Полонені червоноармійці, примусові робітники, українські націоналісти, духовенство, жінки й навіть діти – таким був український контингент у нацистських концтаборах. Окрім українців, у концтаборах опинялися й інші мешканці України: євреї, кримські татари, роми. 8-9 травня на Хрещатику експонують виставку «Тріумф Людини». Історії про перемогу віри, надії та усього людського навіть у тих надскладних обставинах.
Організатори – Український інститут національної пам’яті, Центр досліджень визвольного руху, Національний музей історії України у Другій світовій війні, Галузевий державний архів Служби безпеки України, Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
«Тема українців у німецьких концтаборах – це велика біла пляма. На це є кілька причин. Перша – шанси вижити у концтаборах були дуже низькими: середня тривалість життя в’язня становила чотири місяці. Друга причина – українці не відображені в офіційній статистиці. Україна не була незалежною державою, тож СС українців не визнавали як окрему націю. Уродженців Радянської України в табірній статистиці фіксували як громадян CРСР. Західних українців ідентифікували як P — «поляків. Третя причина – багато в’язнів після закінчення війни відправили в ГУЛАГ, звідки вони вже не повернулись», – розповіла Z співавторка виставки, доктор гуманітарних наук Олеся Ісаюк.
За приблизними оцінками Ліги українських політичних в’язнів, українці були у 26 німецьких таборах та їхніх філіях в часи Другої світової війни. В Бухенвальді на 1942 рік з-поміж 15 тис. громадян СРСР («росіян») 5 тис. були українцями. На початку 1943 року українці становили 15% бранців Майданека. У таборі Флоссенбюрг українців налічували чверть від ув’язнених «поляків» і не менш як половину від «росіян». Історики говорять про близько 110 тис. вихідців з України, яких депортували до концтабору Аушвіц.
За словами дослідниці, повертають історії цих людей сьогодні по крихтах: через спогади, документи чи слідчі справи.
«Лише група українських націоналістів у концтаборі Аушвіц домоглася, щоб їх визнали як українців. Через це дати відповідь на запитання, скільки ж усього українців було в концтаборах Третього Райху, неможливо. Очевидно, що рахунок іде на сотні тисяч осіб. Більш як мільйон потрапили в табори для військовополонених», – зазначають організатори виставки.
Діти
Зовсім маленькі українці потрапляли до таборів разом з батьками або народжувалися безпосередньо там. Якщо їх не вбивали одразу, як «не здатних до праці», то розміщували у «дитбудинку» і піддавали псевдомедичним експериментам. Підлітки мали вищі шанси вижити, ніж малеча, особливо якщо ними опікувалися старші в’язні.
Ганна Стрижкова (Коваль)
2-річну дівчинку привезли в Аушвіц 4 грудня 1943 року. Дати народження, імені та батьків дівчинка не пам’ятала. Під номером 69929 вона потрапила до 16-го бараку.
Всі його мешканці були дітьми. Повністю відрізані від світу малюки походили з різних країн: українці, білоруси, поляки, росіяни... Багато хто щойно вчився говорити — дивною мішанкою різномовних слів.
«Дитбудинок» нацисти розмістили поруч з табірним шпиталем, адже його мешканцям призначили роль донорів крові. Коли діти виснажувалися — їх убивали.
Ще роками Ганнусі, як назвуть дівчинку пізніше, снився сон: «...з вікна на мене дивилася лялька-петрушка крижаними очима немолодої наглядачки, яка водила мене на цю процедуру...».
Бувало, у барак пробиралися в’язні-жінки. Ризикуючи смертю на місці, намагалися передати додаткову їжу малюкам. Ганнуся згадує цих сміливиць, яким удавалося навіть дещо заспокоїти дітей, пригорнути, розповісти казку.
У 1945 році, перед фронтом, який уже наступав, працездатних в’язнів табору евакуювали. А чотирирічна дівчинка залишилася у неопалюваному бараку серед зими. Попри це, вона таки дочекалася вояків Першого українського фронту.
