«Пси святого Луки»: Ростислав Котерлін

Підготував Василь Карп’юк

«Коли художник починає перейматися як продати свій твір – це шлях в нікуди». Ростислав Котерлін

Митець має бути максимально митцем і всіляко уникати моментів, які забирають у нього цю можливість. Таких поглядів притримується відомий contemporary-художник з Івано-Франківська Ростислав Котерлін. В Україні він відомий, в першу чергу, як ініціатор видання альманаху з питань сучасного мистецтва «Кінець кінцем». Розмовою з Ростиславом Котерліним розпочинаємо цикл інтерв’ю з художниками покоління Станіславського феномену під загальною назвою «Пси святого Луки».

Ростислав Котерлін

В назві циклу закладено кілька алюзій. Перша, ясно, та, що святий Лука є покровителем художників. Але є й певна іронія: художник, як пес – все розуміє, проте сам нічого сказати не може. Якоюсь мірою так і є, бо про літературну частину Станіславського феномену відомо доволі широко. Натомість широкий пласт творчості і діяльності художників з Прикарпаття, які працюють в царині «сучасного мистецтва», знають значно менше. Ці розмови мали би відновити «інформаційну справедливість». Для більшої фаховості дискурсу до інтерв’ювання було запрошено художника з Івано-Франківська Мирослава Яремака.

Мирослав Яремак: – Ростиславе, окресли, будь-ласка, свої дефініції поняття «сучасного мистецтва»?

Ростислав Котерлін: – Саме поняття сучасного мистецтва на даний момент достатньо розмите, тому що має багато визначень. Історично поняття «сучасне мистецтво» вийшло з французького «modern art». Йшлося якраз про «нове мистецтво». Натомість десь в 1960-х, коли США почали активно виходити на світову арену вже не лише як серйозний політичний гравець, але й як автор та координатор глобальних культурних і мистецьких стратегій, з’явилося оце поняття сучасного, як ми його розуміємо нині. Йшлося передовсім про мистецтво, яке реагує на якісь актуальні сьогоденні проблеми. Хоча витоки ті ж самі, з класики, тільки форма змінена.

М. Я.: – Грубо кажучи, сучасне мистецтво, це якийсь творчий процес людської діяльності, коли людина осмислює актуальні питання світу довкола себе і всередині себе, намагаючись якось ці речі сполучити поміж собою, або, навпаки, розмежувати. Але мистецтво – це, по-моєму, одне з тих понять, яке стосується вічності. Тобто справжнє мистецтво, напевно, таки перевіряється часом і тільки час є одним із його найважливіших критеріїв. Які твої рефлексії про те, що відбувається сьогодні, у випадку, коли, насправді, «тут і тепер» не може бути часової перевірки мистецтва?

 Р. К.: – Художній процес триває безперервно, художники створюють якісь актуальні твори, які потім або знаходять своє місце десь в контексті музеїв чи колекцій, або зникають безслідно, і ми ніколи про них не дізнаємось. Дивитися на це все треба, звичайно ж, з відстані, тому що твори мистецтва не завжди набирають своєї ваги. Буває, що якісний твір може років п’ятдесят (або й більше) пролежати на полиці в архіві, і аж потім він може бути несподівано актуалізований. Це все речі, які залежні від суб’єктивних оцінок та бачень багатьох людей, і з цього в підсумку складається якась загальна картина. А щодо сучасності, то ми – живемо, ріка плине. Кажуть, вже ситуація постмодерну проминула, ми входимо в фазу якогось зовсім іншого «неомодерну». Це вже цілком інша суспільна, соціальна ситуація. Немає критично-іронічної рефлексії над сьогоденням, яка була характерна для постмодерну. Тому що всі побачили, що не все так весело, і як би ти не сміявся над чимось, чи не іронізував, ти все одно залишаєшся беззахисним перед цими стрімкими змінами, перед світом, фактично. Ти нікуди не подінешся від самотності, нікуди не втечеш від важливих екзистенційних питань.

