Як відомо, людський характер псують передусім три речі: гроші, влада і слава. Але є ще й четверта, що перетворює зазвичай симпатичних людей на злих монстрів – черешня. Ну от справді, хіба ви знаєте хоч одного адекватного власника черешневого дерева?
Тобто людина може бути і приємна, і ввічлива, і щедра, й гостинна, але щойно зачервонілися черешні на дереві – вона втрачає спокій і сон, вовком зизить на перехожих, готує тичку для розгону голодної дітлашні, не відходить від вікна і всім невдоволена.
Їй-богу, є в черешні щось містичне, бо якщо йдеться про інші дерева – сливи, дички, яблука чи навіть абрикоси – то їхні господарі зазвичай спокійніші і не трясуться аж так за кількома плодами.
Словом, якби я садив у себе на обійсті дерево, то напевно не черешню. Бо пощо мені щороку на два тижні перетворюватися на вар’ята, якому світ зійшовся на захисті дерева від ненажерливих крадіїв?
А кажучи чесно, не садив би я черешню, бо свої черешні мені не смакують. От була в нас біля прадідової хати черешня – височезна, крислата як дуб, а плоди давала великі, наче горіхи, соковиті й солодкі, мов мед. А я до тих черешень був байдужий. Ну як байдужий – міг трохи подзьобати, але без ентузіазму. А щоб залізти на дерево й нарвати в пазуху черешень – такого взагалі не пригадую.
Або коли, буває, куплю на базарі кілограм черешень – ніби й добірні, і свіжі, і нечервиві, а запалу й апетиту все одно немає. Стоять собі в холодильнику, аж поки не настане час їх викидати. Якісь вони прісні…
Інша справа – коли черешень собі накрадеш. Які вони тоді смачні, які солодкі. Ммм, райська насолода!
У дитинстві я навіть вигадав кілька різних способів, щоб оббирати сусідські дерева. По-перше, треба було відволікти увагу господаря чи господині, тож мої друзі зчиняли гармидер десь з іншого боку двору, і поки дезорієнтовані власники бігли на шум, я налітав на дерево. Часу було обмаль, тому доводилося просто обламувати найнижчі гілки з плодами і щодуху давати драла.
Або інакше: береш довгий патик, до нього дротом прив’язуєш якийсь гачок, тоді лізеш попід парканом до дерева, чіпляєш своїм знаряддям верхню гілку й тихесенько, щоб навіть листя не зашелестіло, підтягуєш її до себе й об’їдаєш.
Найгірший спосіб, звісно, це самому залізти на дерево. Бо мало є таких ненадійних дерев, як черешня. Стовбур у неї товстий і міцний, а от всіяні плодами гілки тонкі й ламкі. Скільки разів мені доводилося злітати з черешні вниз, обдираючи шкіру й репетуючи!
Прочитавши це, хтось скаже, що я не так черешні люблю, як красти. І, можливо, матиме рацію – просто з чужого дерева плоди присмачені ще й адреналіном, цією найсолодшою для дітвака спецією.
Зрештою, я ніколи не пробував здобути сусідські черешні бодай на позір легально. Не спадало мені на думку підійти до сусідки й випросити собі можливість півгодини посидіти на дереві, аби від пуза наїстися й нікого при цьому не нервувати. Не кажучи вже про те, що якось не зблискувала в моїй голові ідея запропонувати сусідові бартер: мовляв, я назбираю йому відро черешень, але й собі за це трохи відсиплю. Ні, так мені нецікаво.
Бо любив я налетіти з ватагою друзяк на сусідське дерево, наче саранча, наскубати собі там черешень і накивати п’ятами. Щоб десь за рогом усістися на камінь, відсапуватися після погоні, задоволено шкіритися і набивати рот плодами, щоб аж підборіддям стікав червоний липкий сік.
А тоді організувати змагання серед козачат: хто далі плюне кісточкою.
Або вистрелить її двома пальцями.
Герої!
23.05.2018