«У дитинстві я свято вірила, що цукор чорний і спочатку гіркий, від крихт махорки, бо ж саме таким я побачила його на простягнутій долоні солдата 27 січня 1945 року, у день визволення табору. Багато дітей не дожили до цього дня...»
Навесні її привезли до Києва.
«Мене винесли на перон. Вимучений, знекровлений, ледь живий скелетик, весь у ранах, що гноїлися, — ось такою побачила мене мама. Ідучи на вокзал, Онисія Петрівна, вродлива молода жінка з карими очима у вінку з чорних кіс навколо голови, вирішила взяти дівчинку, яка була подібною до неї більше за інших дітей. А побачила мене з опущеною білявою голівкою і вирішила — це вона».
Так вона знайшла другу сім’ю — Михайла Коваля і Онисію Зазимко і нове ім’я — Ганна. Щоб врятувати, дівчинці мусили зробити переливання крові — донором стала названа мама.
Жінка закінчила біологічний факультет Київського університету, захистила дисертацію з біології, працювала секретарем Мікробіологічного товариства. Живе у Києві.
Діти з Аушвіца
Про більшість маленьких жертв Аушвіца ми не знаємо нічого, крім імен, номерів, рідше — дати та місця народження. Їхні фото збереглися дивом, витягнуті в’язнями із палаючої купи документів.
Малюки гинули від голоду і холоду. Але найбільше загрожувала газова камера або ін’єкція фенолу.
«Доглядач вийшов надвір і покликав дітей... "Роздягайтеся, хлопці, догола! — наказав доглядач, — а я зараз вернуся!"
...Довга, гостра, як жало гадини, голка плавно пройшла крізь тіло, шукаючи серця. Вправна рука німецького лікаря натиснула толок. Тіло хлопця дрогнуло, як під струмом, на червоні уста вибіг крик і сконав. Доглядач попхав хлопця у кут кімнати і пустив. М'яко стукнуло об землю тіло... "Слідуючий!" — сухо сказав лікар», – згадував в’язень Данило Чайковський.
Жінки
Равенсбрюк — спеціальний жіночий концтабір, серед в’язнів якого було чимало українок. Аушвіц, Майданек, Бухенвальд також мали жіночі відділення. Сюди вели різні шляхи: остарбайтерки-втікачки, військовополонені — як з радянського боку, так і націоналістки.
Віра Франко
18-річну львів’янку Віру, онуку Івана Франка, уперше заарештували нацисти за звинуваченням у співпраці з радянською розвідкою (сім’я Франків кілька років жила у Харкові, але відмовилася від радянського громадянства). Потім жінку ув’язнив Радянський Союз. Загалом вона 13 років поневірялася концтаборами обох тоталітарних систем.
Два роки дівчина сиділа у сумнозвісній Тюрмі на Лонцького у Львові — політичній в’язниці, котра слугувала трьом окупаціям України: польській, радянській, нацистській.
Рік одиночки, допити і тортури, тиф… На початку 1943 року Франко прибула у Равенсбрюк.
Ув’язнена № 34297 мешкала в блоці 32, працювала на будівництві бараків, осушуванні озера, укріпленні берегів та земляних роботах —13 годин на добу.
«І з того часу я уже не була людиною, а номером. Щодня о шостій ранку – перевірка, а тоді до праці в підземелля, на завод Сіменса. На сніданок – 100 г хліба та кава з сурогату. На заводі працювали шведи і бельгійці, які підкидали нам шматочки хліба, виводили з ладу машини на 10-15 хвилин, щоб могли відпочити, та переповідали нам новини зі світу».
Тут перебувала Женев’єва де Голль — племінниця лідера французького опору та майбутнього президента Франції Шарля де Голля. Обидві бранки подружилися.
Віра Франко згадує:
«Спроби втеч ми болісно відчували на собі – нас виводили босими на сніг, і ми стояли доти, доки не зловили втікачок. Стояли так, щоби жодна з нас не впала, бо тоді кінець. Одного разу стояли аж три дні... Здоровим дівчатам прищеплювали якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились на все життя».