Р.Котерлін. ART

М. Я.:  – Знаю, що ти пройшов доволі складний шлях в плані становлення як митець, навіть до ВНЗ у Львові вступав кілька разів, і, до речі, скільки?

Р. К.: – Якщо порахувати зі вступом на так званий нульовий факультет після армії, то загалом вісім разів.

М. Я.: – Така настирливість гідна поваги. То ти нарешті поступив чи ні?

Р. К.: – Ні. Хоча фактично я на третій раз поступив, але спрацювали певні корупційні схеми. Після того я намагався поступати ще, але згодом зрозумів, що мені більше цього не потрібно.

М. Я.: – Але, все-таки, ти здобув вищу освіту і, за значимістю, на мою думку, твій диплом Київського університету ім. Т. Шевченка, здається, факультет журналістики, важить більше, ніж освіта, яку б ти на той час отримав у Львівському інституті декоративно-ужиткового мистецтва. Ти спеціалізувався на явищах візуальної культури і дотичних темах. Це тобі стало у пригоді у найбільшій справі твого життя, яка мала великий вплив на розвиток художнього процесу в Івано-Франківську, а відтак навіть в Україні в цілому – редагуванні альманаху про сучасне мистецтво «Кінець кінцем». Розкажи про нього.

Р. К.: – Сама ідея часопису виникла в 1998 році, а перший номер вийшов у 1999. Альманах справді був важливий в різних контекстах. І зараз найцікавіше і найприємніше те, що речі, які там описані, теми, які там задекларовані, є актуальні й сьогодні. Чому я пішов на журналістику? Якоюсь мірою інтуїтивно відчував, що в сенсі ремесла вчитися малювати мені це не настільки потрібно, бо я багато років малював, і досягнув певного необхідного рівня. Я зрозумів, що сучасне мистецтво розвивається динамічно, потрібні лише інші підходи. Коли вступав на журналістику, не знав, що буду робити журнал. Ідея прийшла в останній рік навчання. Вона вже була сформована, фактично викристалізувана – створити часопис, який би був певною мірою і підсумковим, і критичним, і аналітичним. Тобто, мені треба було знайти визначення. Це був кінець ХХ сторіччя, і на той час у світі налічувалося вже, наскільки пригадую, близько трьохсот книг, які починалися зі слова «кінець». Однією з перших була книга американського футуролога Девіда Белла «Кінець ідеології», видана в 1960-му році. За нею ці книги, що починалися зі слова «Кінець», посипались одна за одною. Була навіть книга «Кінець подружнього життя». В СРСР було перекладено дуже відомий текст Френсіса Фукуями «Кінець історії». Тобто це був час, коли люди переживали важливі есхатологічні моменти, намагалися підвести певні цивілізаційні та історичні підсумки. І мені захотілося зіронізувати на цю тему, але й не тільки. Тобто, кінець кінцем, підвести певну риску й рухатися далі. Тоді саме поняття про сучасне мистецтво тільки починало в Україні утверджуватися, і дискурсу як такого не було. Ми черпали інформацію з якихось польських чи російських видань. Інтернету також ще не було. Вчилися на тих авторах, які писали ще в Радянському Союзі, і вже в перебудовні часи потрохи заносили туди інформацію про модерне мистецтво. На той час у Києві виходив друком часопис «Terra incognita», редактором якого був відомий художник Гліб Вишеславський. І це було одне локальне джерело інформації. А на Західній Україні взагалі нічого не було. Тема часопису літала в повітрі, і мені якимось чином вдалося це зреалізувати. Вдалося завдяки видавництву «Лілея-НВ» і його директору Василю Іваночку, але передусім завдяки гранту фонду «Відродження».

М. Я.:  – Зараз шість тих чисел альманаху є вже бібліографічною рідкістю. Вміщена в ньому інформація є сьогодні дуже важливою для розуміння художнього процесу в Івано-Франківську кінця ХХ-початку ХХІ ст., зрештою про що ми й говоримо. Фактично, це єдине більш-менш повне джерело інформації про місцеві мистецькі процеси того періоду. Чи є у тебе зараз якісь висновки: сучасний художній процес цього міста, він є наслідком його історії чи це є всупереч?

