Про Винничука

Пьотр Кенпінський

Накладом видавництва Колегіуму Східної Європи з'явилася книжка українського письменника Юрія Винничука «Танго смерті». Про роман пише Пьотр Кенпінський.

Не без причини "Танго смерті" було визнане в Україні одним з найважливіших романів останніх років. Ця розповідь про багатокультурність Львова, яку перериває друга світова війна, є майстерштіком, рівно як сюжетним, так як і нараційним. З однієї сторони ми маємо незвичайно цікавий, багатосюжетний світ героїв (про яких за хвильку), з іншої ж – дуже точний, привабливий і багаторівневий висновок наратора. Поєднуючись, обидва ці елементи перфекційно творять роман, котру Андрій Любка порівнював із творами Умберто Еко і Борхеса. Все це правда, бо вигадані, але водночас дуже конкретні світи кореспондують тут з метафізикою і фантазією, гідною найвищого маестро. Я би цьому роману додав ще одного патрона, а саме Бруно Шульца, якого тут евідентно (час від часу) чути. Однак, треба додати, що всі ці літературні фасцинації Винничука не є нав'язливими. І по суті є це тільки і виключно інспірації, не кальки. По-польськи звучать вони знаменито завдяки Богданові Задурі, який все переклав.

Роман вибудувано на двох планах: "теперішнім" та "історичним". Завдяки майстерній нарації обидва ці світи цілий час взаємопроникають, будуючи перед очима читача образ міста і людей. Образ – додаймо – солодкий, але і гіркий. Веселий, але і трагічний. Зрозумілий і незрозумілий. Реальний і реалій позбавлений.

Ми бачимо чвірку героїв: німця, українця, поляка і єврея, батьки яких віддали життя за незалежну Україну. Самі ж вони, не дивлячись на стереотипи та історичні обумовленості, попросту дружать один з одним. Їх перипетії — це історія Львова, описана з перспективи, котра для багатьох критиків була неприйнятною.

Жанна Слоньовська писала кілька років тому про книжку в «Тиґодніку Повшехнем»: «Роман перетворюється у збірник несмачних анекдотів про приїжджих красноармійців, що миють голову в унітазі, і місцевих євреїв, що ходять без штанів. Так само з гумором описується і Голокост: погром 1941 року у Львові — це, за автором, "справді кумедне видовище" (роззяви повисувалися з вікон, нарікаючи, що погромники роздягають лиш "старих порхавок" замість привабливих молодичок). Читаючи такі інтерпретації трагічних подій, можна тільки протирати очі з подиву. Із зрозумілих причин не думаю, щоб хтось в Польщі коли-небудь брався переклад цього роману. Але в Україні "Танго смерті" в минулому році було відзначено престижною нагородою "Книжка року BBC"».

Нема нічого дальшого від істини. Роман Винничука є збіркою не випадкових анекдотів, а пов'язаних з собою притч і реляцій, котрі відфільтровані через очі різних героїв. Часом цей світ незвичайно серйозний, іншим разом гротескний, інколи іконоборчий. Винничук виходить поза трафарети. Будує свою роман з фраґментів і метафор.

Все ж дійство впорядковує титульне «Танго смерті», твір, який коли хто почує перед смертю, то у своєму наступному житті зможе собі нагадати своє попереднє втілення.

З чим ми маємо справу? З юдейською доктриною метемпсихозу: згідно гілгул кожна душа за своєю природою прагне отримати досконалість і поєднатися з Богом, якщо ж їй це не вдасться за життя, то отримує наступний шанс в іншому тілі.

Іронія в «Танго смерті» проявляється, і навпаки, в місцях, найменш очікуваних. Але в найвищій мірі є обґрунтованою. Чим ж бо долати нелюдську ницість і підлість? Пафосом? Ага, якраз. Якщо вже так — то пам'яттю.

Однак, Винничук говорить впрост: пам'ять в тих часах, а також і після війни була найбільшим ворогом. Переродження і проростання минулого треба було вбити. Це не є правда очевидна і проста. Щоб її проковтнути, інколи треба іронії, гідної Грабала.

Читаючи роман Винничука, я мав перед очима кадри з серіалу «Фарґо». Подібний метод, подібна розповідь. До Міннесоти минуле заглядає у вигляді тіней давніх козаків і різні євреїв, бачимо чорні кадри, сцени відразу після погрому, або ж перед ним.

Люди, котрі прибули Америки, думали, що минуле вже мають за собою. Комуністи хотіли його затерти або змінити його сенс. Але воно існує завше, в наступних поколіннях.

Юрій Винничук, народився 1952 року в Станіславові, нинішньому Івано-Франківську. Прозаїк і поет. Прославився як автор літературних містифікацій, зокрема українського перекладу вигаданого ірландського епосу.