5 травня 1945 року Віру звільнили американці. Всіх, кого вважали радянськими громадянами, відправили у радянську зону окупації. Відтак восени жінка повернулася до рідного Львова і… до в’язниці на Лонцького. У роботі на ворожу розвідку тепер її звинуватив НКВС. Вирок — 10 років ГУЛАГу.
...Табірний медпункт у Воркуті, бранка-медсестра оглядає бранку-німкеню. Колишня «блокфюрерка» бараку 32 з Равенсбрюку мало не знепритомніла від шоку, знову зустрівши Віру Франко. Знову ув’язнену.
Анастасія Гулей
Серед білого дня прямісінько через кордон між Генерал-Губернаторством і Третім Райхом стрімголов бігли півдесятка дівчат. Селяни відірвалися від звичних справ: вартовий саме проходив спиною до гурту.
Ініціаторкою спринту наввипередки зі смертю була 17-річна Анастасія Гулей з Полтавщини. Незадовго до того її привезли працювати на будівництві залізниці у Кенігсхютте (сучасний Хожув, Польща). Анастасія вирішила втікати:
«Ну як, три брати на фронті, а я буду німцям залізну дорогу будувати?».
Але вже біля Ряшева Анастасію і її подруг затримали. 8 серпня 1943 року їй витатуювали номер 61369. Аушвіц.
«Що найстрашніше було? Натовпи людей, які йшли у крематорії. Щоденні потоки! Смиренних, мирних людей. Йдуть і йдуть. Боже мій, як же їх шкода було!
Як цих діток шкода було: йде, лялечку несе, той м’ячиком підкидує, ну, дитинка же. І мати його за ручку веде. Чи дідусь, бабуся. І вони туди йдуть. Оце було страшно. І ти теж туди підеш...»
Коли танк лейтенанта Ігоря Побірченка таранив огорожу фабрики смерті, Анастасію везли у товарняку назустріч іншому концтабору — Берген-Бельзен. Позаду були дві доби пішки по снігу й морозу.
Через роки жінка згадувала: «Я так танцювала колись до Освенциму – землі не торкалась. А потім я на танці не ходила вже».
Після війни здобула освіту, зараз живе у Києві. Голова Української організації борців антифашистського опору (колишніх політичних в’язнів фашистських концтаборів).
Українські націоналісти
30 червня 1941 року у Львові проголосили Акт відновлення Української держави. Нацисти, для яких цей крок став цілковитою несподіванкою, відповіли масовими репресіями проти ОУН. Арештованих лідерів спершу допитували в Берліні, а потім ув’язнили в концтаборі Заксенхаузен.
Восени 1941 року німецька поліція безпеки кинула за ґрати півтори тисячі бандерівців по всій території України. Їх чекали в Аушвіці, Майданеку, Равенсбрюку, Бухенвальді, Гросс-Розені, Маутхаузені, Флоссенбюрзі…. Тільки в Аушвіці каралося близько 600 членів ОУН(б).
Степан Бандера
Відомим на цілу Європу лідер націоналістів Бандера став, зустрівши смертний вирок у Варшаві в 1935 році вигуком: «Слава Україні!». Йому було 25.
Смертну кару замінили довічним ув’язненням, і 5 років, аж до вибуху війни, Степан провів у польських в’язницях, переважно — в одиночках.
Після початку Другої світової ОУН(б) була єдиною силою серед тогочасного українства, яка мала сміливість відкрито заявити Німеччині про українські інтереси. У червні 1941 року Бандера підписав меморандум Гітлеру, де заявив: у разі неврахування інтересів України нацистів чекає ще один фронт війни — з українцями.
Уже наступного дня після Акта відновлення державності Бандеру арештували і повезли до Берліна: допити і «наполегливі умовляння» відкликати Акт. Відповів відмовою.
Тож від січня 1942 року до вересня 1944 року його тримали у внутрішній тюрмі Целленбау концтабору Заксенхаузен. На три роки українського лідера повністю відрізали від світу — камера-одиночка, заборона листування, прогулянок, вікна забили дошками.
Рідних братів Степана відвезли до Аушвіца. Василь та Олександр не дожили до осені 1942 року.