Р. К.: – Якщо подивитися на історію, то ми побачимо дуже розірваний художній процес, якийсь хаос в буквальному значенні. Були дуже сильні яскраві особистості, як, скажімо Панас Заливаха, Осип Сорохтей, Денис-Лев Іванцев. Але всі вони, фактично, переживали на самоті свою творчість. Їм було дуже нелегко реалізували себе в тих історичних обставинах. Видатний художник Осип Сорохтей, наразі, і тепер ще недооцінений, невідкритий. Але, з другого боку, тут проблема в іншому, проблема в людях, які б могли цю інформацію актуалізувати і донести до інших. Тобто, як не крути, Франківськ – провінційне місто. Я патріот міста, я його люблю дуже, тут є яскраві особистості в різних сферах нашого життя. Але загалом, в культурному контексті теперішнього дня, Франківськ зараз спровінціалізувався. Як би ми не хотіли цього, але це є. Був момент, коли місто ніби вистрибнуло, може навіть стрибнуло вище власної голови. Це той момент, коли починалася незалежність, це момент створення першого міжнародного бієнале в Івано-Франківську «Імпреза», коли місто справді заявило про себе, як серйозне європейське – з традиціями і амбіціями.

М. Я.: – І, здається, дотепер в історії України не було акції більш потужної, як мінімум по чисельності виставлених робіт авторів, як «Імпреза», яка фактично протривала п’ять разів.

Р. К.: – Не було, і більше того, це також не описано, хоча б фрагментарно, на жаль. Але це проблема загалом суспільна. Нема кого звинувачувати, тому що ми живемо в пострадянському світі. Ті люди, які виховувалися і вчилися за радянських часів, не змогли так швидко перебудуватися. Відповідно спеціалістів, які тоді, відразу по факту, фахово могли б оцінити і описати те, що відбулося, були одиниці. А, можливо, навіть і один, якщо говорити про сферу мистецтва. У Франківську це тільки Віктор Мельник, на жаль, покійний. Людина, чиї оцінки справді були серйозними, виваженими, аналітичними. Зараз, якщо ми поглянемо на Художній музей після Віктора Мельника…

М. Я.:  – До Художнього музею ми ще дійдемо. Я хотів би поки що окреслити важливі мистецькі етапи для Франківська в ХХ ст.: це діяльність Сорохтея, Іванцева, Заливахи, створення Спілки художників, щоправда за таких умов, що керували цією ідеологічною схемою люди в погонах, це, згодом, створення Художнього музею, збірки мистецьких творів і організація художньо-освітнього факультету в тодішньому Педагогічному інституті. В основному цим займався Михайло Фіголь. Ну і піком цього всього сталася «Імпреза», яка була певним містком в нову епоху, в нову парадигму соціального простору, в нову державу. Тут хочеться згадати виставку «Провінційний додаток №2», яка не те, щоби потрясла загал чи світ, але, все-таки, радіо «Свобода» про неї передавало. Вона була першою такою акцією сучасного мистецтва, «contemporary art», яку нам з іншими митцями-ровесниками вдалося організувати тоді в приміщенні Педагогічного інституту. Які враження лишилися з того часу?

Р. К.: – Виставка була цікава в багатьох контекстах. По-перше, я вже казав, часи тоді були живіші, динамічніші, всі очікували позитивних змін. По-друге, ми були молоді й амбітні, і це теж важливо. Мали достатньо сил, енергії для того, щоб створювати ті роботи. І ми могли працювати днями й ночами, не очікуючи жодних винагород, що найважливіше. Для мене дуже важливо в мистецтві, коли людина робить твори фактично в ніщо. Тобто робить вільно, не очікуючи за це жодного визнання, ні матеріального, ані жодного іншого. Тобто, творити треба чисто, що ми тоді й робили. Нам так ішло, ми не чекали якихось для себе винагород, просто жили цим, і це було дуже важливо. Що про ту виставку можна сказати? Це було гарно. Несподівано для нас виставка була визнана.

