Літо завжди манить мандрівками. Хтось вибирається на море, хтось у далекі країни, а хтось влаштовує собі театральні мандрівки, намагаючись вмістити в них близькі та далекі світи.
Перша мандрівка – в майбутнє. Так, саме в майбутнє, бо на Камерній сцені Львівського муніципального театру імені Лесі Українки в червні показали свою дипломну роботу майбутні актори – студенти акторського курсу (керівник курсу – Роман Валько) факультету культури та мистецтва ЛНУ імені Івана Франка. Рік тому вони зачарували своєю виставою «Наше містечко» Торнтона Вальдера, яка була «перешита» на історію емігрантів з Галичини і «присмачена» піснями гурту «Вшистко» – ностальгічними емоційними творами Богдана Веселовського. Спогад закарбувався в пам’яті, неодноразово хотілося ще раз побачити цю виставу, не склалося, більше її не грали. Цього року на диплом було вибрано «За двома зайцями» М. Старицького. Роман Валько не раз звертався до цього твору і, залишаючись вірним своїм мистецьким уподобанням, на цей раз вирішив «перекроїти» її відповідно до сучасних смаків маскульту.
«За двома зайцями» (режисер Р. Валько)
Співають дуже добре, не губляться між пластикою і звучанням. Оригінальною пластикою завдячуємо традиційно чудовому театральному балетмейстеру Нелі Збері, яка творить танцювальне обрамлення дії. Герої змінюються, хтось щойно був Пронею, а за мить став Секлитою, або Голохвастовим і раптом – Черниця. Калейдоскоп ролей, як і калейдоскоп подій, промайнув дуже швидко. Отже Яна Алейнікова, Валерія Михайленко, Дана Андрусяк, Вікторія Кузіна, Дмитро Хвостенко, Павло Тур, Назар Титар – розкуті, впевнені в собі, вже дипломовані бакалаври. З побажань, якщо таки будуть акторами, не забувати про культуру сценічного мовлення.
Наступна мандрівка – за межі Львова, до Франківська, або, сентиментально-родинно-панібратські – до Франека. Червень вже не перший рік зваблює всіх театралів до Франека. Бо там – театр для гурманів. Там на Porto Franko –вистави двох найцікавіших європейських театральних режисерів з Литви Еймунтаса Някрошюса та Оскараса Коршуноваса. Від червня минулого року це вже третя вистава Някрошюса, зіграна в Україні. На минулорічному Porto Franko була показана вистава «Майстер голоду» за оповіданням Ф. Кафкою, до 100-ліття заньківчан у Львові зіграно «Бориса Годунова» О. Пушкіна. І ось – «Книга Йова» – пронизлива історія людини від режисера-філософа, творця складних мистецьких метафор. У Фортеці мистецтва, а так саме перекладається назва театру Някрошюса «Meno Fortas» все без змін, як і тридцять років тому, тож він просто говорить про Вічне. Йов – Ремігіюс Вілкайтіс , актор, який колись починав працювати з Някрошюсом, потім шукав себе в інших театрах і повернувся врешті до своїх джерел. Його герой намагається найти відповіді на ті питання, яких немає навіть у Старому Заповіті. Ця тривожна аскетична вистава примушує думати. Метафори летять на глядача з космічною швидкістю, незважаючи на тягучу нескінченність дії.
«Книга Йова» (режисер Еймунтас Някрошюс)
Театр Оскараса Коршуноваса привіз «Чайку» А. Чехова, цією виставою режисер завершив свій триптих, який складається з «Гамлета» В. Шекспіра, «На дні» О. Горького (цю виставу було показано на фестивалі «Золотий Лев»). Коршуновас, як унікальний театральний діагностик, через призму драматургії Чехова розкриває всі найболючіші проблеми нашого часу, даючи змогу актору самому скласти «діагноз». Актор – це світ, на якому тримається режисура Коршуноваса, він довіряє актору. Тільки актору інколи бракує глядацької довіри, бо заштамповане наше мислення більш схильне до розчарувань, ніж до зачарувань. А так приємно зачаровуватись, знаходячи можливості до подивування. В цьому справді магія театру.
«Чайка» (режисер Оскарас Коршуновас)
Ось на завершення цих театральних мандрів – офіційна здача останньої заньківчанської прем’єри «Перед заходом сонця» Г. Гауптмана. Складна похмура драматургія, яку в свій час означили, як зухвалий реалізм. Режисер – Алла Бабенко. Похмурістю зустрічає монументальна сценографія (сценограф –Олександр Оверчук). Ледь чутно проривається людський голос, тьмяне світло…Здається, час зануритися у безнадію. Не подумайте, що за мить спалахнуть вогні, всі закружляють у танку і веселих сміх залунає щастям… Похмурість і суворість – знак цієї вистави, схожої на величне епічне полотно, яка говорить про Вічне. Історія, яку можна було перетворити на банальну оповідь про нікчемність людських стосунків, про світ, яким правлять перш за все гроші… Історія від режисерки Бабенко, це – історія, де кожен несе свою правду, кожен має право на свою думку. Тому так несподівано відкриваються актори, які, здається, вже все зуміли сказати впродовж свого творчого життя. Виявляється, ми їх не знаємо, хоч переконано доводитимемо, що бачили всі їхні ролі. Як не дивно це прозвучить, а для мене в цей вечір справжнім відкриттям став Богдан Козак. У цій його ролі зіграно всю драматургію Шекспіра, від Ромео до Короля Ліра! Легко, делікатно, чутливо, навіть ніжно. Це так приємно, що актори чують і бачать один одного, взаємодіють і розуміють. А вистава багатолюдна, та кожний образ об’ємний, чіткий за зовнішнім малюнком ролі та з глибинним наповненням.
«Перед заходом сонця» (режисер Алла Бабенко)
Історія почуттів Маттіаса Клаузена – Богдана Козака та Інкен – Олександри Лютої при всій її трагічності стає справжнім гімном любові, навіть у похмурості залишається магічне відчуття свята. В одному інтерв’ю Някрошюс сказав, що перш за все шукає акторів-особистостей, бо це – основа основ для актора. Саме акторські особистості домінували у епічній сазі Алли Бабенко: Борис Мірус, Юрій Брилинський, Григорій Шумейко, Святослав Максимчук, Олександра Гуменецька, Ольга Бакус, Юрій Хвостенко, Максим Максименко, Галина Давидова, Орест Гарда, Роман Біль… До заньківчанського кола додалася молодь: Сергій Гоменюк та Василь Баліцький. І неможливо не згадати про пластичну Мирославу Солук, яка навіть не зазначена у програмці на сайті театру, але стає своєрідним знаком долі у цій виставі.
25.06.2018