Низько хилю голову перед господарем, що вдосвітку іде обробляти батьківську ріллю; дружно стискаю правицю дроворуба, що сталевим лезом без упину орудує та зрошує чоло своє краплистим потом; кланяюся з пошаною всяким мозолистим рукам. Із найглибшим признанням стою перед кожним чорноробом і серце своє роздав би в доказ найкращої приязности такому, що хочби найменше своє діло виконує по-лицарському.
А коли вчитель світ роз'яснює малим школярам і терпеливо рівні шляхи мостить перед їхніми очима, — або теж урядовець не на те — він — сидить за столом, щоб години прогнати, але на те, щоб увесь свій оберемок справ поладнати, — то ж на вид такої роботящої людини вмить розпогоджується найбільше засумоване чоло.
Не жалко було б ноги по коліна сходити, і руки по лікті зробити та й мур пробити головою...
— То я за віщо терпів і ховався продовж лютої зими та зуб на зуба скакав, щоб мене кляті вороги не зловили?! Треба було мені в клуні зимуватися, коли гнали народ до колгоспу та мені й не снилося таке хазяйнування?! Га? Може дехто посміє мені заперечити, що я не страждав за ідею?! Ще чого доброго забаглося! Мене, мученика, були б враги нагаями закатували, якби я завчасу не знюхав письма носом! О, го, го, го! Мене вже ніхто з пантелику не зіб'є! Потраплю вже я хороше шилом кашу їсти...
В кожному селі є менші або більші сільські герої з-під зеленого дуба або т. зв. замучені соловії. Вони дуже люб'ять правду в очі. І вони незвичайно відважні, але ввечері з-поза паркану! Ви йому оповідайте, що в газеті написано, то він крізь зуби чвиркає та блукаючи вічми по долівці, свою правду держить і Соломона хотілось би перехитрити. — А коли був час, що треба було нашому селові засвідчити перед чужим світом, що ми не лише по вечірках потрапимо ходити та соловіїв у співі перевищати, але й потрапимо працювати, — тоді ці замучені сільські соловії з гостра до своїх батьків і громадського проводу: — Не рухайте нас, ще побачите що з вами станеться! Беріть цього, записуйте оцього та он того, а від нас варе! Ми давали собі раду не з одним уже, то ж бережіться. Роботою нас не злякаєте.
Ці сільські замучені соловії знають свою мову, а саме: Перше діло — виспаватися по людських оборогах до пізного обіду. Коли сон не клеїться, треба швендятися попід чужі вікна, підслухувати — що говориться в хаті, або що челядь робить? З черги обтрясти яблуньку, бо й до пасіки ведмежу лапу запхати за медом. Як би ще ніч розвеселити "дзиґаркою", то й до людської комори стежка рівна. Друга чинитьба: Коли старенький батько їде чи йде в поле працювати та нема в хаті надзірної руки, тоді замучений соловій вбігає на крилах до кімнати, він просто з дійника висьорбує свіже молоко з верхниною та пірвавши ще гарячий хліб із печі далі в дорогу! Адже друзі вже сходяться на нараду. Потім третя мова: — Треба, друзі, зробити лад у кооперативі, в читальні, в школі, на приходстві, усе наше село треба переставити на інші ноги. Так далі не сміє бути. Як ми збудуємо нашу Україну, то ми не дозволимо, щоб такий крамар, чи такий вчитель, чи такий духовник — жили на нашій праці в нашому селі! Ні, на це ми не дозволимо! Вони всі є проти нас, і тому нема місця для них між нами! Ми гідно розправимось із кожним ворогом!
Весело лежиться на межі між житами; чоловії гріють совє тіло до сонця; та коли пробуджується знову голодне хотіння, знову розбігаються соловії крадькома поміж хати та байдуже чи мати школяреві залишила скибочки хліба, чи глечик вареного челяді в полі — соловій усі кутки знайде, бо він у голоді не привик працювати! А дасть Господь щасливого вечора дочекати — знову лунає бадьора пісня, росте, могутніє: —
— Гей же хлопці молодії,
Куйте кулі сталевії!
Куйте кулі, викувайте,
Собі славу добувайте!
Велике щастя росте для народу, що має в себе багато таких працьовитих і співучих соловіїв. На прочуд гарна доля викується із лежання між високими житами!...
[Рідна земля]
23.05.1943