«...Покалічений та побитий Василь не мав сили втримати тачку. Вона з цементом перевернулася. Скривавленого кинули до бочки з водою, у якій в’язні обмивали руки з цементу. Цемент роз’їдав і пік йому рани, і він від болю дуже кричав. ...Ввечері хворому Бандері дали смертельну ін’єкцію».
Тим часом Степану вдалося налагодити підпільний зв’язок із соратниками. Так з’явився співрозмовник — головнокомандувач польської Армії Крайової Стефан Ровецький — «Ґрот». Лідери опонуючих визвольних рухів планували спільну втечу. Але дві спроби виявилися невдалими.
У вересні 1944 року Бандеру вивезли з концтабору, щоб схилити до співпраці. Безуспішно. Скориставшись безладом після чергового бомбардування, він втік.
Після війни очолив ОУН на еміграції. Заручившись контактами серед британських спецслужб, формував групи бійців для відправлення в Україну. Співробітники ЦРУ зазначали: «Бандерівці підуть на все заради своєї цілі, якою є незалежність України».
Агент КГБ зміг дістатися до Степана Бандери аж наприкінці 1950-х років. 15 жовтня 1959 року провідник ОУН загинув від смертельного пострілу отрутою.
Омелян Коваль
«Ви звідси не вийдете! Тільки через комин!» — кричав наглядач Омеляну Ковалю, котрого з побратимами — першою групою націоналістів — привезли до Аушвіца.
22-річний оунівець Омелян Коваль пройшов слідство в так званому «блоці 11», куди потрапив за підозрою, що він допоміг утекти іншому в’язневі — полякові.
«Почув я клацання курка, але пострілу не було чути. Тоді я пригадав собі такий самий звук, як кололи свиней. Був це такий прилад, з курком і пружиною, а замість цівки стирчав гострий цвях. Цвях ударяв у потилицю, і тіло без зойку валилося. Після того чути було, як хтось викидав трупів на авто, як дрова».
18 січня 1945 року Омеляна Коваля погнали у чотириденний «марш смерті» до Маутхаузена. Після був в’язнем концтаборів Мельк та Ебензе. Визволений американськими військами, виїхав на еміграцію до Бельгії, де зробив бізнес-кар’єру. Довгі роки був головою Українського допомогового комітету в Бельгії. Повернувся в незалежну Україну і став громадянином держави, за яку боровся.
Євреї
Євреїв та ромів нацисти розстрілювали просто за межами населеного пункту, в полях, ярах та балках, не організовуючи спеціальних місць для страти. Потрапити до концентраційного табору українські євреї могли випадково (за винятком євреїв із Закарпаття та Галичини, котрих масово вивезли до Аушвіца та Белжеця) або через помилку.
Аркадій Вайспапір
Собібор став третім за чергою табором для 22-річного Аркадія.
«Спитав: "Що це за дим?" А він відповів: "Це ваші товариші горять". І так ми дізналися, що це таке, зрозуміли, куди нас привезли…»
Юнак зоставався єдиним живим у цій сім’ї з Херсонщини: радянська влада убила тата — «ворога народу», нацистська окупація — маму, сестру та брата.
Важко поранений у боях за Київ рядовий Вайспапір потрапив у полон за прізвищем матері — Кисельов. За два роки його вивезли до табору смерті Собібор. Не маючи іншої надії на порятунок, Аркадій з друзями спланував повстання.
Табір охороняла поліція, ще було 20 осіб есесівців. Їх належало вбити першими і захопити зброю.
14 жовтня 1943 року розпочалося повстання. Вайспапір згадує, як убив нациста в кравецький майстерні, де той міряв костюм:
«Мене всього трусило. Я ж до цього декілька місяців воював, стріляв, і в рукопашному ми близько, один на один, билися, я в нього стріляв, а він в мене. А ось сокирою вбити — це по-іншому, це страшно».
Врешті маса в’язнів кинулася до воріт:
«Як на фронті, ти біжиш, а по тобі стріляють. Багатьох перестріляли, але більшість вирвалася. Ми вискочили».