"Провінційний додаток 2". Фрагмент експозиції

М. Я.: – Це була перша виставка – фактично акція, де не було традиційної картини, скульптури чи графіки. Йшлося зовсім про іншу виражальну мову для художника, показувалися перформанси, інсталяції, об’єкти, і це для багатьох було певним потрясінням. Це було дуже вдалим доповненням до загальної «Імпрези», де були чітко спрямовані чотири течії, і чий формат, можливо, був дещо салонним. А наша виставка вперше показала нову мову мистецтва, з якою до того часу у Франківську ніхто не працював. Якісь подібні речі міг робити хтось в Одесі, в Києві, у Львові, а тут – в Івано-Франківську?

Р. К.: – Виявляється, з того часу і до сьогоднішнього дня ніхто більше цим і не займався в Івано-Франківську, такими речами, як інсталяція… Я маю на увазі, що ми були єдині, хто це зробив і після нас я просто нікого не знаю. У виставкових залах я більше не бачив інсталяцій, об’єктів, окрім тих, які зробили ми тоді. Ця мова тоді не прижилася, але вона спрацювала, тому що багато людей запам’ятали, закарбували це у власній свідомості. Чим важливий мистецький твір, в чому його сила? В тому, що він западає в свідомість і працює в тобі, діє і живе в тобі, незалежно, хочеш ти того чи ні. Потужний мистецький образ входить в тебе незалежно від твого сприйняття чи спротиву. І нам вдавалося тоді такі речі робити. Я навіть знаю людей, які критично налаштовані до такого мистецтва, але вони це пам’ятають. Тобто певні твори засіли в них настільки глибоко, що вони може до цього часу борються, чинять спротив тим образам, воюють з ними, як з якимись химерами. Отже, нам все вдалося. Ми досягнули більшого розголосу поза межами міста, після цього нас запросили зробити виставку в Одесі. До того ж запросив сам голова Одеської спілки художників. Натомість місцеві художники все це сприйняли якщо не в штики, то достатньо критично.

М. Я.:  – Це щось подібне до ксенофобії. Коли люди чують-бачать щось незрозуміле, вони спершу насторожуються. Для порозуміння треба вчити мову.

Р. К.:  – Це те, про що ми раніше говорили. В історії мистецтва ці мови вже давно були проговорені. Перформенси, інсталяції та інші жанри сучасного мистецтва були опрацьовані та каталогізовані у Західній і Центральній Європі. Натомість у нас це навіть зараз викликає у людей не те що подив, це викликає неприйняття, навіть якісь ворожі настрої.

Р.Котерлін. Художник

М. Я.:  – А мені здається, що людям зараз байдуже, їм зараз не до мистецтва – ні до консервативного, ні до сучасного, ні до радикального.

Р. К.: – Я думаю, їм би було до мистецтва. Просто немає такого мистецтва. Насправді ми давно нічого не робили, але я впевнений, що якби ми щось таке зробили, і це справді було б мистецтвом, то воно зачепило б. Сьогодні ситуація в місті звелася вже до вичерпаності присутніх офіційних інституцій. Вони вже зносилося…

М. Я.: – Які інституції ти маєш на увазі?

