Поки Каннський кінофестиваль тримає оборону проти кіно-теле-нововведень, запроваджених і фактично введених Netflix’ом до нашого життя, весь світ здався. Але коли стіни падають, вони запросто можуть когось і привалити. Новий серіал від Netflix – «Безпека» – це дуже болюча тема для тих, хто хоче мати повну відкритість. (Обережно, в матеріалі є спойлери).
Якщо в своєму новому фільмі «Будинок, що збудував собі Джек» Ларс фон Трієр питає «як далеко може зайти художник, захищаючи своє переконання?», то в серіалі «Безпека» питання більш загальне, але й більше дошкульне – «як далеко може зайти будь-яка людина, захищаючи себе чи своїх близьких?». Питання це значно глобальніше, ніж у Трієра, і математично може дійти до цілковитого людського винищення. Тобто якщо маніяк в «Будинку…» вбиває поодиноких людей, то скільки людей помре, якщо кожний, як в «Безпеці», захищаючи свою родину, почне вбивати тих, хто їй загрожує? Півсвіту зникне і без допомоги Таноса, і значно болючіше за клац пальцями…
Насправді ніхто не розраховував почути шокове питання в штатному серіалі американського провайдера, зазначеного як соціальна драма з детективним двигуном сюжету. Та вже з другої серії саспенс трилеру навів на думку про помилкові перші враження і можливість, якщо пошукати, знайти в темній кімнаті не тільки чорного кота, а й когось на кшталт Кінг-Конга з Годзиллою. Що й справдилося під фінал, який примушує здригнутися. Адже між рядків можна чітко прочитати звинувачення, адресоване кожному глядачу: хто може кинути камінь у винуватого, хто на це має право, хто сам без вини?
Що більше ми дізнаємося про кожного наступного героя в історії зі зниклою на вечірці дівчинкою, то сильніше вона приголомшує. Середній клас Британії стає таким собі прикладом скриньки Пандори, чиє зло, виявляється, давно і тихо існує в душах більшості з вигляду нормальних, звичайних мешканців престижного району в передмісті. А все так мирно починалось. Як завжди...
Багатий район під Лондоном. Оточений неприступними мурами, з камерами, охороною, доглянутими галявинками перед фешенебельними будинками заможних людей. Колись паркану не було, та трагедія в міській школі, де під час пожежі загинуло восьмеро дітлахів, а винуватцем визнали місцевого безхатченка, примусила батьків об’єднатися і створити найбільш безпечне місце для своїх родин... Через багато років батьки однієї старшокласниці вирішили відсвяткувати річницю свого весілля наодинці, в максимально демократичному готелі, де ніхто не потурбує. Звісно, їх доня швиденько скористалася такою чудовою нагодою організувати грандіозну гулянку з безкоштовним алкоголем, проте дуже навіть коштовним екстезі. Та зазвичай халепи трапляються за принципом закону Мерфі – якщо щось погане має статися, воно станеться: чомусь в басейні топиться хлопець, а сусідська сім’я не дораховується на ранок доньки. Поки батьки гостинної хазяйки над’їхали з бажанням все залагодити (переховавши труп), батько зниклої самотужки розпочав свої пошуки. По дорозі з’ясовуються міріади супутніх деталей: батько зниклої, багатий і поважний місцевий хірург, не так давно поховав дружину (рак), котра перед смертю нарікала на себе, мовляв, її хвороба – це карма за те, що вона зробила; одну із його сусідок, місцеву вчительку, звинувачують у зв’язку з учнем; нова поліціантка, нещодавно переведена з іншого міста, чомусь таємно слідкує і фотографує друга хірурга; зникла дівчина для чогось приходила в бар для дорослих, де власник – колишній однокашник мами дівчини і дружини хірурга…
Біганина головного героя між будинками сусідів і лікарнею, між барами і поліційним відділком, психіатричною клінікою і школою, домом і цвинтарем змальовує перед нами напружену метушню у буденному лабіринті, де існує більшість з нас. З тією лишень різницею, що не у всіх в один і той самий тиждень може пропасти дитина, друг потрапить до лікарні з ножовим пораненням, згорить дім сусідки, яку перед цим вбили, і може вмерти син іншої сусідки. За великим рахунком, вісім 50-хвилинних серій – це конденсована інформація про життя і його таємниці невеличкого кола (лише 10-20 осіб) мешканців одного району, пов’язаних не лише територією, але й дітьми, роботою, інтересами, хворобами, минулим, обіцянками, пияцтвом, сексом, ненавистю, смертю і, головне, відповідальністю.
