У всьому, що відбувається сьогодні на арені «психіатричної реформи» у Львівській області, повинна концепція експертів, очолювана професором Фільцом, себто мною. Думка цікава, але не по суті справи, а за своїм ГІБРИДНИМ ЗНАЧЕННЯМ І СМИСЛОМ. Адже гібридна тактика якраз тим і сильна, і небезпечна, що вона послуговується напівправдою.
Правдива частина цього хитромудрого гібриду полягає в тому, що три роки тому я, підступний професор Фільц, дійсно пропонував створити єдину психіатричну структуру в Львівській області, об’єднавши у ній лікарню, диспансер та два філіали – у Міжгайцях та Червонограді (які занепадали). З цього приводу відбулися доволі скандальні збори у психоневрологічному диспансері, на яких мене піддали анафемі і «переконали» мене в тому, що я рейдер, тиран, Калігула і Нерон в одній особі. Хоча на цих зборах я мав на меті пояснити, що об'єднання колись стане неухильним, а його наслідки можуть бути КАТАСТРОФІЧНІ. Якщо, правда, не зробити все заради розумної перспективи і зі ЗБЕРЕЖЕННЯМ ДИСПАНСЕРУ ТА РОЗВИТКОМ УСІХ ЙОГО СТРУКТУРНИХ ЧАСТИН. Звісно, всі тоді доволі зловтішно посміялися з моїх пропозицій, а я поплакав, поплакав і потім плакати перестав. Я тоді дійсно був переконаний, що службу не лише у Львівщині, а загалом необхідно гармонізувати і спростити у менеджменті. Для цього створення психіатричного об’єднання (як це має місце в інших областях України та за кордоном) – цілком непоганий варіант. Але з прикрістю мушу визнати: за нинішніх обставин, тобто за варіантом реформи, пропонованим у проекті Департаменту охорони здоров'я і ЛОР та підписаної іменем інфернального професора Фільца, я би нині категорично відмовився. І це, на жаль, теж правда.
Напівправда, якщо не лукавство або й просто неправда, полягає у наступному. Жодний тверезо думаючий експерт з числа наших ОФІЦІЙНО затверджених НА РІВНІ обласного політикуму НІМЕЦЬКИХ КОЛЕГ-ЕКСПЕРТІВ, та навіть і такий безголовий професор, як Олександр Фільц, ніяк і ніколи не сміли б уявити собі таке, щоб одні із кращих за своїм медичним і науково-практичним наповненням у СХІДНІЙ ЄВРОПІ психіатричні клініки можна було б – не мало не багато – так ПРИЄДНАНІ до Кульпаркова, щоб їх можна було ЛІКВІДУВАТИ. А ВИВІЛЬНЕНІ БУДІВЛІ – НЕ ВИКЛЮЧЕНО — ПРОДАТИ!
Треба також пояснити, що названі експерти насправді – жодні не експерти, а група психіатрів, серед яких були і наші німецькі колеги – партнери із проекту співпраці з реформування психіатрії в Україні та у Львівській області, зокрема. Львівська обласна адміністрація підписала офіційний договір із Крайовою спілкою Райнлянду, затверджену земельним Ландтагом. Цей договір передбачає розвиток концепції ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ПСИХІАТРИЧНОЇ СЛУЖБИ у Львівській області з ПОСИЛЕННЯМ ПРОФІЛІЗАЦІЇ відділень області, які безпосередньо не входять у структуру психлікарні на Кульпаркові. Більш того, передбачалося приєднання до єдиної психіатричної служби психіатричних стаціонарів у Міжгайцях (Самбірського району) та місті Червоноград – у якості філіалів. І наші колеги з Німеччини відвідали ці стаціонари і ТІШИЛИСЬ, що ми йдемо шляхом, який вони тільки-но ПЛАНУЮТЬ РОЗПОЧИНАТИ!
А тепер? Що ми маємо їм тепер сказати під час наступного візиту, запланованого в рамках співпраці, офіційно схваленої нами ж? Що запропонований у облраді варіант ре-форми лише підтвердить поширену опінію про нас у Німеччині, і в цьому, звісно ж, винен буде той же брехливий маніпулятор, зловтішний професор Фільц?! Симпатичний – треба визнати – крок задля завдання шкоди ПРОФЕСІЙНІЙ ТА ОСОБИСТІЙ РЕПУТАЦІЇ здійснили посадово-владні особи, яким я жодної подібної шкоди не завдавав. Хіба що навпаки, бувало, й допомагав. Отож нічого, крім «глибокої» вдячності, у даний момент не відчуваю.
Однак інтрига з диспансером куди складніша і заплутаніша, адже рішення про об’єднавчу ліквідацію поки що не прийняте. Ще не зрозуміло та ні з ким не обговорено, як і куди працевикидати працівників диспансеру. Бо ж реальна політика працевлаштування після подібного роду об’єднань нам усім добре знана: далеко не кожна птиця перелетить Дніпро. Ще немає у влади жодних уявлень про те, де зможуть лікуватися «легко божевільні», легко депресивні та натовпи тривожних людей ті невротичних пацієнтів. Бо ж не підуть вони НА КУЛЬПАРКІВ, а радше поїдуть у інші міста. Не всім пацієнтам та їхнім сім’ям це буде зручним та приємним варіантом. Навіть і тим, хто має «ширші можливості». Тим більше, що парадокс ситуації полягає у тому, що з тих самих «інших міст» та й навіть з інших країн консультуватись та звертатись за допомогою ЇДУТЬ ДО НАС.
А на брифінгу 15 травня, відразу після оголошення «реформи» підступного професора Фільца, голова ЛОР «…не виключає, що вивільнені унаслідок реорганізації приміщення Львівського обласного психоневрологічного диспансеру можуть бути продані».
