Залежить

Кілька колонок тому я вже трохи до неї підступався, то зараз спробую пояснити, що конкретно мені з тою вашою політкоректністю не так. Бо загалом ніби все так і нема довкола чого стільці ламати: зрозуміло, що в безмежжі конфліктогенних обставин – від стояння під касою чи їзди в маршрутці до міжнаціональних чи міжстатевих (пардон, міжґендерних) стосунків – використання щодо свого візаві образливо-дискримінаційних «меседжів» є не найкращою життєвою стратегією. За умови, звісно, що ви не хочете прославитись як прихильник беззастережного хамства чи котрогось із численних різновидів фашизму, а навпаки – вважаєте себе людиною в міру порядною і більш-менш гуманістично налаштованою. Проте існує й чимало зовсім інших обставин, коли формально неполіткоректні фрази аж ніяк не містять у собі образливо-дискримінаційних інтенцій. Приклад за хвилю наведу, тільки попередньо ще варто, мабуть, звернути увагу на не цілком коректне звучання в українській мові самого словосполучення «політична коректність».

 

 

Як часто тепер буває, запозичивши з англійської мови ідіоматизований вираз, ми однак не запозичили (бо це неможливо) усіх його, сказати б, конотацій, які автоматично виникають у голові представника англо-американського світу. Із чим у такого представника асоціюється прикметник political або прислівник politically? Ясно з чим: із policy, polite та politic. Тобто не лише і не стільки з політикою, скільки з розсудливою поведінкою, ввічливістю, чемністю, вихованістю та ще кількома приємними речами. А у нас? Які асоціації викликає у нас політика та всі похідні від неї слова? Знайдеться в Україні читач, у сприйнятті якого прикметник «політичний» стоїть в одному синонімічному ряду з «увічливим», «вихованим», «розсудливим» і т.д.? Натомість якраз коректність є для нас синонімом тієї ж увічливості чи тактовності, тоді як для людини англомовної вона передусім пов’язана з правильністю.

 

Хоча… З усією цією плутаниною можна дати собі раду інакше: просто абстрагуватися від походження терміну «політкоректність» і прийняти його у вже усталеному на Заході значенні, а саме – як лінію вербальної (і ширше – позавербальної) поведінки, покликану уникати згадуваних образливо-дискримінаційних засобів вираження. Але тут-таки й постає нова проблема. Бо відокремлювати образливі висловлювання від необразливих легко в теорії. На практиці ж усе залежить від загального контексту і конкретної мовленнєвої ситуації, які, своєю чергою, залежать від безлічі найрізноманітніших чинників. Уявімо – суто теоретично – присвячену важким історичним питанням наукову конференцію, під час якої учасник з України на повному серйозі звинувачує учасника з Ізраїлю в розпинанні Христа і цим виправдовує причетність українців до єврейських погромів. Найм’якшим контраргументом у дискусії з таким учасником була б накинута на нього гамівна сорочка.

 

А все ж, як уже сказано, трапляються випадки, коли майже ті самі слова набувають прямо протилежного змісту. На доказ чого – обіцяний приклад. Кілька років тому моя дружина мусила на Великдень одноосібно поїхати з візитом до закордонних родичів. Занудьгувавши на самоті, я зателефонував до свого близького приятеля-єврея, який живе в п’яти хвилинах пішої ходи від мого будинку.

 

– Слухай, Лейзерович, – завів я здалеку, – а твоя благовірна вдома?

 

– А як тобі треба? – відповів приятель.

 

– Вдома, значить. Це добре. То тепер давай лиш без тих твоїх інсинуацій, буцімто й Ісус був не стовідсотковим українцем, і Понтій – любитель умивання рук – не аж такий єврей. Є істини, з якими совісні люди не сперечаються. Істина перша: моя жінка покинула мене на кілька днів самого. Істина друга: хоч ви нам Господа і розіп’яли, але Він нинька воскрес, маєте чистий цурес і азохен вей. То яких ще виразніших знаків згори чекає ваша сім’я, щоб приготувати вечерю, виставити на стіл пляшку кошерної і компенсувати мені…

 

– Натяк вловив: ніж дочекатися погрому, ліпше випити й закусити добровільно. Гітару не забудь прихопити.

