Непрості «НепрОсті»

«Про те, про що не можна сказати, треба мовчати». Так написано у зошиті орнітолога на цифру «сім». Так написано у логіко-філософському трактаті Вітґенштейна. Так написано у «НепрОстих» Прохаська. Власне, так – просто і афористично аж до рівня народної мудрості, а водночас – з кількашаровим інтертекстом для посвячених – і написано цей роман, один з найцікавіших у літературі незалежної України. І про нього мені завжди легше мовчати, бо словами це сказати не можна; можна тільки прочитати і відчути на власному досвіді.

Вперше «НепрОсті» прийшли до мене наприкінці 2000-х, і тоді ця невибаглива на перший погляд чорно-біла палітурка видавництва «Лілея-НВ» з дивними, наче замисленими обличчями, чомусь впала в око у книгарні чи то київського «Купідону», чи львівського «Кабінету». Тепер я знайшла ту книжку – уся помережана простим олівцем, це наче моя приватна методичка для духовних практик: дивлюся на підкреслені фрази або обведені абзаци, і бачу, як і де саме в мені проросло, пустило коріння, вчепилося те чи інше.

Книжка про суцільну наративність світу, побудована як випробування різноманітних способів нарації. Я люблю цей текст саме за те, що він сам себе кусає за хвіст, і від того крутиться, крутиться, крутиться білим магічним драконом у мене в голові ще довго після прочитання. Не зустріла за весь час жодної переконливої рецензії на «НепрОстих»; шукала чимало, бо якось спершу мріяла писати про це диплом. Аж потім зрозуміла, що не можу собі дозволити розібрати на гвинтики цю чарівну скриньку, поки її магія діє на мене так безвідмовно.

Коли тепер побачила перевидання у форматі арт-буку, аж трошки йокнуло: нас, божевільних фанатів, легко засмутити недоречною інтерпретацією. Але Юлія Табенська зробила щось таке просте і приємне – вжилася у текст, і намалювала найцікавіші для неї фрагменти Ялівця та найбільш яскравих його мешканців, як побачила собі, читаючи роман.

Тому на перший погляд такий підхід видається дещо прямим, ілюстративним. Та за кілька хвилин – потримайте книгу в руках, погортайте, прочитайте кілька рядків – відчувається, що уся вона зроблена не-надмірно. Зручна верстка, інтервал, шрифт, колір паперу і чорнил, колористика ілюстрацій, твердість обкладинки і заокруглені кутики сторінок – усе це надзвичайно акуратно, якісно, і – як би то правильно сказати? – з пієтетом до видаваного твору. Саме так мають виглядати книжки, які навіть у добу прагматичних електронних ґаджетів хочеться мати вдома на власній полиці – як коштовний артефакт, скарб, манускрипт.

Немає жодної переконливої (та хоч би й не дуже) рецензії, бо це не роман. Це – бай: «непрості різні. <…> кожен чомусь вибирає якісь певні галузі знань. залежно від рис. <…> але найголовніший – баїльник, примівник. найсильніше діє примова, говорення, бай. бай – це не слово. бай – багато впорядкованих слів. бай – уже історія. на різні причини є інший бай <…>».

Це не роман. Це міф. А прагматичний жанр рецензії до міфів так просто не приштукувати.

«не говорити ж. однаково» – непрості говорять непрозою, і саме так Прохасько і написав свій (як на мене) magnum opus. Звісно, «НепрОсті» уплетені у загальне Прохаськове письмо – кожен же пише насправді одну й ту саму книгу, хіба різними словами. Ви зустрінете тут і Анну (і то не одну), і Северина, і Млинарського, що з’явилися ще у попередніх його оповіданнях. Ви, звісно, не раз помітите перегуки з ідеями та тезами з пізнішої «Одної і тої самої» чи попередньої «FM Галичини». Але тільки тут – у «НепрОстих» – ви відчуєте цей дивний ритм часового коловороту. Тут навіть «історична» історія перетворюється поступово на побутовий міф, стає поза історичною оповіддю, ходить по колу, накручує свої полотна на вісь такого простого, здавалося би, невибагливого навіть, людського життя.

Я не можу читати цю книжку повільно, хоч саме так її і треба читати. Я натомість читаю швидко – як поринаю у водоверть, а потім, коли мене вже викидає на берег, захоплено повертаюся ще раз. Я як той орнітолог: так багато цитат з неї знаю напам’ять, аж вже не пам’ятаю, що це цитати саме з «НепрОстих».

Я так хотіла би, щоб Ялівець насправді існував – здається, саме такого «раю для письменників, журналістів, есеїстів, публіцистів і репортерів» зараз чимало бракує Центральній Європі. Аби лікуватися джином, слухати і оповідати; аби всі історії були «не дальші, ніж чотири ходи» – тоді особливо чітко відчутно, якими болючими завжди є війни на цих територіях.

Це перевидання «НепрОстих» саме зараз повторно нагадує нам (дуже тонко і непрямо) кілька важливих моментів. Наприклад, що «коли воює Південь з Північчю, а Схід із Заходом, то роблять це переважно у Центральній Європі, де Карпати і їх ріки. І найгірше, що може бути в такі часи — виконувати роль мирного населення Карпат або стратегічно важливого пункту на півкілометровій топографічній карті». Перша світова майже не інкорпорована у нашу популярну літературу; а втім, кажуть, що теперішня наша війна якраз більше подібна саме на неї. І це відкриває якусь зовсім нову, несподівану (як на мене) перспективу прочитання цієї книги тепер.

Та як я вже казала, історії тут перемагають Історію. Деталі побуту, флори і фауни, ландшафтів та архітектури, слова, їх фонетика та синтаксис, самі по собі надзвичайно мальовничі і кінематографічні, у перевиданні «НепрОстих» від видавництва «Terra Incognita» доповнені візуальним рядом, від якого наче набувають ще більшого об’єму, як у книжках-панорамах.

Я сподіваюся, що вся ця наша Центральна Європа колись таки наважиться мати свій власний Ялівець. Що ми відчуємо Карпати як перетин доріг і напрямків, і зрозуміємо, котра з них наша. Що у Ялівці буде такий бар-санаторій: для джину, бесід, справжнього взаємопізнання, а не оцього нашого нетворкінгу. І там можна буде заточитися, вистрибнути за межі хронотопу, і вкотре перечитати «НепрОстих».