У помешканні, де ми з братом народилися, а я живу все своє життя, ще з перших повоєнних років нагромадилося дуже багато старих речей. Бо сталося так, що в одну квартиру заселили кілька сімей з великої родини, якій належав цілий будинок. Крім новочасних на той момент меблів і причандалля, туди ж знесли всілякі книжки, бюрка, шафи, ліжка, документи і архіви, які залишилися в спадок від попереднього покоління. Тож ми дуже добре знали, що це – письмовий стіл, гарапник, купи нот і церковних книг прадіда, тут – мікроскоп, медичні інструменти, енциклопедія вуйка. Фортепіано тітки, колекція картин іншої тітки, дідові рукописи, олівці-кохінори і готовальня, порцеляна з часу Відня, дещо ще з інших місць.
Більшість цих речей були вжитковими на щодень. Ми снідали з стародавніх тарелів і філіжанок, мелючи каву на предвічному млинку, старі німецькі ножі були найгострішими, а прабабцині простирала і верети найприємнішими на дотик, коли довго читаєш у ліжку, підтягнувши коліна і впираючись стопами у тканину. Нічого спільного з музеєм. У дитинстві я думав, що власне так є нормально. Потім, буваючи у нових квартирах товаришів, дивувався, як можна жити, позбувшись всього старого. Ті давні предмети – навіть без знання їхньої історії, без ніякого меморіального навантаження – однозначно здавалися мені і гарнішими, і живішими, і надійнішими, і практичнішими від навіть найновіших радянських.
Трохи підрісши, зрозумів ще і їхню історичну цінність. І не стосовно родинної пам'яті, а просто як живих решток світу, якого більше нема. Який цілковито витіснений світом радянським, котрий намагається переконати, що він був завжди і завжди буде.
Недавно ми з братом згадували про наші підліткові сприйняття ситуації. Нам здавалося, що ми – мало не єдині носії й охоронці пам'яті про інше життя у тотальній пустелі радянщини. (Навіть стосовно української галицької мови були налаштовані так, що не відкидали ймовірності бути останніми у світі її носіями.) Тому дуже рано з'явилося певне відчуття обов'язку зберегти якнайбільше свідчень і речових доказів. Так, як обов'язок перед собою прихистити і переховувати загрожених підпільників і нелегалів, не зважаючи на ризики і не маючи найменшого уявлення, як довго це може тривати. Ми думали про фіксацію і архівацію, фотографування і запис оповідей, пісеньок, висловів і слів. У сенсі збереження речових доказів кожен дорадянський предмет чи папірчик з нашого помешкання набував такого ж значення, як фуги Баха і людина у квадратурі кола Леонардо, які якраз у ті роки американці запустили в космос на випадок, що їх можуть підхопити позаземні цивілізації. Потім, коли наше вийшло із підпілля, ми були вражені тим, як, виявляється, багато було розпорошених людей, котрі відчували так само, робили таке саме. І як багато насправді всього залишилося.
У цьому помешканні народилася і виросла наша мама. Зрештою, всі ті речі були слідом від її батьків, дідів і чисельних вуйків та тіток. І мамі завжди йшлося якраз про тепло і світло, яке її померлі втерли у ці предмети, про тепло ї світло, яке вона уміла видобувати через взаємні доторки до того самого.
Натомість тато був прибульцем. Вся його матерія історії і пам'яті була цілковито знищена кілька разів. Опинившись оголеним серед покладів несвого минулого, він, очевидно, потребував внести щось своє у щільно заставлене середовище. Хоча він зовсім не був нищівником, але цей їхній конфлікт з мамою щодо реновації назавжди відбився у моєму сприйнятті як найдраматичніше протистояння двох найулюбленіших людей. Тато хотів щось оновити, чогось позбутися, мама відстоювала непорушність кожної деталі. Йшлося фактично про базові постулати генетики – спадковість і мінливість. Навіть твердо зайнявши сторону мами, я розумів рацію тата.
З тих часів змінилося тільки одне. Драматичний конфлікт вийшов за межі помешкання і близьких. Переріс у масштаби міста, краю, громади. На психічний комфорт у розширеному середовищі стало важче впливати. Все любе зникає, щось прийнятне оновлюється. Борючись за щось, воюєш проти когось. Старий світ все більше віддалюється і перестає бути життєво необхідним. Знову, як якийсь консервативний черв, шукаєш решток, в яких почуваєшся сродно. Намагаючись примиритися із загальними законами еволюції.
21.06.2018