Ревакації

Мирославі Пристай було п'ять років, коли вони з мамою приїхали влітку 1914 року у село Стрільче над Дністром, щоби трохи відпочити у домі сестри від міського життя у Львові. Власне там їх застав початок війни, приближення якої, виявляється, всі відчували. Однак швидкість тодішньої інформованості на самому краї Галичини була такою, що дізнатися щось точніше про те, що відбувається було не так легко. Про війну тут мали досить абстрактні уявлення. Найсвідоміші галицькі українці вважали, що врешті-решт все обернеться таким чином, що потужна австрійська армія негайно завдасть нищівного удару Російській імперії, вступить на її територію і передовсім – все інше вже не мало такого значення – визволить братів-українців з московської неволі. Отож всі українські землі таким чином нарешті об'єднаються і вже тоді можна буде ставити питання і реальної автономії, на яку так і не спромоглася Східна – українська – Галичина, і навіть цілковитої незалежності величезного народу. Ніхто при цьому не сумнівався, що російських дикунів цивілізована європейська наддержава розгромить за кілька місяців.

Мама Мирослави, Ольга Пристай, вирішила поїхати до Львова, бо там залишилися старші діти (двоє синів були значно старшими від найменшої Мирослави, вони вже закінчили гімназію і зближалися до мобілізаційного віку) і там напевно можна дізнатися, що відбувається. Доньку, якій ще навіть не треба до школи вона на тиждень-два залишила сестрі. Цей тиждень-два розтягнулися на п'ять років, за які Стрільче кілька разів опинялося на різних сторонах фронту. До школи Мирослава піде аж у 1920-у. Піде з неохотою, вчитися буде теж з неохотою, незважаючи на великі здібності і неймовірне зацікавлення кількома предметами. Просто надзвичайно довгі дошкільні канікули назавжди відбили їй охоту до участі у будь-якій системі. Саме ця наймолодша у сім'ї дитина пережила найголовніші враження війни, характерні для наших земель, де не приймалося ніякого рішення, натомість відбувалося те, що найбільше війною є – масштабні військові дії, розтягнені на сотні кілометрів, життя мирного населення безпосередньо на полі бою, прихід і відхід армій і військових адміністрацій, котрі воювали одна проти іншої. І найголовніше – розрив нормальної сім'ї.

Тарасові Пристаєві, найстаршому братові Миросі, напередодні війни виповнилося 20 років. Рік тому, у 1913-у, він, закінчивши гімназію у Коломиї, поїхав до Америки. Відвідати свого батька-священика, який з місіонерською метою покинув рідний край ще у 1908-у (Мирослава, до речі, народилася саме там, але в однорічному віці разом з мамою повернулася до Європи). Батько наполіг на тому, щоби Тарас вчився в університеті. Він натомість мріяв про життя митця, грав на скрипці, філософствував, але виконував побажання батька. Коли закінчився перший академічний рік, Тарас не витримав і поїхав на вакації додому, на Галичину. Як йому пощастило, що можна було не повертатися до науки.

Наприкінці літа Тарас Пристай – як однорічний доброволець, айнєріґер фрайвіліґер – записався до українського легіону Січових Стрільців. У цьому такому важливому для українців формуванні він пройшов всіма етапами довгої війни. А у листопаді 1918 року, після утворення Західно-Української Народної Республіки, Тарас Пристай став офіцером новоствореної Української Галицької Армії, яка ще понад рік воювала спочатку проти поляків, а потім проти більшовиків. Тарас помер у віці 25 років у так званому «чотирикутнику смерті» за Збручем під час жахливої епідемії тифу, яка врешті перемогла нестримне галицьке військо. Саме ця найстарша у сім'ї дитина пережила у цій війні найголовніше для нашого народу – участь у першій і єдиній у нові часи національній військовій формації, яка хоч і не була самостійною, але стала початком реальної кристалізації українського війська і української державницької ідеї, яка на кілька десятиліть визначило героїку, міфологію і ідеологію національного руху і яка була би неможливою без світової війни.

Тарас Пристай (зліва) та Богдан Пристай (справа)

Богдан Пристай був на рік молодший від свого брата. На відміну від Тараса, він захоплювався науками, особливо математикою і фізикою, і був надзвичайно працьовитим та ретельним. У 1913 році він поїхав з дому, щоби вивчати інженерію у політехніці Карлсруе. А влітку приїхав на вакації. Після вакацій все змінилося, у політехніці теж. Богдан опинився на окупованій території, час мобілізації ще не настав, та все ж перед новим наступом росіян на Галичину він поїхав до Австрії, де тоді зібралося тисячі галицьких втікачів. Він ще відвідував якісь лекції, якось заробляв собі на прожиток, мандрував з місця на місце, шукаючи пристанища і земляків. І одного разу приятель запросив його до Ґмінду, до баракового табору для біженців і виселенців з Галичини. У цьому таборі Богдан познайомився із сестрою приятеля – Наталею Полотнюк зі Станіслава, з якою дружив кілька років, аж поки дружба не переросла у єдину любов на все життя. У 1916-у його врешті прикликали до війська. Недокінчений студент-технік потрапив до підстаршинської школи у Вадовіцах, а після піврічного навчання – на італійський фронт. Йому пощастило пройти неушкодженим через усі бої, позиційні перестрілки, офензиви і дефензиви, через шанці, марші, вилазки і шалені артилерійські обстріли. Дуже пощастило. Не пощастило аж в останній день війни, в листопаді 1918-го, якраз тоді, коли брат Тарас робив українську революцію у Львові. Разом з 60 тисячами галичан, які до останнього зберігали вірність присязі, він потрапив у полон. Не допомогли ніякі українські дипломатичні місії, які намагалися вивести земляків на свою землю чи на свою війну. З Італії Богдан Пристай повернувся тільки у 1920 році. Зрозуміло, що відвідав свій Львів, який уже належав іншій державі, і з нетерпінням подався знову до Відня – продовжувати перервані на 6 років студії. Тим більше, що там уже студіювала Наталя.