Р. К.: – Такі як Музей мистецтв Прикарпаття в теперішньому стані, Спілка художників… Вони майже не впливають на художній процес, вони не створюють творчої напруги. Інститут мистецтв Прикарпатського університету ім. В. Стефаника не виховує художників, які можуть конкурувати на високому рівні. Якісь одиниці може й стають особистостями, але більше всупереч, ніж завдяки перебуванню у ВНЗ. Але загалом не відчувається, щоб звідти виходили люди з сильним потенціалом, які могли б щось змінити, які хотіли б щось змінювати, які робили б резонансні виставки, як ми тоді, не чекаючи від цього жодних винагород, не чекаючи визнання. Немає цієї напруги, я можу це порівняти, наприклад, з ситуацією в Польщі, я півроку прожив у Варшаві на стипендії міністра культури Польщі «Gaude Polonia». Я був на показі дипломних робіт випускників Варшавської академії мистецтв, скульпторів. У них є відомий викладач, скульптор Ґжеґож Ковальський, який виховав цілу когорту визнаних світом художників. Я це говорю без жодного пафосу, тому що це люди, які виставлялися на всіх видатних світових виставках, починаючи з таких, як Венеційська бієнале… Його майстерню називають «Ковальнею». Своїх студентів він вчить поширювати пластику на інші речі. Він вчить їх ліпити, безперечно. Але він каже, що ви можете ліпити в іншому напрямку, можете використовувати соціальні тканини, працювати в просторі… Тобто, не йдеться про ремесло у чистому значенні. І це мене вразило. Серед дипломів його випускників поза класичними, фахово проліпленими скульптурами були й інсталяції, були якісь об’єкти, була відеоінсталяція. Всі ці люди захистилися, всі отримали дипломи, і всі працюють десь в Польщі чи Європі. Не знаю кому і як пощастило особисто реалізуватися, не знаю, як склалися їхні долі, але я впевнений, що хтось із них обов’язково буде зіркою. Тому що вчитель зміг їм дати фаховий старт. У Варшавській академії також викладає Леон Тарасович. Колись він був у Франківську, інтерв’ю з ним було надруковане у другому номері журналу «Кінець кінцем». Тарасевич також виховує зірок.

М. Я.:  – У них в групі п’ять-сім студентів, їхня освіта не полягає в тому, що вони сидять в аудиторії і викладач підходить, щось підказує. Вона, скоріше, полягає в тому, що вони подорожують Європою  на основні виставки чи то у Венеції, чи в Касселі, чи в Дюссельдорфі. Група отримує кошти від своєї академії, вони подорожують, викладач їм на світових прикладах показує, що добре, що ще краще. Це зовсім інший тип освіти, в даному випадку художньої освіти, і це дуже цікаво. Я думаю, що наші студенти були б готові до такого типу навчання, от тільки проблема з викладачами.

Р. К.: – Власне я про це кажу. Проблема нашого міста в тому, що тут немає вчителів. Є хороші люди, які можуть навчити азам ремесла, але далі ніхто не рухається. Тобто маємо стагнацію, певний процес занепаду, але це загальноукраїнський процес занепаду вищої школи, принаймні, у сфері мистецтва.

М. Я.: – Але повернемось до реалій 2000-х. Ти згадував, що групу художників, яких називають художниками Станіславського феномену, запростили після тієї резонансної виставки в Одесу, а потім навіть була подорож в Росію, на міжнародне бієнале сучасного мистецтва «Spatia nova».

Р. К.: – Ця подія була важлива для формування мене як художника. Будь яка виставка важлива.

М. Я.: – Для Росії на той час також було проблематично влаштовувати подібну виставку. Вже в ХХІ ст. вона вирвалась вперед і навіть організувала Московське бієнале сучасного мистецтва. Але Україна тоді своєю «Імпрезою» була попереду. Ще хочу згадати цікавий проект, який ви робили у співавторстві з Анатолієм Звіжинським «GLOBAL MONEY», глобальні гроші.

Р. К.: – Ідея проекту виникла у 2003 р., але реалізували в 2004 році. Поштовхом став досвід мого піврічного перебування в Італії, довелося півроку працювати в одній приватній галерейці в Римі.

М. Я.: – Там, власне, була твоя виставка?