Діставшись України, чоловіки приєдналися до радянських партизанів. «І там ми воювали. Непогано воювали. Я був кулеметником, а згодом — командиром кулеметного відділення. Воював до самої перемоги».
До кінця війни із 500 в’язнів табору залишилось 43. Серед них і Аркадій. Він одружився, мав двох синів. Закінчив Запорізький індустріальний інститут, працював на Донбасі. У 1994 році разом із сім’єю перебрався до Києва. Помер 11 січня 2018 року.
Михайло Рибчинський
Навіть коли окремим сміливцям вдавалося вирватися із концтабору, нацисти кидалися на пошуки утікачів. Місцеві жителі часто допомагали у пошуках, а часом — навпаки.
Михайло Рибчинський із Київщини розпочав службу в Червоній армії із 1939 року, коли Радянський Союз та Третій Райх спільно окупували Польщу та Західну Україну. Історія його полону розпочалася у травні 1942 року.
Після низки пересильних таборів старшого лейтенанта Рибчинського перевезли до Німеччини, де він працював на фабриці. У вересні 1944 року до нього підійшов вербувальник до РОА (Российской освободительной армии — військового формування з переважно росіян, котре воювало на боці нацистів). Рибчинський дав йому відкоша, за що отримав звинувачення в антинацистській пропаганді та загримів до концтабору Маутхаузен.
Тут він став учасником масової втечі «блоку смертників» уночі 2 лютого 1945 року. Розшук втікачів увійшов в історію як «Мюльфіртельське полювання на зайців». «У Лем-віллі почувся рух у хліві. Фермер вдарив втікача ножем в шию, і з рани хлинула кров. Дружина стрибнула і дала йому ще ляпас перед смертю».
Майже всіх убили на місці чи стратили в таборі. «Трупи залишилися лежати там, де людей вбили… Органи виставили на загальний огляд».
Та Михайло був серед тих, хто врятувався. Їх сховала австрійська родина.
Повернувшись до Києва, зробив кар’єру у сфері громадського харчування. Помер 14 лютого 2008 року.
Військовополонені
Військовополонені потрапляли у солдатські, офіцерські та пересильні табори, які називалися, відповідно, шталаги, офлаги та дулаги. За 1941—1945 роки через них в Україні пройшло від 1,5 до 2,5 млн осіб. Від нелюдських умов утримання тільки впродовж перших півроку загинули від 700 тис. до 1,2 млн.
Володимир Шепетя
Із охопленого полум’ям літака вистрибнув парашутист. Але травмувався і потрапив у полон. Так 22 листопада 1943 року почалася табірна епопея капітана Володимира Шепеті, який не мирився зі становищем безправного в’язня і двічі втікав.
Випускник авіашколи з Полтавщини став командиром авіаескадрильї. Його збили німецькі зенітки над білоруським Гомелем.
«Як мішок, мене кинули на вантажну машину, а в Бобруйській тюрмі на сиру цементну долівку. Близько місяця — без жодної медичної допомоги. Годували один раз на добу супом із неочищеної картоплі і 100 г хліба».
Улітку 1944 року капітан утік зі шталагу в Баварії. 45 ночей ішов на схід, але його впіймали. Смертний вирок належало виконати в концтаборі Маутхаузен: Володимир опинився у 20-му «блоці смертників» під № 5861.
Коли з-поміж 5 тис. «смертників» залишалося тільки 570 живих, люди зважилися на втечу. До організаторів приєднавcя Шепетя. Уночі напали на варту й кинулися через колючий дріт. «Снігу було вище колін. Ми усі босі й без головних уборів. Охорона пустила в дію кулемети, автомати й вівчарок».
25 днів рухався Шепетя на з’єднання з Червоною армією, поки знову не був упійманий. Він вигадав легенду та нове прізвище. Тож його запроторили до шталагу м. Пуппінг, де перебував до визволення армією США.
По війні жив у Полтаві, працював товарознавцем. Помер у 1988 році.
Нурі Халілов
Кримський татарин з перших днів був на фронті, карався у німецьких таборах, потім потрапив у радянський. А згодом Сталін «віддячив» йому, як і 200 тис. його земляків, майже півстоліттям депортації.
