), яка є у вільному доступі online. Там він викладає переваги оселення в селі, в хаті, оточеній трьома акрами поля (1,2 гектара) – простір, достатній для того, аби завести господарство, сад, город, щось, що даватиме прибуток.

 

Ризикована затія почати самостійне життя в селі, що її Голл пропонував у своїй книжці, призначалася не лише для того, аби звільнити громадянина від забруднення і тлуму; основною метою було зробити його незалежним від економічної системи, яка складалась (і вона досі залишається такою) із декількох власників і жадаючої маси службовців, які продавали свій час (зрештою – і своє життя) підприємству, що належало приватній особі. Ідея Голла на той час не була аж ніяк новою, але назва його книжки, «Три акри і свобода», змушує нас побачити вимір, що його мало тоді це слово. Голл пропонував своїм читачам взяти участь у непевній, сповненій ризиків затії, яку мали здійснити люди з міста, котрі, ясна річ, не вміли ні ані доїти кіз, ані обробляти землю мотикою; це сповнене несподіванок і небезпек життя Голл пропонував своїм хоробрим послідовникам в обмін на одну-єдину винагороду – свободу.

 

В останні роки суспільство дуже змінилося, і свобода – слово, яке в ХХ ст. мало високий престиж – починає втрачати вагу в цьому лихоманковому ХХІ ст., про що свідчать цифри, які я наведу нижче.    

       

Згідно з даними Дослідницького центру Pew, 40% молоді в Сполучених Штатах вважає, що уряд мав би контролювати свободу слова, коли те, що говориться, є образливим, – і навіть думає, що влада мала би втручатися ще до того, як образливий дискурс відбудеться. У другій половині минулого століття лише 20% думали, що уряд має контролювати свободу слова, а за кілька років до того, в 1940-х, ця цифра зменшується до 12%. 

 

Це все більше неприйняття думки, яка не є до смаку більшості, доповнюється іншими дуже показовими цифрами. Згідно з дослідженням World Values Survey, перед Другою світовою війною 72% американців думали, що демократія є необхідною системою для управління їхньою країною; нині так вважають лише 30% – окрім цього, є 24% тих, хто думає, що демократія є поганою ідеєю.

 

Це дані, отримані в США, та насправді вони не надто різняться від даних європейських країн, де в останні роки авторитет демократичних урядів стає все меншим, а нетерпимість до дискурсу, який не вкладається в русло політичної коректності, все більшою.

 

Щораз більшій кількості громадян індустріалізованого світу ХХІ ст. байдуже, хто ними керує; поки вони зберігають свою бульбашку добробуту і безпеки, їм однаково, що держава, аби захистити їх, мусить стежити за їхніми приватними розмовами й обмежувати їхню свободу.  

 

Замість свободи слова вони воліють регламентовану свободу – аби не наражатися на політично некоректні думки або ті, які не збігаються з їхніми. Все обертається довкола безпеки й зменшення ризиків, що є великою нав’язливою ідеєю цього століття – і ця зростаюча кількість громадян вже поставила безпеку вище свободи.

 

У своєму есе The Complacent Class (2017 р.) Тайлер Ковен вказує на низку елементів, що більш детально окреслюють цю тенденцію. Друга половина ХХ ст. була майже щасливим періодом для людства: не було ні світових воєн, ні надто багато епідемій, ні великих економічних катастроф; натомість ХХІ ст. сидить на пороховій бочці: до втрати людьми довіри до демократичної системи треба додати розквіт релігійних фундаменталізмів та етнічних націоналізмів. Усе це змушує дивитися в майбутнє зі зневірою; а той, хто зневірюється, перше, що робить, – це відступає.

 

Американське суспільство, яке створили тисячі шукачів пригод – від пілігримів з корабля «Мейфлавер» і до спонукуваних Болтоном Голлом – втратило смак до пригод. За останні п’ятдесят років наполовину зменшилося число людей, які виїздять зі своєї рідної країни, аби шукати шансу в іншій; а за минулі сорок років кількість людей, що не досягли ще 30-ліття, які є власниками бізнесу, зменшилася на 65%; це вказує на те, що millennials будуть найменш продуктивним поколінням підприємців в історії тієї країни.

 

Інші дані доповнюють абулічну панораму, яка вимальовується з цих перших років ХХІ ст.: наймані працівники менше змінюють місце праці, ніж їхні батьки, і мають значно менше енергії для того, аби створювати проекти і вводити інновації – згідно з цифрами патентного бюро, які з 1999 р. зменшуються. І ще одні дані, які є живою метафорою абулії, відступу чи – якщо казати прямо – страху, який нас нині визначає: число людей, які хочуть отримати водійські права, постійно зменшується, починаючи з 1980-х. Відтак великий американський роман «На дорозі» Джека Керуака, в якому розповідається про довгу подорож автомобілем Сполученими Штатами і Мексикою, врешті-решт перетвориться на абсурдну історію.

 

Схоже, що показники добробуту, з якими живуть в індустріалізованому світі, зробили з громадянина боязке створіння, яке не дуже надається до пригод і почувається як риба у воді в царстві єдиного мислення, а це неодмінно зменшує спектр слова «свобода».

 

Свобода в часи Болтона Голла означала покинути все і переїхати жити в село на парцелю в три акри. Встановімо шкалу: мірка свободи за менш ніж сто років з трьох акрів звузилася до 50 кв. см: саме такими є розміри столу, на якому стоїть наш комп’ютер.  

 


Jordi Soler
La dimensión de la libertad
El País, 27.01.2018
Зреферувала Галина Грабовська

27.07.2018