Р. К.:  – Дуже скромна, але це був дуже важливий досвід. Людина, народжена в радянському союзі, потім перебудовний період, постперебудовний період і раптом – виїзд в капіталізм, чистий італійський капіталізм. Мені було дуже цікаво спостерігати за людьми. Хоча це була поїздка не за, відверто кажучи, спостеріганням краси, треба було заробляти на родину, але я намагався не втрачати можливості ситуації. В той момент я зрозумів, наскільки величезну роль гроші відіграють в людських мотиваціях. Можливо так не було раніше, я не знаю цього. Принаймні у нас, коли ми робили «Провінційний додаток», такого не було, і не було ще дуже довго. Це з’явилося в останні роки. Але, можливо, тоді, на переломі, я відчув ці всі моменти. Побачив дуже зблизька, можна сказати впритул, силу грошей, їхню енергію… І з кращої, і з гіршої. З їх кращого боку це виражалось в тих видатних позачасових творіннях архітектури, які ми можемо бачити в Римі. Я це все обходив, передивився. Тобто це було справді вкладення грошей, ніщо інше. Плюс – це була потуга людського духу, який змагався з каменем, з простором. І це все можна там побачити впритул. Рим настільки насичений і античним мистецтвом, ренесансним…. Творам мистецтва, які я там бачив, властива ця розкіш, вага. Я розумів, що без великих грошей цього не можливо було б досягнути, і воно так і є. З другого боку цей капіталізм дуже жорсткий, якого я до того часу не знав, зрозуміло. Зараз наші люди до цього важко пристосовуються, але в ті часи ще жили, і нині якось мірою теж, ілюзіями. Гадали, що хтось там за когось щось зробить, хтось щось комусь подарує. Цього немає, це справді ілюзії, міф. Там щоденно треба працювати, боротися за виживання. Доводити щодня, що ти чогось вартуєш, що в тобі є щось важливе, що ти можеш щось важливе сказати суспільству, як художник чи просто як людина. І ті «глобальні гроші», які я там побачив, після повернення в Україну якось «вистрілили» в мені. Світ ввійшов в певну таку смугу, особливо коли йдеться про Західний світ, бо я не знаю як на Сході, в Арабських країнах, можливо там все інакше, і ми – такий собі квазі-Захід, увійшли в таку смугу, коли гроші абсолютно зносять все. Передусім зносять людям голови, і ті втрачають сутність, якісь важливі моральні засади, просто важливі цінності. Проект “GLOBAL MONEY” став художньою гіперболізацією людського ставлення до грошей.

Р.Котерлін. Ілюзіон

М. Я.: – То це таке попередження людству?

Р. К.: – Свого роду так. Сучасне мистецтво, воно і є якимось чином попередженням. Як класичний авангард.

М. Я.:  – Тобто, художник – тонка натура, яка раніше за інших щось таке відчуває і сигналізує. Комусь це вдається професійно зробити, комусь менш професійно?

Р. К.: – Найцікавіше, що коли ми з Анатолієм зробили цей проект, вже з’явився Інтернет. У нас були друзі, які допомогли запустити його в мережу. Це зараз ти набираєш на клавіатурі в ґуґлі «GLOBAL MONEY» і з’являються сотні сайтів. Коли ми запустили проект, наша сторінка «GLOBAL MONEY» була, фактично, першою. Зараз це смішно. Хоч насправді цей проект був визнаний. Але, знову ж таки, він не був визнаний в Україні, хоча ми зробили виставку в Києві. Там її не зрозуміли, не повірили, бо не могли повірити, тому що їм уже знесло голови грошима, тобто, це була ситуація людей спокушених. Але цей проект був дуже ґрунтовно представлений в Польщі. Один з найважливіших, найвпливовіших варшавських часописів «Obieg», який видається при Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський», опублікував текст про нього. Таким чином він фактично потрапив у Світовий архів. Більше нічого й не потрібно, ідея працює.

Р.Котерлін. Медитації на стику. 1995 р.

М. Я.: – Наскільки я знаю, альманах «Кінець кінцем» знаходиться Британській бібліотеці, університетських бібліотеках США, тобто, ця інформація про місцеві арт-процеси там заархівована.

