В переддень пам'яті Яцека Куроня і відкриття площі його імені в УКУ відбувся круглий стіл на тему: «Спадщина Яцека Куроня і польсько-український діалог на тлі викликів у Європі ХХІ століття». Перед цим учасники вшанували пам'ять загиблих за незалежність України та Польщі, поклавши квіти і запаливши свічки на трьох військових меморіалах на Личаківському цвинтарі Української Галицької Армії, «Орлят», «Воїнів АТО» та на меморіалі «Небесної сотні» і відмовивши спільну молитву. Біля кожного з меморіалів прозвучали слова пошанування: Маріанни Кіяновської, Боґдана Борусевича, Ізи Хруслінської, Петра Тими та Богдана Панкевича.
Маріанна Кіяновська промовила при могилах на польському військовому меморіалі.
Ядро Великої Пам’яті кожного народу формується, зокрема, через усвідомлення того, ким були наші мертві. Отже – хто вони, наші мертві? І хто вони – наші?
Ми можемо говорити, що ось тут, на Цвинтарі Оборонців Львова, поховані поляки, а там – українці, а там – євреї, але навіть у межах цього меморіалу, де, здається, близько трьох тисяч поховань, коло поляків лежать французи, британці й американці. Бо насправді всюди, завжди і всюди – одні лежать коло одних. Війна – це млин, який не тільки перемелює; війна – перемішує. У тому числі, війна завжди перемішує «мовчання і кості». Львів як місто у 1918-му та в наступні роки пережив велику трагедію братовбивчого протистояння, у вирі якого гинули представники абсолютно всіх його етнічних громад; нині Львів уже багато десятиліть, властиво, скільки я себе пам’ятаю в цьому місті, залишається важливим простором відновлення історичної пам’яті та примирення.
Зараз, через сто років після подій 1918-го, ми можемо ствердити, що падіння після Першої світової великих імперій стало великим випробуванням для їхніх народів, але водночас і великим шансом для кожного з них. Сьогодні, у 2018-му, випробування для українців і поляків, на жаль, іще не закінчилися, перед нами постають щоразу нові виклики. І водночас шанси для українців і поляків не просто не вичерпані – зараз ми отримали нові, виняткові можливості для взаємодії між інституціями і людьми, і в ширшому сенсі – між пам'яттями і культурами. Саме тому такою важливою місією є українсько-польське порозуміння, яке особисто для мене лежить в площині того, що я називаю «роботою з майбутнім».
Культура, мова та історія можуть роз’єднувати і ділити, але вони також можуть сприяти порозумінню та об’єднувати.
Я не історик, я перекладач і письменник, відтак не маю специфічної «травми» історика, якому доводиться оперувати «розділеними» історіями й «розділеними» метанаративами. Мені пощастило: я від початку осмислюю українську і польську історії як «з’єдинені» складові глобальної історії, загальноєвропейської історії чи принаймні єдиної історії Центральної та Східної Європи. Мені пощастило: як перекладач я від початку своєї діяльності займаюся саме порозумінням – і в вузькому, суто професійному, і в найширшому значенні цього слова.
Папа Римський Іван Павло II у «Посланні до молоді всього світу» (1985 р.) сказав, що поняття «родинна спадщина» може дуже розширювати свої межі. Для мене меморіал на Цвинтарі Орлят давно став моєю «родинною спадщиною» внаслідок свідомого вибору, що випливає з моїх уявлень про людяність і про пам’ять, так само як єврейські та вірменські поховання (наприклад, каплиця вірменських бенедиктинок на Личакові), як і поховання тут, на Личакові, австрійських, німецьких, турецьких солдатів з Першої світової війни. І книжка «Бабин Яр. Голосами» була написалася мені тому, що розширення меж «родинної спадщини» неминуче пов’язане з прийняттям Іншого, у тому числі – з прийняттям його страждання і болю, який іноді мислиться як спільний, загальний біль, а іноді ні. Але навіть тоді робота душі полягає в тому, щоб це усвідомити і прийняти.
Цвинтар Орлят, який після Другої світової війни було дуже занедбано, а в 1971 році остаточно брутально зруйновано і сплюндровано «совітами», після проголошення Україною Незалежності став одним із найважливіших для Львова місць пам’яті. Він важливий не лише для поляків, а й для українців. Ці поховання – також і наша, українська, «родинна спадщина», а надто від часу, коли в 2014 році ми, принаймні багато хто з нас, нарешті позбулися специфічного постколоніального страху.
Я свідок відновлення цього меморіалу. Я свідок його оновлення. Я іноді приходжу сюди з моїми друзями, в яких – і польське, і українське коріння, або тільки українське чи тільки польське. Я приходжу сюди зі своїми друзями з багатьох країн – завжди, коли показую їм Личаківський цвинтар, бо сповідую принципи відповідальності та поваги. Бо вважаю, що історична пам’ять в епоху змін потребує певного морального оновлення. Це важлива і великою мірою мозольна, іноді невдячна робота для цілого мого покоління, для покоління трохи старших і для багатьох поколінь набагато молодших, ніж я, – і щоб її виконати, треба бути терплячими, треба залишатися собою, не відрікатися від істини та сповідувати цінності, найперша з яких – людяність, тобто беззастережна любов до людини.
У роботі з майбутнім це надзвичайно важливо. Важливо – не боятися і любити. Не боятися прийняти і полюбити Іншого. Полюбити Іншого, як себе самого.
Примиренню і порозумінню заважає страх. Ближній, якщо ти його боїшся, може стати ворогом. Ближній, якого любиш і поважаєш, стає добрим сусідом і другом.
Ми не можемо змінити минулого. Але якщо ми здатні жити сьогодні з думкою про завтра, ми повинні прийняти й усвідомити просту, хоч не завжди очевидну річ.
Українці не можуть виховати поляків у справі примирення пам’ятей, поляки не можуть виховати українців. Єдине, що ми можемо, – це виховувати самі себе.
Поховані тут загинули, відстоюючи ідеали любові до Батьківщини. Просто батьківщини ці – для українців і для поляків, мешканців Львова, – були різними. Нагадаю, в 1918 році Україна і Польща, на руїнах Російської та Австро-Угорської імперій, намагалися вибороти свою державність – кожна собі.
Але нам, тут і тепер, не можна залишатися ув’язненими в досвіді жорстокого протистояння, яке відбувалося, зокрема й у Галичині, сто років тому. Над цими могилами уже не раз звучали ще й ці слова Івана Павла II: «Те, що нас єднає, – більше ніж те, що нас ділить». Поляки, які загинули у війні за Львів, – це частина не лише польської, а й української історії, це також і наша «родинна спадщина», висловлюючись словами Івана Павла II, «родинна спадщина» в особливому етичному вимірі. Тому що наша спільна батьківщина – Європа. Спільна «Родинна Європа», – рідний дім майже сотні народів і сотень мільйонів людей, від самого початку – простір нашої природної присутності. Природний простір співіснування народів і держав. Простір примирення та порозуміння.
Ми не мусимо писати українську історію чи український текст європейського Львова як палімпсест, затираючи написане.
Як перекладач і письменник я стверджую: не треба затирати старі написи сторічної давності. Треба просто перегорнути сторінку.
16 червня 2018, Личаківський цвинтар
18.06.2018