Подорожі просвіщають?

Жорді Солер

Чи справді подорожі в ХХІ ст. просвіщають? Двісті років тому звичайні люди подорожували значно менше, ніж ми, мало виїздили зі своїх рідних сторін, і мандрівники оповідали тим, хто хотів довідатися, про чудеса, диковини і жахіття, які є в далеких та екзотичних краях. Тодішній мандрівник був вартою захоплення людиною, бо бував у місцях, яких його земляки навіть не могли собі уявити, і для того, аби потрапити у ті незвідані землі, наражався на незчисленні невигоди і небезпеки, що їх ніхто, ясна річ, не міг перевірити, але також не міг зневажити.

Ідея про те, що подорожі просвіщають, походить з тієї епохи, коли мандрівник насправді відкривав нові світи і потім повертався просвіщати своє соціальне коло, яке залишалося в межах периметра містечка, тоді як він обходив урвища і бився з міфічними звірами.

У ХХІ ст. вже майже неможливо виявити незвідані території, будь-хто може побачити на екрані свого телефону зображення з найглибшого задуп'я світу і нинішній мандрівник вже не може розповісти, що бачив лепрекона в околицях Скібберина, аби Ґуґл негайно його не дезавуював.

Нині з тим, аби мандрівки просвіщали, важко, будь-який реґіон Землі розбитий на квадрати для туриста, потік людей, що подорожують, є контрольований, керований і приручений великою індустрією туризму, яка подає історичні місця, пам’ятники, символічні будівлі, ресторани – усе пережоване і перетравлене – в путівнику, у блозі, в app. Нинішній мандрівник є якраз протилежністю мандрівникові минулих сторіч: коли той подорожував, аби відкрити те, чого ніхто ніколи не бачив, нинішній подорожує для того, аби побачити, чи пережити, те, що вже побачили і задокументували інші; раніше мандрівник йшов попереду. А тепер він не хоче лишитися позаду.

Епоха гіперінформації породжує прозорість, що залишила нас без незвіданих територій, а також без того туманного пругу, звідки з’являлися лепрекони. Якби Ґуґл існував у давні часи, міфології не могли би розраховувати на інформаційний морок, через який вони і розцвіли.

В епоху Демокріта не було способу фотографувати подорожі, і мандрівник, не розраховуючи на підмогу зображень, мусив напружувати уяву і пам’ять, аби згодом пригадати те, що він бачив. В епоху Демокріта подорожі були дуже дорогими, бо треба було придумувати все; маршрут, транспортний засіб, місця для ночівлі, їжа – усе це залежало від винахідливості, відваги і заощаджень мандрівника. Гроші, що їх філософ витратив на свою подорож, були частиною його родинного спадку, який він поділяв з трьома братами і який витратився безоглядно.

Демокріт вирушив зі свого міста Абдера, перетнув Середземне море і зійшов на берег на східному узбережжі Африки. Йшов берегом Червоного моря, доки не прибув у Харер, що в Ефіопії. Відомо, що під час подорожі він вступав у контакт з халдейським магами, які навчили його теології і астрономії. Також він провів якийсь час з єгипетськими жерцями, вивчаючи геометрію, і з гімнософістами в Індії, які були плем’ям вегетаріанців, схильних до роздумів, які просвітили його щодо медитації і аскетизму. Після усіх цих пригод він повернувся до себе додому перемінений і без грошей. Якщо ми порівняємо витрати на цю подорож з видатками на подорожі, які ми робимо в ХХІ ст., то врешті-решт дійдемо висновку, що слово «подорож» має надто широке значення.

Хоча подорожі і далі щось пояснюють своєю екзистенційною стороною, легкість і зручність, з якими ми переміщаємося нині, змінили сенс мандрівок – через спосіб, в який вони стають публічними в соціальних мережах, і через те, що з їхньою допомогою можна миттєво підняти престиж мандрівника: є необхідний інструмент і прагнення, аби про подорож оповістилося людям набором фотографій; той, хто подорожує до Південної Африки чи Китаю, має більший престиж, ніж той, хто мандрує до, скажімо, Пеньїсколи.

Кожна подорож має мету: є ті, хто подорожують задля бізнесу, і ті, хто це робить, щоби увійти в контакт з іншими культурами; є мандрівки, аби зустрітися з родиною чи в далекому місті відвідати концерт або ж футбольний матч; подорожей є багато, але в ХХІ столітті є одна, яка починає означувати мандрівника нашої епохи: подорож, де найбільший стимул – робити фото мобільним телефоном, аби розмістити їх в Інстаграмі. Тоді як мандрівник два століття тому – чи двадцять п’ять, як у випадку Демокріта, – приходив у захват від заходу сонця в пустелі, нинішній мандрівник повертається до нього спиною, щоби зробити селфі, а потім публікує знимку із заходом сонця, в центрі якої він сам, аби у захват приходили його друзі.

Насправді вже в ХХ столітті була маса фото з подорожей, які врешті опинялись у фотоальбомі; існував навіть стереотип японського туриста, озброєного фотоапаратом Нікон, який замість того, аби милуватися пейзажем, фотографував його, аби згодом знову і знову милуватися ним в особистому альбомі, який час від часу розглядалося разом із друзями. Але подорож для того, аби робити фотографії, в епоху Інстаграму має інше спрямування: колекція фото, що раніше була приватною, стала публічною, а публічність додала жадання суспільного престижу, що його дають подорожі. Пейзаж чи пам’ятник вже не фотографують так, як це робив стереотипний японський турист, тепер фотографують самого себе на фоні пейзажу; важливішим, ніж сама подорож, є публічне свідчення цієї подорожі.

Також є правдою те, що, аби робити селфі і публікувати їх, не треба подорожувати; на це – на публічну побудову фотографічного відбитка повсякдення, яким би банальним воно не було, – починає перетворюватися значна частина життя.

Мандрівник Інстаграму вбачає у подорожі спосіб досягнути своєї мети, як це робив би мандрівник з метою провадити бізнес чи віднайти себе, – з тією відмінністю, що мандрівка останніх сходиться в конкретну подію, тоді як інстаграмер прагне подорожі, розсіяної у серію фото, якими він нам натякає: я тут, а ти – ні.