На початку війни 24-річний учитель історії служив начальником полкової бібліотеки в 29-й мотострілецькій дивізії. Після нищівної поразки потрапив у полон, пройшов миколаївський шталаг № 384, але наприкінці 1942 року його відпустили додому. Відтак Нурі Халілов партизанив у Кримських горах, служив артилеристом 4-го Українського фронту, звільняв Севастополь. Але вже 18 травня 1944 року просто з армії його забрали в перевірочний табір НКВД. Перемогу над нацизмом Халілов зустрічав за «рідним» колючим дротом.
У липні 1945 року його депортували в Узбекистан. Мама й сестра померли в депортації. Разом із дружиною та її батьками Нурі Халілов жив у Ташкенті, де вони зазнавали цькувань як кримці. Повернувся на батьківщину аж 1989 року. Нурі Халілова визнали «Людиною року-2007» і почесним громадянином м. Саки. Помер 2009 року.
Священики
Чимало священиків з перших днів виступили проти німецької репресивної політики. Спіймані ворогом отримували вироки. «Концтабором для священиків» називали Дахау. Саме тут сконцентрували значне їхнє число: до кінця війни через табір пройшло 2720 отців понад 20 національностей.
Отець Омелян Ковч
Есесівці закрили наповнену людьми синагогу м. Перемишляни у вересні 1941 року. Усередину хтось із них кинув запальні бомби. Почалася пожежа.
В містечку парохом був о. Ковч — греко-католицький священик, колишній військовий капелан, член ОУН, громадський діяч, який присвятив життя допомозі ближнім.
«Ковч крикнув до німецьких солдатів, щоб допустили його до синагоги. Останні оніміли й пустили його, а отець кинувся виносити людей із палаючого храму. Серед інших, кого врятував, був рабин м. Белз Аарон Рокеах».
Для порятунку євреїв під час Голокосту виготовляли «арійські документи» — метричні виписки про хрещення. За таку діяльність отця Ковча на початку 1943 року ув’язнили в Тюрмі на Лонцького. Нацисти поставили єдину умову звільнення: зобов’язатися нічим не допомагати євреям.
о. Омелян відмовив:
«Ваш обов’язок розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи у Божі руки». Обурений офіцер наказав відправити отця до концтабору Майданек.
Але навіть перебування у «фабриці смерті» не змінило Ковча.
«Поза небесами, це єдине місце, де я б хотів бути. Ми тут всі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці... Тут я можу бачити Бога – Бога, який один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей… Я дякую Господу тисячі разів на день за те, що він відіслав мене сюди…
Моліться за тих, хто створив цей табір та цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Хай Господь змилоститься над ними…»
Ковч помер, не доживши кілька місяців до визволення. Його тіло, як і тисяч інших, спалено в крематорії Майданека.
Єврейська Рада України присвоїла йому звання «Праведник України». Українська греко-католицька церква проголосила о. Омеляна Ковча Блаженним Священномучеником. Щороку вручають міжнародну відзнаку його імені за видатний гуманітарний внесок.
Отець Семен Їжик
Греко-католицькому священику було 30, коли почалася його одіссея концтаборами Гросс-Розен, Дора-Міттельбау та Берген-Бельзен.
Отець Їжик мав парафії у бойківських та лемківських селах. Заарештований восени 1943 року за участь в ОУН. П’ять різних тюрем пройшов отець Їжик, та на допитах тримався стійко і не зрадив побратимів.
«Пострахом був русский капо Василь. Родом з Москви. Він так по-звірськи знущався з в’язнів, що його прозвали всі Сталіним... Оповідають, що в 1942 році він майже кожного дня вбивав по кілька в’язнів під час праці, щоб від цих «викінчених» (померлих) забрати «фріштіг» (друге снідання), щоб самому з’їсти. Потрапити в його командо означало насправді те саме, що бути засудженим до крематорію», — згадував отець перебування у Гросс-Розен.
У таборі не полишив служіння. Після звільнення британсько-канадськими військами працював душпастирем у таборах переміщених осіб. Тут після війни зосередилися сотні тисяч українців, поляків, чехів. Засновував Лігу українських політичних в’язнів.
