Інформація поширюється із запаморочливою швидкістю, але ми й далі витрачаємо 12 годин, аби потрапити з Мадрида в Мехіко, не маємо літальних автомобілів, не розмовляємо з андроїдами, не маємо кораблів, які б перенесли нас на інші планети
Майбутнє не таке, як нам про нього розповідали. Література й кіно десятиліття тому намалювали нам панораму ХХІ ст., яка не подібна на той час, в якому ми живемо. У 1982 р. Рідлі Скотт у своїй стрічці Blade Runner («Той, що біжить по лезу»), знятій за романом Філіпа К. Діка, зобразив місто Лос-Анжелес, яким в 2019 р., тобто через три роки, мали би пересуватись літальні автівки і яке мали би населяти андроїди, які б мирно зживалися з людьми.
Ще раніше, в 1968 р., Артур Ч. Кларк і Стенлі Кубрик у фільмі «Космічна одіссея 2001 року» припустили, що на початку цього століття подорожі в космосі будуть чимось звичним. Однак правдою є те, що нам не лише далеко до міжпланетних польотів у великогабаритних колективних суднах — у ХХІ ст. ми й досі літаємо в тому самому спрацьованому літаку ХХ ст., майже такому самому апараті, в якому літали «Бітлз», і їздимо токсичними й непрактичними автами, які й далі забруднюють атмосферу, як вони це робили протягом останнього століття. Хоч нинішні літаки є менш елеґантними і набагато незручнішими, ніж літаки минулого століття, але, по суті, йдеться про той самий артефакт, і перешкодою його еволюції є явно ми, бо живемо в такому примітивному — чи такому досконалому — тілі, в якому жили наші пращури.
Жорж Ланжелан у 1957 р. змалював, що наше тіло, яке відмовляється літати, могло б телепортуватися: замкнувшись у кабіні в Берліні, через десять секунд приземлитися в кабіні у Нью-Йорку. Він це детально пояснив нам у «Мусі», своєму знаменитому оповіданні, що його екранізували Курт Ньюманн (1958) і Девід Кроненберґ (1986).
Майбутнє не подібне на те, яким, на думку цих творців, воно — виходячи зі швидкості, з якою тоді розвивалася технологія, — мало би стати. Ми вже живемо у ХХІ ст., і в нас нема навіть тієї автоматичної кухні, яка готувала б каву, тости і яєчню — досить лише натиснути кнопку, як це показав Жак Таті в своєму фільмі «Мій дядечко» (1958). Навіть більше, якщо ми заберемо мобільні телефони, mp3-навушники, автівки і деякі предмети одягу, які занадто голосно промовляють, і зробимо знимку на старій вулиці Парижа чи Барселони, то не знайдемо суттєвих відмінностей із фотографією, яку зробили у цьому самому місці в ХІХ ст., наприклад.
Світ загалом не надто змінився, він еволюціонував у специфічних сферах і з наголосом на мікротехнології, ми швидко просуваємося до невеличкого, отримуємо і надсилаємо інформацію із запаморочливою швидкістю, але й далі витрачаємо 12 годин, щоб переміститися з Мадрида в Мехіко, ми не маємо автомобілів, що літають, не розмовляємо з андроїдами, не маємо кораблів, які перенесли б нас на інші планети. У багатьох аспектах наше століття більше подібне на минуле, аніж на те сліпуче ХХІ ст., яке нам показали Кубрик і Рідлі Скотт.
У багато куточків нашої повсякденності майбутнє досі не дійшло, досить лише зазирнути в статті у пресі та есеї, які писали в середині ХІХ ст. в Сполучених Штатах, щоб усвідомити, що тривоги і неврози, які вирували на зорі індустріалізованого світу, дикого капіталізму, примусової сучасності, і через 150 років залишаються цілком актуальними. Щоб усвідомити, що ті, хто зазирав у це століття з попереднього, мали дивитися назад, а не вперед, аби не аж так помилитися в своїх прогнозах.
Ця тривога, що нею нас проймає через знищення планети чи роз'єднання з природою і втрату нашого духовного виміру, вже існувала в середині ХІХ ст. у Сполучених Штатах. Корпоративні віряни приписувалися до кальвіністської церкви чи квакерської групи своєї громади, а ті, хто не хотів додержувати офіційної духовності, нишпорили у східних традиціях, у таоїзмі та буддизмі, чи в тисячолітній космогонії індіанців, які ще заселяли ті землі, але невдовзі будуть загнані в глухий кут промисловою експансією і сучасністю. Оту духовну атмосферу, що якраз була реакцією цього індустріалізованого і задимленого світу, яка вже була явною, можна відчути у творчості Емерсона, Торо чи в неспалимих віршах Волта Вітмена, письменників, які ретельно досліджували східні традиції, що пропонують повернення до природи, відмову від «я» на користь всього вселенського, концентрацію на єдиному часі, який ми маємо, — сьогоденні, і цілу низку приписів, що їх в нашому столітті проповідують — якраз із тих самих причин — гуру ментальних практик та інших винаходів «нової ери», яка є такою само старою, як Лао-цзи.
Сполучені Штати після Громадянської війни намагалися реорганізуватися як країна, узгодити різні національності, які її утворювали, враховуючи автохтонів; то був економічний і багатокультурний проект, спрямований у майбутнє, який у парадоксальний спосіб не толерував бідних імміґрантів; і ця нетолерантність, така властива нашому родові, століття по тому залишається чинною. В одній зі своїх статей, написаних для преси, Волт Вітмен розповідає нам про дві тисячі бідних європейців, які раптом прибули до нью-йоркського порту; про те, як їх заслали в найбрудніший і найогидніший квартал, в той час коли преса і суспільство загалом звинувачували їх у всіх крадіжках і переступах, що їх здійснював місцевий люд. То була епоха, каже поет, в якій панував «дух зруйнувати і знову відбудувати все»; спекулянти нерухомістю на Мангеттені створювали одну за одною бульбашки, будівлі підпалювали, а коли вогонь вдавалося приборкати, з'являвся спекулянт, готовий будувати на згарищі. Поет розповідає нам про жінку літнього віку, яка з пістолетом у кожній руці захищала могилу свого чоловіка, на якій спекулянт хотів звести будинок. То була епоха дикого капіталізму, усе годилося для того, аби стати багатим, і ніхто, здається, не відчував жодних докорів сумління; ця несамовитість неґативно позначилася навіть на письменниках, таких як Чарльз Діккенс, якому набридли пірати, які друкували його книжки, тож він писав статті, вимагаючи від уряду захисту своїх авторських прав, тимчасом як преса і громадська думка звинувачували його в тому, що він дурний і недемократичний письменник, тому що намагається завадити вільному передруку своїх творів; це приблизно те саме, що думав би нині про музиканта, який скаржиться, що в нього крадуть його пісні, кібернавт, який дивиться зі свого тіла ХІХ ст. на майбутнє, яке пробігає на екрані його телефона.
Жорді Солєр, письменник
Jordi Soler
El futuro decimonónico
El País,16.04. 2016
Зреферувала Галина Грабовська
19.04.2016