А що ми, психіатри та психоаналітики на це? А ми – читаємо такі заяви через їхній ПРИХОВАНИЙ СМИСЛ. А саме: ми, влада, ще не знаємо, як воно буде, але знаємо, ЩО ПРОДАВАТИ ПРИМІЩЕННЯ ПРИПУСТИМО. І що це аргументується раціональним економічним прагматизмом! Ми, психоаналітики, читаючи обмовки за Фройдом (бо так ми навчені читати поспішні емоційні заяви), запитуємо себе: про чию рацію тут йдеться і про чий економічний прагматизм – при продажі ефективних і передових клінік!? З позиції владного менеджменту це очевидне (і питання ще – чи правомірне!) демаскування інтересів, зовсім не на користь – як говориться з трибуни – інтересам галузі. Бо кому насправді цікаві у Львові та області медичні установи, відомі в усій Європі і навіть за її межами? ПАЦІЄНТАМ з психічними розладами? А вони хто такі??? Вони що, приносять гроші владі? А реноме цих клінік що – додає якогось реноме нам, особам тимчасово при владі? Реноме ж не продаси.
І це теж правда. Але правда і в тому, що РЕНОМЕ ПОТІМ ВЖЕ ЗА ЖОДНІ ГРОШІ НЕ КУПИШ. Його необхідно заробляти довго і наполегливо, як це і зроблено клініками і диспансером.
Нераз доводилося вже писати про те, що Україна є найсучаснішою постмодерною державою. І що це небезпідставне твердження. Що Україна, яка унезалежнилася від колоніального спадку СРСР та стверджує себе у світі як європейська держава, з неухильністю всмоктала (і так завжди було в історії культур) у себе пануючий у 90-ті роки минулого століття постмодерний світогляд. Та це і зрозуміло, бо впродовж того переломного часу всі політичні та інтелектуальні еліти думали і діяли постмодерно: глобалізація, повалення всіх ідеологій, відмова від соціальних концепцій на догоду прагматичним потребам, мало не відверто цинічна зневага до традиційних цінностей і таке всяке інше. З таким світоглядним багажем Україна увійшла у спільноту світових держав і приступила до основного гасла посмодерного світогляду – ДЕКОНСТРУКЦІЇ. Але деконструкції по-українськи – всього, «що криво лежить». Бо саме так, мабуть за браком фундаментальної політичної освіти, зрозуміла Українська Еліта постмодерну філософію, домінуючу тоді у глобалістичному вимірі. Недоліки ґрунтовнішої світоглядної освіти стали ВЕЛИКОЮ ПЕРЕВАГОЮ політично-культурного розвитку України. Адже саме наша країна показала всьому світові, що можна будувати державність на принципах СТИХІЙНОГО і АГРЕСИВНО-НЕВІГЛАСНОГО ПОСМОДЕРНІЗМУ: нехтувати загальноприйнятими у світі цінностями, вивести корупцію у центральний ПРИНЦИП політично-економічного менеджменту, перетворити судову систему на торговельний холдинг і всякі інше – що ми добре знаємо і про що нема потреби дальше говорити.
Щоправда, Україна стала також і прикладом зародження нового феномену громадянського руху за гідність і соціальну трансформацію у напрямі цивілізованого світу. Це – Майдани. Але, на жаль, стихійний постмодернізм і агресивне невігластво, поєднані з ненаситною ідеєю про те, що найвищою чеснотою є обкрадання власної держави, успішно продовжують ДЕМОНТУВАТИ УСІ ЗДОБУТКИ Майданів. «Голос розуму звучить тихо», – написано на могилі Зіґмунда Фройда. І ми б додали – навіть якщо й звучить, то лише для тих, хто розум вміє слухати.
Тим часом від уявлень кінця 20-го століття світ вже встиг остаточно відмежуватися. Про це свідчить хоча б доповідь Римського клубу на Давоському форумі 2018 року. Та й не тільки це, а всі соціальні, економічні, наукові, філософські та культуральні процеси у світі. А ми? Де і як ми у цих процесах? А ми – надалі у тріумфі стихійного постмодерного самообкрадання, і ГОЛОС ЦЬОГО БАЖАННЯ у нас звучить по всіх усюдах. Голос розуму, який знаходить собі місце поки що у стратегіях і програмах розвитку, напрацьовуваних експертними радами і комісіями, у ЗАКОНАХ ПРО ПСИХІАТРИЧНУ СЛУЖБУ і про ПРАВА ЛЮДИНИ, залишається досі на папері. Бо чути лише голос стихійного українського управлінського постмодернізму, смисл якого саме управлінство, мабуть, не добре навіть і розуміє. Адже влада і державний менеджмент має лиш одне головне завдання: сприяти та допомагати людям і своїй державі розвиватися згідно з принципами і цінностями, диктованими розумом. У нас це завдання є НА ПАПЕРІ, а в цивілізованому світі (до якого ми хочемо долучитись, але нас не запрошують з «невідомих» причин») – в ДІЇ. Тож ми не полишаємо надій на те, що колись таки влада буде для блага людей…
З таких наївних наших надій, на жаль, можемо поки що лиш посміятися.
Той самий професор Фільц,
злі наміри якого сприяли припущенням продати те, що ще у Львові працює на реноме міста та області.
P.S. Не важливо, якими є наші справжні конструктивні наміри та дії; важливо, що про них говорять від імені натовпу або власних корисливих інтересів – навіть якщо говорять щось зовсім протилежне або й відверту неправду (із римського звичаєвого права).
21.05.2018