З молоком його матері

Один мій добрий друг, з ніжністю поглядаючи на симпатичну сучечку породи папільйон, якось сказав: "Люба моя, який складний і звивистий шлях мутацій від античного дикого вовка й аж до сьогоднішнього дня довелося пережити твоїм предкам, щоб ти народилась у своєму сучасному вигляді!" Сучечка замахала хвостиком і кумедно настовбурчила вушка-локатори – так вони демонструють своє збудження й позитивне ставлення до людей. Хоч і важко собі уявити, аби хтось, дивлячись на цю напівказкову істоту, міг припустити, ніби в ній живе пам'ять про свого далекого праотця.

Останнім часом добрим тоном серед українських політиків вважається фотографування з великою рогатою худобою. Цей спосіб презентації іміджу тільки з першого погляду здається простим і невигадливим. Адже все набагато складніше, ніж просто загравання "міцного господарника" чи "хлопця від землі" зі своїм вічно наївним і всеїдним електоратом. У такий спосіб, вочевидь, реалізується глибинне і, можливо, цілком неусвідомлене прагнення належати не просто собі до звичайного народу, а до народу з глибоким корінням – десь приблизно на зламі мезоліту та неоліту, коли людина саме одомашнила корову. І ось ти, сьогоднішній, стоячи й посміхаючись у камеру на тлі великої чорно-білої істоти м'ясо-молочної породи, волею долі починаєш мати до неї – сивої давнини та її повноважної представниці сьогодні – найбезпосередніший стосунок.

Дивна річ – цивілізація. Людина у своєму розвитку дійшла до захмарних висот – навчилася переливати кров і винайшла антибіотики, обклалася складними технологічними ґаджетами, виношує плани колонізації далеких планет, серйозно замислюється на тему вічної молодості й такого ж вічного життя зі змінними органами та частинами тіла, сперечається про перспективи штучного інтелекту й кількома кліками смартфону може викликати на високий поверх піцу (одну з куркою і грибами, другу – з подвійним сиром і морепродуктами) – але десь на дні свого серця наполегливо продовжує плекати незникомий зв'язок з речами, поміченими знаком вічності й непроминущості. І ти хапаєшся за них, коли криза з політичними ідеями, провал з реформами чи просто за кілька місяців вибори, як за останню соломинку, бо тобі фактично нічого не залишається.

Й ось ти, сьогоднішній, за порадою доморослих політтехнологів (бо московських, подейкують, у нас більше не розводять – чи навпаки, вони нас більше не розводять) їдеш на ферму, тобі знаходять найчистішу корову, можливо, якусь рекордсменку з надоїв чи зразкову коров'ячу матір, ти заходиш за огорожу і, долаючи приступи нудоти, нутряної огиди і якогось залишкового дитинного страху міського хлопчика перед рогатим створінням, починаєш ніжно гладити її між рогами… Твоя рука опускається все нижче продовгуватими формами її предковічного черепа, й велика чорно-біла істота м'ясо-молочної породи замість вкусити і затягнути тебе у хтонічні безодні предковічного страху починає... лизати твою руку рожевим шерехатим язиком.

І в цей момент ти, молодий і перспективний політик амбітного народу на грані двох світів, розслаблюєшся й розумієш, що ось вона – мить справжнього єднання сучасності та сивої давнини. І ця ароматна суміш соломи і гною, яку ти вловлюєш своїм органом нюху, вже не викликає ні нудоти, ні огиди, а є, по суті, духом одвічної стихії в сьогоднішньому дні, де тобі волею долі приділено далеко не останню роль. І в пориві цієї несподіваної ейфорії ти не знаходиш нічого іншого, як відповісти корові взаємністю, згинаєшся до її пащеки, робиш губи трубочкою і…

Людині сучасній, загроженій і повсякчас обложеній усе новішими викликами, життєво необхідно мати напохваті таку "корову". А тому на кожен новомодний жупел у вигляді ґендеру, леґалайзу, ювенальної юстиції, одностатевих шлюбів, радикального мистецтва чи тотального футболу вона схильна реагувати мрійливими згадками про "золоті епохи", коли всього цього "непотребу" не було, і "традиційні цінності" освячували своїми зрозумілими та прозорими заповідями безнастанні "труди і дні" чи "трудодні" наших попередників – велетів із вогню і каменю. Думаю, ви теж знаєте людей, які перестали дивитися футбол через те, що більше ніхто не забиває голи з кутового, як це робив Валерій Лобановський, можуть незгірш художника намалювати "Чорний квадрат" Малевича і свято переконані, що канабіс, вживання якого веде до неминучої мучівної смерті, пускають по венах. Зрештою, ви теж, як і я, читали "Записки українського самашедшого" Ліни Костенко, де головним героєм є така собі "обложена фортеця", якій допікають "снікерси" і "тампакси", сексуальна розгнузданість, нав'язлива реклама і схрещений з телевізором телефон.

Ця процедура втечі лежить в основі рятівного назадництва, яке заведено йменувати в нас "здоровим консерватизмом". Туди принагідно можна сховатися, наче в мушлю, від усіх незрозумілостей, викликів і загроз. І вже з цієї мушлі оцінювати порядок денний, принесений зовнішніми зловорожими силами, мета яких не лише ввести в оману, посіяти сумнів чи зворохобити, а й змінити найсокровенніше, що ще залишилося в людині – її "природу". Якраз ту "природу", яка допомогла стародавнім людям одомашнити корову та замінити кам'яну сокиру на залізну, яка заборонила поїдати собі подібних чи споживати телятко з молоком його матері, яка, врешті-решт, доповнила "закон" "благодаттю", всім без винятку пообіцявши спасіння й вічне життя.

Парадокс у тому, що всі зневажені та загрожені "цінності", які потрапляють на гасла хресних дефіляд проти всього поганого й за все добре, і які стають темами "молитовних сніданків" представників місцевої влади з владиками й панотцями християнських церков, теж колись були віхами, що змінили звичний триб життя "природної людини". Хтось колись прийшов і сказав, що дідам не можна спати з онучками, що варто злізти з дерева, з якого вві сні часто падалося просто в зуби хижих тварин, і переселитись у безпечну печеру, що печене м'ясо здоровіше і, головне, смачніше за сире… (Перепрошую за надмірну прив'язаність до цих мандрованих прикладів.) Що, зрештою, вся історія людства – історія тривалого й постійного пристосуванства людини та її порахунків і компромісів із власною природою, історія, яка дозволила всіма правдами й неправдами людині з її соціокультурними й біологічними мутаціями добрести до сьогоднішнього дня. Дня, коли можна подивитись у вибалушені очі собачки породи папільйон і, наче в дзеркалі, побачити в них самого себе.