Європейці та американці, маючи на це причини чи ні, непокояться прибуттям нужденних світу і забувають, що головна причина їхньої міграції – втеча від тиранії в їхніх країнах, тиранії, яку західники часто субсидують. Через це Захід «стомлений».
В англійській мові є стійкий і, наскільки я знаю, неперекладний вираз: «compassion fatigue», що має на увазі відчуття знемоги, яка охоплює, здавалось би, співчутливі душі, коли вони відчувають, що надто багато віддали іншим, не отримавши відчутних результатів. Це явище також спостерігають, коли західні народи (бо вони майже єдині хвилюються через лиха, що кояться деінде, далеко від їхніх домівок) відчувають, що їх обсіли декілька одночасних трагедій: наприклад, голод в Судані, ураган на Гаїті і потоп в Бангладеш. Ми вже не знаємо, куди дивитись, і пригнічені поринаємо самі в себе і не віддаємо нічого нікому. Десь приблизно такою ж є нинішня ситуація. Африканський чорний континент, наприклад, є цілком поза нашою колективною свідомістю. Хто все ще переймається Південним Суданом, який сім років тому став незалежним, перед тим як погрузнути у племінних війнах і голодоморах, що використовують як бойову зброю? А Конго? Спустошене двадцятирічною громадянською війною, воно покинуте на Божу ласку. Ми, звісно, не спускаємо ока з Ліберії, але тому що боїмося, що епідемія Ебола вийде за межі Африки і одного дня заразить Захід, як це сталося зі СНІДом. Чи пам’ятаємо ми про рогінджа? Два тижні ми обурювались їхнім вигнанням з Бірми, а потім про них забули, хоча їхня доля нестерпніша, ніж будь-коли, вони покинуті напризволяще десь між Бірмою і Бангладеш. Та західники не відводять погляду лише від великих гуманітарних справ; нас вже не мобілізують людські права.
Цього тижня китайці згадують, як в червні 1989 р. на площі Тяньаньмень в Пекіні армія вбила кілька тисяч студентів. Вони, нагадаємо, вийшли з мирною демонстрацією за трохи більшу демократію і трохи меншу корупцію у верхівці комуністичної партії. Кількість жертв так і залишилася невідомою, оскільки більшу частину трупів вилучили, щоб заборонити їхній перерахунок і поховання. Світ був обурений. 14 липня 1989 р. в Парижі уцілілі китайські студенти на Єлисейських полях розпочинали вуличну ходу на честь нашого національного свята – з оголеними торсами та написаною на грудях ідеограмою Свобода. Поколінням пізніше кого в нашій країні хвилює те, що в Китаї засуджують до смерті буддистів за те, що вони є буддистами, щоб мати змогу видобути їхні органи і продати їх? Хто підносить голос, аби добитися звільнення Лю Ся, яка перебуває під арештом в Пекіні вже вісім років і чиїм єдиним злочином є те, що вона – вдова Лю Сяобо, Нобелівського лауреата миру, який помер в ув’язненні в липні минулого року? І на довершення всього, Дональд Трамп збирається ушанувати і нагородити президента Північної Кореї, найбільш репресивного в наш час режиму, що налічує 120 тис. політичних в’язнів, в той час як решта населення животіє в такому собі рабстві у комуністичної партії.
Не так давно був час – від 1945 р. і донині, – коли уряди і громадськість в Європі і Сполучених Штатах відрізнялися від решти світу своїми активними виступами за людські права і демократію. Хіба не це відрізняло Захід? Тож звідки взялася наша несподівана втома? Для цього є кілька причин. Ми були універсалістами, тепер є радше релятивістами. Оскільки Китай, арабський світ, велика частина Африки і Росія не стали ліберальними демократіями так швидко, як цього сподівалися, дехто квапливо виснував, що культури цих народів є несумісні зі свободою. Насправді це свідчить про незнання цих культур, але диктатори хочуть, щоб ми саме в це вірили, і, схоже, їм це вдається. Ще одна причина: цінності демократії ставлять під сумнів на Заході, в тому числі з боку політичних рухів, котрі комунітарні, національні, релігійні та етнічні цінності ставлять вище, ніж ліберальні. Це називається популізмом, а популізм не налаштовує на співчуття до усіх решта, а навпаки – повертає нас до племінного стану, що передував філософії Просвітництва і навіть християнству. Й нарешті, ми, європейці та американці, маючи на це причини чи ні, непокоїмося прибуттям нужденних світу і забуваємо, що головна причина їхньої міграції – втеча від тиранії в їхніх країнах, тиранії, яку західники часто субсидують. Через це Захід «стомлений». Та чи знеможений, поділений на племена Захід, що зраджує власні принципи та універсальність, залишається Заходом? Сумніваюся.
Guy Sorman
La fatiga de Occidente
АВС, 11. 06 2018
Зреферувала Галина Грабовська