Р. К.: – На одному з «Форумів видавців у Львові», де у нас була презентація часопису, до мене підійшла пані Ольга Керзюк з Лондона – куратор відділу України та Білорусі у Британській бібліотеці, до речі, родом з Івано-Франківська. Вона, власне, повідомила, що є нашим симпатиком, і, відповідно, кожне число альманаху зберігається в Британській бібліотеці.

М. Я.:  – Що, я сподіваюсь, збереже його в часі. Десь після 2005 року, після виставок в Польщі, після стипендії «Gaude Polonia», все менше твоїх персональних виставок в Івано-Франківську, а, може, й не було зовсім? Натомість ти все частіше з’являєшся, поодиноко чи в товаристві з Анатолієм Звіжинським або іншими авторами, і все частіше – у Львові чи Києві. Впродовж останніх років це якась солідна кількість і, я сподіваюся, якість творів, представлених в київських галереях.

Р. К.: – Рух на Київ почався з виставки «GLOBAL MONEY», яку ми спільно з Анатолієм Звіжинським зробили в галереї «Цех» в 2008 році. А потім я ще кілька років працював з львів’янами, з мистецьким об’єднанням «Дзиґа». В цей період у Франківську діяла галерея «Маргінеси».Одна з перших виставок в «Маргінесах» була наша спільна з Олексою Фурдіяком. Називалася «Без титулу». Галерея «Маргінеси» вже мала на той час непогане реноме. Відтак інформація про виставку швидко прокотилася Україною. Деякими роботами з цієї виставки зацікавився Павло Гудімов, відомий київський галерист, засновник арт-центру «Я Галерея». Він дуже професійно і активно провадить галерейну діяльність. Згодом у дещо іншому форматі ми з Олексою Фурдіяком повторили цю виставку в галереї «Дзиґа» у Львові. І після цього до мене зателефонував Павло Гудімов, і запросив до Києва працювати з ним. Він приїжджав з Києва до Львова, подивився виставку на живо, вона йому дуже сподобалася. Але був ще один момент, коли Анатолій Звіжинський, як директор і куратор галереї «Маргінеси», також представив мої роботи на ярмарку сучасного мистецтва «Art Kyiv Contemporary 2009».

М. Я.:  – Тобто, ти не тільки займаєшся чистим мистецтвом, але й намагаєшся брати участь у ринкових речах?

Р. К.: – Я не намагаюся. Відверто кажучи, художник не повинен цим займатися.

М. Я.: – Художник не повинен жити зі свого мистецтва?

Р. К.: – Це інше питання. Художник не повинен займатися продажем і організацією оцих всіх комерційних моментів. Це є дуже важка і неприємна справа, яка, насправді, дуже відволікає. Працюючи в театрі, і маючи необхідний мінімум для проживання, я помітив, що варто взагалі не зациклюватися над тим, за скільки, де, хто купив твою роботу. Тим більше зараз в Україні ситуація кризи. Майже ніхто нічого не купує. Натомість є чимала кількість людей, які активно працюють в мистецтві. Працює система піару, яку я не дуже люблю, і яку ми вже свого часу розвінчали в альманасі «Кінець кінцем». ЗМІ роздули багато міфів про те, що сучасне мистецтво – це щось таке дороге, це щось таке, що його усі хочуть і потребують. Насправді мистецтво потрібне, його хочуть і за ним стежать, але це є дуже вузьке коло спеціалістів, фахівців, які справді можуть визначити, що чого вартує. Арт- ринок в Україні уже формується. Принаймні я знаю три аукціонні будинки в Києві, можливо їх і більше. Вони час від часу відбирають окремі роботи і ставлять відповідні ціни, достатньо високі. Я на початку, коли почав виставлятися у Києві, про це ще думав, а потім зрозумів, що непотрібно. Відволікає, заважає. Якщо це станеться, то станеться. Тобто це все має бути природно, якщо хтось захоче купити, то – будь ласка. Важливо мати певний необхідний мінімум для того, щоб більш-менш нормально жити, прогодувати родину, забезпечити себе художніми матеріалами і працювати. Але якщо хочеш робити якісь проекти більш глобальні, більш ширшого масштабу, треба вкладати серйозніші кошти.