 

Чи містив цей діалог якісь мовні неполіткоректності? Він увесь із них – і то на кілька тем одночасно – складався. А чи був він образливо-дискримінаційним? Ані на грам, бо в рамках встановленої між мною і моїм приятелем конвенції не утверджував, а відверто пародіював у «карнавальному» стилі неприйнятний для нас обох образливо-дискримінаційний дискурс. Але чи було б це очевидним для хунвейбінів політкоректності, якби вони підслухали нашу розмову? Дивлячись на декотрих із них, дуже сумніваюсь.

 

Втім, наведений приклад стосується винятково приватного спілкування, то є надія, що їхні амбіції не простягнуться аж так далеко, аби вказувати нам, двом давнім друзям, як ми маємо розмовляти між собою. Але от – література. Вона вже належить до сфери публічної, на яку і заявляє свої права політкоректність. А література буває різною. Зокрема – якщо вже виринуло слово – і «карнавалізованою». Себто, як доводив Міхаіл Бахтін, наскрізь амбівалентною, «панібратською», «непристойною», пов’язаною з «низовим» фольклором, якому дозволено все, а головне – безжальною у висміюванні «всього святого». Цей величезний масив літератури тягнеться від грецької й римської античності, від сократичного діалогу й меніппеї – через Середньовіччя й Ренесанс, через творчість Рабле й Сервантеса – до, скажімо, Андруховичевих «Рекреацій», «Московіади» й «Перверзії». Очистити її від карнавального сміху неможливо, бо він і становить її сутність. А карнавальний сміх – принципово неполіткоректний, інакше він би не був карнавальним. То що нам із цією літературою робити? Певно, немає іншого виходу, крім заборонити…

 

До речі, в «карнавалізованій» літературі (але також далеко поза нею) часто зустрічається чорний гумор, який тому й чорний, що дозволяє собі жарти на «табуйовані» теми, як-от смерть, хвороба, насильство, розумова чи фізична неповносправність. Що як що, а такий тип гумору в усіх його проявах – від французьких сюрреалістів, «патафізиків» і Винничукового «Ги-ги-и» до «Монті Пайтона», Тарантіно і братів Коенів – ортодоксальні адепти політкоректності мали б заборонити поза чергою. Щоправда, австрійські учені з допомогою відповідних карикатур провели недавно експеримент і виявили цікаву закономірність: чорний гумор зазвичай до смаку людям із високим рівнем інтелекту і низьким рівнем агресії, тим часом люди агресивні і, неполіткоректно кажучи, тупі такого гумору, як правило, не розуміють або не сприймають. Але що новітньому хунвейбінові до наукових експериментів? У нього є мета: викорінити з цього світу кожне потенційно образливе слово чи зображення, навіть якщо після цього на світі не залишиться жодного слова й зображення.

 

Зрештою, чорний гумор – то таке. Не всім, як продемонстрували австрійські учені, він і потрібен. Але біда в тім, що не тільки чорний – будь-який гумор апріорі є некоректним. Принаймні – «неправильним». Бо будь-який гумор «спотворює» реальну дійсність: через гіперболізацію і літотизацію, через гротескове схрещення різнорідних елементів і оксюморонне поєднання непоєднуваних понять, через іронічне твердження від супротивного і бозна ще які карколомні прийоми. Де гарантія, що радикальні прихильники політкоректності – за зразком давніших реалізаторів «панацейних» концепцій – у своєму граничному, доведеному до межі маразму ентузіазмі рано чи пізно не запрагнуть покласти край усім гумористичним «неподобствам» гамузом?

 

Отже. Доки політкоректність слугує інструментом захисту слабких від серйозної – без жартів підшитої ненавистю й нетерпимістю – дискримінації з боку сильних, доти я – за неї. Але між стерильно політкоректною дійсністю, з якої зник сміх, і дійсністю брутально неполіткоректною, зате просякнутою сміхом у всьому багатстві його неприборканих різновидів, я вибираю… А ви хіба ні?

 

 

18.06.2018