​

Наталія Полотнюк виросла у Станіславі. А у 1913 році почала вивчати медицину у Львові. З початком війни вона стала медичною сестрою. Працювала у бараках Ґмінду серед біженців якраз тоді, коли там бушували найгірші епідемії інфекційних хвороб. Там познайомилася із галичанином Богданом Пристаєм, з яким листувалася кілька років. Потім була на Східному фронті. У 1918 році вступила до Української Галицької Армії, весь час українсько-польської війни була офіцером медичної служби. Після української поразки поїхала до Відня, щоби продовжити навчання. У 1920 році Богдан повернувся з полону, вони жили поруч, а через кілька років одружилися. Вчилися охоче, багато і довго. Канікули закінчилися для них раз і назавжди. Додому вони повернулися аж наприкінці двадцятих, оселилися у її рідному Станіславові. Моя мама була їхньою молодшою пізньою дитиною у їхньому пізньому шлюбі. Власне через війну все так змістилося.

Батьки мого тата теж були не надто молодими, хоча і молодшими від маминих. Дідусь народився у 1902-у, а бабця 1904-у. Війну вони пережили підлітками. Тому вона теж була основою їхнього життєвого досвіду, незважаючи на те, що потім була ще одна війна, депортації у Сибір. Найбільше вони пам'ятали Першу світову, те, що було «за Австрії».

Мені це подобалося. Від раннього дитинства я був оточений людьми з покоління, яке саме завдяки цьому досвідові, ніяк не укладалися у радянські реалії мого дитинства.

Я знав те, що не слід було знати. Дитиною я слухав їхні історії дитинства і молодості, і саме вони ставали історією мого дитинства. Таке от часове зміщення, але для мене все склалося так, що Перша світова війна – це мої перші дитячі спогади.

Вони дивовижним чином наклалися на ландшафт, у якому я пізнавав світ. Подібне притягує подібне. Мої перші роки пройшли у шанцях. Ми з дідусем щодня ходили до лісу – відразу за нашою хатою, щоби погратися у окопах. Довгих зиґзаґах для піхоти, великих круглих ямах для гармат, рештках командирських бліндажів. Все це було частиною тієї величезної роботи, яка називалася австрійською лінією оборони у 1916 році, перед Брусиловським проривом. Я назавжди зрозумів, як війна змінює ландшафти. А все моє дорослішання припало на поступове зникнення окопів. Вони ніби дочекалися, щоби я побачив їх величними, а тоді почали щезати. Так само, як патрони і гільзи. Кожної весни з нашого городу вилізали все нові і нові набої, аж поки несподівано прийшла весна, коли вони нарешті закінчилися. Моїм першим знанням було вміння відрізняти австрійські від російських. Моїм першим скарбом був австрійський багнет.

Особливо значення дитячих спогадів загострилося після того, як я пішов до школи. Радянська школа неохоче згадувала про Першу світову війну. Адже вона була ще до жовтневої революції 1917 року у Росії, яку прийнято було офіційно вважати справжнім створенням світу. Особливо небезпечно було пояснювати щось про ту війну у нашій частині України, котра викристалізувалася якраз тоді – як частина Австрійської імперії, яка воювала проти Російської імперії. Хоч більшовики також були проти царату, все ж вони стали спадкоємцями цієї імперії. І ми – галичани – почали існувати у їхніх формулах аж після окупації Польщі у 1939 році. Тому ми знали щось таке, чого не варто було знати. Тому наші нешкільні знання були такими важливими для збереження само ідентифікації.

Не дивно, що національне відродження наприкінці 80-х років, ще коли Радянський Союз існував, почалося із нагадування про Першу світову, про український легіон. Українські Січові Стрільці знову стали, тепер уже як спогад, тією формацією, з якої почався розвал радянської імперії. Так тривало кілька років, поки національний антирадянський рух відбувався лише на Західній Україні.

Коли вся Україна стала незалежною, пам'ять про Першу світову війну знову перетворилася на небажану. Тепер вона видавалася такою, що підкреслює неоднорідність і актуальні протиріччя всередині соборної держави. Зрештою, так воно і є. Те, що відбувалося сто років тому, не перестає жити у новому вигляді. У вигляді труднощів із цивілізаційним вибором України. Із вибором, який, виявляється, досі проходить по стертій лінії окопів, – на Захід, чи на Схід. З Європою чи з Росією. Війна триває.

Я ж не маю що вибирати. Дитячі спогади не вибирають. Я пам'ятаю своє дитинство на Першій світовій. Пам'ятаю всі ці лиця і фотографії, любовні послання зі штемпелями військової цензури і назви містечок, гір і рік із військової топографічної карти. Пам'ятаю втікачів, завойовників, бараки, руїни і окопи. І сотні метрів старого колючого дроту, який ще досі використовують для огорож.