Пікассо і супербагатії

Ґі Сорман

Століття тому молодий італійський художник Амедео Модільяні марно пробував жити зі свого малярства серед паризької богеми. Відомий він був лише через скандальну природу своїх картин – фронтальних зображень оголеної жіночої натури. Та виявляється, що минулого тижня на нью-йоркському аукціоні Сотбі один з його творів придбали за суму 139 млн дол. Хто був покупцем? Невідомий, що сховався за купою підставних компаній і посередників. Це полотно є десятою у світі картиною, що здолала на публічних торгах поріг у 100 млн дол. Іншими є, як і слід було сподіватись, Пікассо і Моне, але також Баскія, не такий великий, але модний художник, а ще портрет Ісуса Христа, що його приписують Леонардо да Вінчі. Цього Христа, що його продавець винахідливо назвав Джокондою чоловічого роду, купив, як це не парадоксально, один саудівський принц (принаймні так припускають).

Що повідомляють нам ці продажі про мистецтво й історію мистецтва? Нічого. Комерційна вартість цих картин не пов’язана з їхньою мистецькою цінністю – якщо припустити, що останню можна об’єктивно визначити. Ціни диктує мода. Пікассо завжди зберігатиме певну цінність, Моне також, бо вони насправді здійснили переворот в живописі. Баскія? Сумніваюсь. Модільяні? Сумніваюся ще більше. Впливає мода, як я вже казав, але також суперництво між покупцями, бо всі хочуть мати свого Пікассо і свого Моне. І, без сумніву, їм ще більше хотілося би мати Веласкеса і Ель Греко, якби вони знали про їхнє існування. Та в кожному разі, жоден не виставлений на продаж.

Ці продажі не дають нам інформації про мистецтво – вони показують, що на світовій сцені з’являється нова суспільна група, котрої жоден економіст ніколи не міг би уявити: супербагатії. Хто в минулому міг витрачати подібні суми? Держави, монархи чи навіть деякі американські підприємці, як Рокфеллер. Але приватна особа? Такого ніколи не було. Супербагатії, які в своїй більшості зберігають анонімність, є людьми, що володіють багатством, яке важко собі уявити, бо воно перевершує розуміння. Як їм вдалося накопичити такі капітали? Дехто з них (але таких дуже мало) є підприємцями. Білл Ґейтс, наприклад, який щороку жертвує мільярд доларів на гуманітарні справи. Ця сума не завдає великого збитку його надбанню, а попросту вказує на результат його інвестицій. Та чи є виправданою фортуна Білла Ґейтса? З точки зору капіталістичної економіки і суспільної корисності – так, але вона не є законною. Хоча й справедливо, що винахідників винагороджують за те, що вони дають суспільству, всі країни обмежують строк виплат за користування патентами. Таке саме обмеження потрібно було б запровадити і щодо підприємців, але нікому це не спало на думку. І позаяк світові компанії не мають національності, держави є безпомічними перед сваволею капіталів, як раніше були перед монополіями. У випадку Білла Ґейтса та інших бізнесменів його штибу ми принаймні знаємо, звідки взялися ці гроші. Щодо більшості інших покупців мистецьких творів ми цього не знаємо, проте здогадуємося.

Майже всі супербагатії є посередниками чи – якщо ми хочемо подивитися на це з етичної точки зору – «паразитами», що присмокталися до мереж продажу сировини та енергії і до фінансових потоків. Тому – через географічне і політичне походження цього бізнесу – супербагатіями є росіяни, китайці, нігерійці, ангольці, американці, мешканці Катару і Саудівської Аравії. Кожному супербагатію достатньо взяти маленькі комісійні за операцію з нафтою чи за фінансові інвестиції, аби збити величезні статки задля власної вигоди. Тож супербагатство є аморальним, бо ці посередники нічого не створюють. Мені заперечать, що економіка не є наукою про мораль, а наукою про ефективність. Але супербагатії не є ефективними, вони навіть завдають збитків; роблять щасливими ювелірів і продавців предметів розкоші, яхт, нерухомості, творів мистецтва, але позбавляють ресурсів та інвестицій бідних людей у Китаї, Африці та Росії. Й оскільки супербагатії не платять податків, бо не мають визначеного місця проживання, передусім найпростіший люд і середній клас наповнює державний бюджет.

Відтак не заздрість спонукала би нас контролювати супербагатство, а базові вимоги здорової економіки і справедливішого суспільства. Чи це можливо? До цього моменту лобі сектору нерухомості в Нью-Йорку і Лондоні і лобі торговців творами мистецтва в Парижі перешкоджали будь-якому намаганню Заходу обкласти податками супербагатіїв. В Африці, на Близькому Сході, в Росії і в Китаї супербагатії прямо здійснюють політичну владу чи платять політичним керівникам, тому з цього боку також не можна чогось сподіватися. Я не можу запропонувати жодного негайного рішення, аби знову ввести (за допомогою податків?) прибутки супербагатіїв у кругообіг продуктивної економіки. Але першим важливим кроком було б проаналізувати і чітко оцінити шкоду, що її завдають супербагатії. Почнімо з цього. І якби Міжнародний валютний фонд міг бути чимось корисний, то міг би цим зайнятися.