О. Семен Їжик жив у Канаді, входив до складу Антибільшовицького блоку народів. Помер 1995 року.
Остарбайтери
Німеччина оголосила про набір робітників з січня 1942 року. Вже навесні набір перетворився на «трудову повинність». Їх чекала важка, часто брудна робота й умови проживання, гірші, ніж будь-якої іншої групи примусових робітників. Така доля спіткала від 1,7 до 2,4 млн молодих українців.
Ігор Маліцький
Війна застала 16-річного Ігоря у Харкові. Разом з матір’ю вони переховували знайомих євреїв. У січні 1942 року над ними нависла небезпека: про нелегальний прихисток от-от могли взнати окупанти.
Рятуючись від смерті, 21 день Ігор з матір’ю ішли пішки до родини на Кіровоградщину. Звідти 3 червня 1942 року його вивезли на примусові роботи. На території Австрії він утік просто з потяга, але в окупованій Чехословаччині його з товаришем заарештували. Маліцький став в’язнем концтабору Терезієнштадт.
«...Есесівець розізлився, схопив літнього чоловіка-єврея і поволік до відхожої ями. Зав’язавши мотузку на шиї нещасного, він скинув його в яму. І то опускав його, то піднімав, насолоджуючись жахливою смертю. Мені здавалося, що немає нічого страшнішого за це пекло. Та я помилявся».
Навесні 1944 року Ігоря Маліцького етапували до концтабору Аушвіц (табірний № 188005).
«Протягом двох тижнів перебування в карантинному блоці з нас, щойно прибулих 400 чоловік, залишилося в живих 200».
Маліцький працював у командо на вугільному складі — розвантажував вагони.
6 липня того ж року Маліцького перевели в концтабір Маутхаузен (табірний № 78437). Тут хлопець потрапив на роботу в санітарну частину («ревір»). Одночасно був зв’язковим у підпільній організації в’язнів. Командиром був керівник «ревіру» військлікар 2-го рангу Олександр Йосилевич, теж харків’янин.
Він урятував юнака від непосильної праці в каменярні — у грудні 1944 року Ігоря перевели у філію Маутхаузена Лінц-ІІІ. Там працював на металургійному заводі «Герман Герінг», згодом — у команді для пошуку та знешкодження нерозірваних авіабомб.
5 травня 1945 року в’язнів Лінца-ІІІ есесівці погнали в бік штолень у горах. На марші в’язні напали на вартових, забрали зброю. Уже вільні, не втекли, а повернулися до табору, прогнали охорону й звільнили решту бранців.
Після приходу армії США група Маліцького рушила на схід та 6 травня зустрілася з радянськими розвідниками.
До 1950 р. Ігор Маліцький служив у Радянській армії на території Австрії та Німеччини. Потім — здобуття фаху інженера, захист дисертації, до сьогодні — навчання студентів. Професор Маліцький — автор понад ста наукових праць, більш як 80 навчальних посібників, 15 авторських свідоцтв і патентів у галузі машинобудування.
Володимир Галяпа
Травневого дня 1942 року на Єврейському базарі Києва нацисти провели облаву. Серед вивезених на примусову працю був українець із Казахстану Володимир Галяпа. Вже за три тижні 18-річний юнак утік із робітничого табору при заводі «Едмунд і Ко» в Лейпцигу. Наступного дня його арештували.
Це була друга втеча в його житті. Ще неповнолітнім він добровільно пішов на фронт санітаром, потрапив до полону, але втік.
У концтаборі Бухенвальд під № 5424 Володимир працював на заводі військового спорядження «ДАВ». Був активним діячем опору.
Після повстання в’язнів і визволення 11 квітня 1945 року Галяпа кілька місяців працював у радянському шпиталі на території Бухенвальда, потім повернувся до Києва. З 1995 року і до смерті в 2007 році Володимир Галяпа був високопосадовцем Українського національного фонду «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті Міністрів України.
В'язні Бухенвальда за колючим дротом після звільнення
Підготувала Мирослава ІВАНИК
08.05.2018