Саме відповідальність є яблучком мішені, куди цілить фільм, врешті пробиваючи діру в стіні, на якій ця мішень висить. Спершу відповідальність за себе: бо центральна таємниця – це смерть у сумнозвісній пожежі місцевих школярів, за що не були покарані справжні винуватці. Друга відповідальність – за своїх дітей: намагаючись їх захистити, батьки часом самі йдуть на злочини і цим ще більше поширюють зло. Третя відповідальність – за коханих: як би ти не любив дружину-чоловіка, ти ніколи не дізнаєшся всі її-його таємниці, й певно, цього і не треба прагнути. Серіал майстерно висвітлює картину того, що буде, коли все без винятку темне минуле витягти на сонце сьогодення. Бо темний бік є у кожного. І неважливо, наскільки він серйозний і злочинний згідно з законом, мораллю або Божими заповідями. Бажання розслабитися, трохи випити і поговорити зі знайомою, врешті поцілуватися, не доводячи все до шалу, може призвести до того, що ти запізнишся додому і не скажеш-почуєш останніх слів дружини, хворої на рак, що вмерла, поки ти розважався з іншою. Бажання охороняти доньку за допомогою стеження через її гаджет може спонукати дівчину покинути хату та піти світ за очі у пошуках правди і долі. Бажання дізнатися правду може зруйнувати твій статус-кво, а заразом і життя всіх навколо. Якщо раптом те, чим кожний займається наодинці на роботі, у ванній кімнаті, в барі, у сусідки, на іподромі, в казино, у відрядженні – спливе, навіть якщо все безневинно і банально, воно може бути переоцінене, занадто емоційно сприйняте, надмірно осуджене. Навіть якщо все це лише ледь неприємне, все одно може призвести до втрати посади, поваги, подруги, сім’ї, майбутнього, життя…
Одна з головних героїнь, спростовуючи можливість публічно покаятися за смерть дітей в пожежі, спровокованій злістю її та друзів на вчителя, питається: «Як ми могли визнати вину, коли ми самі були дітьми?». Але ж час пройшов, вони виросли! «А як ми потім могли розказати своїм дітям, що таке вчинили?». Щоби сховати правду, яка почала вибиватись на поверхню, винуваті натомість ще активніше приховують злочин. Та чи можна сховати мерця, якщо покласти на нього іншого мерця?
Не знаю, чи навмисне (це було б логічно), але головного героя, батька зниклої, грає Майкл Сі. Холл, виконавець культової ролі Декстера в однойменному серіалі. Посеред 2000-х «Декстер» став одним з піонерів нового типу серіалу: сміливого, безкомпромісного, нестандартного. Тоді Холл втілив образ серійного вбивці, що вбиває серійних вбивць та інших покидьків. Така собі вибухова суміш нарваного Котигорошка та новітнього Карателя. В «Безпеці» герой Холла нікого не вбиває, та його очі, його енергія в пошуку і еманація – що відчувається через екран! – списані з Декстера. При цьому таку манеру не варто називати артистичним повтором чи зловживанням амплуа: актора, гадаю, покликали на роль спеціально, заради оцього відчутного споріднення образів. Я б навіть сказав би – заради продовження життя образу в часі. Після свого зникнення у восьмому сезоні, датованого, до речі, 2013 роком, Декстер цілком міг покинути благословенну Флориду і переїхати у те ж таки симпатичне передмістя Лондона, чому ні?
Холл є єдиним американським актором в цій царині британського люду – він навіть змінив акцент, чому попередньо довго вчився. Але решті акторів не бракує професіоналізму і сміливості грати поруч із виконавцем Декстера. Навіть навпаки – разом вони створюють чудовий ансамбль, де кожний грає свою скрипку, й у підсумку виходить фантастична музика, майстерно виконана і добре сприйнята. У серіалу рейтинг 7,7 на IMDB і 80% на Rotten Tomatoes. І треба зазначити – рейтинг робився на основі не кількох відгуків, адже доступним серіал став у мережі одночасно для 190 країн світу, чим не може похвалитися жоден голлівудський мейджер.
Створена французьким Canal+ за гроші американського Netflix на території британського Манчестера, з поширенням на весь світ, «Безпека» є ідеальним всепланетним продуктом. До того ж, виявляє проблему планетарного масштабу: чи варто оприлюднювати минуле, якщо воно може нашкодити, чи навпаки – замовчати, але як тоді жити із важкою совістю? Якщо б перші жертви Гарві Вайнштайна відразу звернулися до поліції, може, й не було б наступних десятків постраждалих. А з іншого боку – якби його посадили давно, то, може, так до пуття без нього і не довели б ні «Банди Нью-Йорка» з «Авіатором», ні «Малену» з «Чикаго».
Очевидно, що людське життя – самоцінне. Кожна людина має як цінність і власну свободу, і особистий простір. І нібито те, що вона робить на своїй приватній території – її право. Але так само робив і маніяк з «Будинку, що збудував собі Джек» Трієра, і ніхто не потикався до Джека, цінуючи його свободу і право робити в своєму будинку будь-що. Серіал «Безпека» вказує на ці права, на свободи, на особистий простір і його порушення тишком-нишком, таємно, тихо. Творці «Безпеки» проходять самі й проводять глядача дуже вузькою доріжкою, фактично по лезу, боляче вражаючи аудиторію цією болючою стежиною роздумів, коли і так не можна, і так болить. Але сам факт створення чогось подібного, факт права ставити це питання дуже багато важить. І в цьому плані вкрай важливе якісне виконання, бо питання поставили гучно, сильно і по суті. Хоч і звели для цього детективний лабіринт. Та чудово-промовиста назва чітко каже, про що йдеться – англійською Safe, як місце, де тримають найцінніше.
24.05.2018