М. Я.:  – В твоїх словах звучить певний скепсис щодо продажу та купування творів мистецтва. А з іншого боку, якщо уявити у недалекому, сподіваюсь, майбутньому, ну, наприклад, діяльність нашого Музею мистецтв Прикарпаття, коли туди прийдуть професіонали-мистецтвознавці, для яких буде важливо зробити збірку перших років становлення української незалежної держави, то ти є одним з найважливіших художників того часу, твоя творчість є важлива і актуальна як мінімум в цьому контексті. Тому мені здається, що це досить легковажне ставлення до моменту купування-продажу, треба цим цікавитися.

Р. К.: – Я відповім інакше. Я не ставлюся легковажно до продажів і до всього іншого, я просто вважаю, що художник не повинен надавати цьому значення. Якщо це стається, треба бути готовим. Воно стається час від часу, іноді декілька разів на рік. З’являються колекціонери, які люблять мистецтво, і можуть щось придбати. Але коли ти цьому починаєш надавати великого значення, то губиш оте чисте мистецтво. Просто перестаєш жити в мистецькому процесі, і починаєш заглядати в цінники. Це зіпсувало дуже багатьох художників. Декілька українських художників, ну, скажімо так, першого ешелону: вони просто починають виставляти не те щоб сміття, але однотипну творчість. Вони продукують. Це вже не мистецтво, а створення продукції на продаж. Я цього не помічаю, наприклад, у багатьох знайомих польських художників, які є зірками, активними учасниками світового художнього процесу. Вони цим не хворіють, якось тримають дистанцію. Там інша ситуація, інша система діє. Вони працюють з різними галереями, котрі й займаються обігом їхніх творів, продажем чи передачею на виставки. А натомість художники цілком віддані мистецтву, і це дуже добре, так має бути. Коли художник починає перейматися тим, як продати свій твір – це шлях в нікуди, і це великий «стоп». Може на все життя, а може – на якийсь довгий період.

М. Я.: – Це одна з тих перепон на шляху, коли треба перейти вогонь, воду, мідні труби.

Р. К.: – Я ще декілька слів стосовно нашого франківського музею додам. Якщо ставити собі якісь планки, то, звичайно, добре, що твої роботи у художньому музеї. Але наш музей, на жаль, не росте. Для того, щоб так не було, в місті повинні з’явитися зовсім інші люди. Це мають бути люди, які здатні приймати відповідальні рішення, а не думати про те, щоб трошки заробити грошей, і потім втекти собі до Парижа ходити по салонах і кав’ярнях. Люди, які мають амбіції, які справді щось можуть, повинні провести ревізію всього того, що зараз тут є. Тому що, насправді, є велика стагнація і великий занепад – у всіх мистецьких інституціях. Усі жаліються на відсутність коштів, але занепад – це не тільки відсутність коштів. Це, насамперед, відсутність живих ідей, невміння працювати з міжнародними інституціями, фундаціями для того, щоб створювати нову реальність. Кошти можна знаходити так чи інакше. Європа відкриває потрошки двері для України, це дуже позитивний момент. Я знаю, яким чином працюють з європейськими фондами польські, чеські словацькі, литовські мистецькі інституції. Вони генерують цікаві ідеї, отримують часткове фінансування, отримують підтримку місцевих влад та бізнесу і успішно реалізують свої проекти. Натомість, що заважає це робити нашим інституціям і не лише культурним, будь яким? Над цим треба працювати, але потрібно виробляти стратегії. Франківськ часів «Імпрези» був містом амбітними, молодим, яке багато прагнуло. Зрештою цей міф про Станіславський феномен теж своє зробив. За цим всім є багато літератури, є конкретні люди, постаті, які істотно вплинули на мистецькі процеси, і в контексті України зробили важливі речі. Але не хочеться, щоби весь цей потенціал перейшов суто в статус минулого.

Р.Котерлін. Медитації на стику. 1995 р.