Рецепт істини

Вільям Фолкнер. Шум і лють. Переклад з англійської Олександра Мокровольського. – Київ: Видавництво Жупанського, 2018. – 344 с.

 

 

Він ненавидів політику і сахався публічності, жадав, аби його викинули з історії, знищили і забули все, повʼязане з ним як з особою, залишивши лише його твори. Волів бачити на своєму надгробку напис: «Робив книжки і помер». Коли один часопис запропонував йому пʼять тисяч доларів за невеличку автобіографію, він відтелеграфував, що охоче заплатить сам, якщо від нього відчепляться. Коли інший часопис, прийнявши до друку його оповідання, попрохав кілька слів про автора для звичної біографічної довідки, він відповів буквально таке: «Скажи їм, що я – схрещення алігатора і негра-раба, прийшов у світ два роки тому на Женевській мирній конференції». Він заховався в глухе, далеке від великого світу місто, аби лише про нього забули. В профанному житті – фермер, у мистецькому – художник. Аби йому не докучали, він переорав путівець до свого маєтку. Та, схоже, світ, перефразовуючи Сковороду, таки впіймав його. Але можливо, то він зловив світ у невід свого письма.

 

До двадцяти семи років Фолкнер вважав себе поетом, але й згодом, у пʼятдесят і до самої смерті ставився до свого поетичного доробку з великим серйозом. У двадцять сім років поет, чия поезія так і не вийшла за межі версифікаторства, згас, як чимало поетів, зокрема тих, яких наслідував. Тисяча девʼятсот двадцять пʼятого народився Фолкнер-прозаїк. Його становлення було складне та бурхливе. Відтоді ніщо не здезорієнтувало його – більш ніж скромна увага до його творчості впродовж тривалого часу поготів.

 

 

Фолкнера вирізняла неймовірна амбітність, але ще диявольськіша наполегливість і працездатність. Мабуть, Фолкнер – один із найхаризматичніших характерів, яких двадцятому сторіччю не бракувало, понадто американській літературі. Низький сухорлявий чоловічок, на якого сьогодні одні моляться, беручи за зразок, як треба писати, а інші відкидають, звинувачуючи в чималих і, щонайгірше, непрощенних гріхах, Вільям Катберт Фолкнер досягав усього, чого хотів – і в приватному житті, і в творчості. Закохавшись у ледь старшу від нього красуню Естелл Олдгем, залицяльник упродовж тузеня років не втрачав запалу, доки домігся її руки – руки розлученої жінки з дітьми. Здобувши досвід сімʼянина, вже невдовзі Фолкнер доволі саркастично відгукувався про інститут сімʼї. Аби витримати одне одного в спільному ковчезі, подружжя добряче прикладалося до чарки. Коли похмурий Фолкнер, один із топ-авторів Голлівуду, закохався в усміхнену Мету Карпентер, секретарку і сценаристку, Естелл не дала згоди на розлучення. «Очевидно, людину можна зцілити від наркотиків, пиятики, ігрозалежності, кусання нігтів і длубання в носі, але не від одруження», – Фолкнерів вердикт у листі-відповіді Малколму Каулі, коли той запропонував йому написати Гемінґвеєві.

 

Втім, не Гемінґвей відіграв вирішальну роль у становленні Фолкнера-прозаїка, а інша, можливо, не така аж славетна назовні, зате важлива для американського письменства постать: Шервуд Андерсон. Так склалося, що обоє перетнулися у вирішальну для Фолкнера мить. Хоча невдовзі їхні стосунки охолонуть, Фолкнер не облишить цінувати наставника, навіть якщо «наставника» звучить надмірно як на пораду, яку Андерсон дав Фолкнерові: «Шукай у собі». Відтоді Фолкнер черпав з джерел у собі, з джерел себе, з родинної історії, з історії міста, в якому народився і виростав. Правдоподібно, саме завдяки цій зустрічі і цим словам Фолкнер став невдовзі тим, ким ми знаємо його. Фавн із флейтою перетворився на вкурвленого писаку.

 

Писання було для Фолкнера найпотужнішим викликом. Не був би він Фолкнером, якби зледачився і не прийняв його. Його працездатність воістину шокувала, моментами він майже нічого не їв, і його друзі в Голлівуді переймалися, як він так живе і звідки черпає енергію. Він міг би відповісти настановою Андерсона, однак відбувся абстрактно-метафоричним жартом.

 

Протягом трьох років виникло пʼять романів і чимало оповідань, зокрема, The Sound and the Fury і Light in August. Це нічого, що (враховуючи економічну кризу) видавництво заледве проштовхнуло дві тисячі примірників «Шуму і люті», подібні нісенітниці не могли збити Фолкнера з пантелику, як і відгуки – здебільшого позитивні, та далебі не рясні. Світ «Шуму і люті» – недоумок Бенджі, покритка Кедді, самогубець Квентін, утікачка Квентіна, лукавець Джейсон, негритянка Ділсі, яка «бачила перших» і якій випало «бачити останніх», вона – самовидиця, найсвітліша і найгармонійніша фігура роману. Ділсі досить, щоб виправдати Фолкнера перед судом присяжних, принаймні в цьому пункті.

 

«Шум і лють» – не історія про падіння роду, як Маннові «Буденброки», що їх Фолкнер вважав одним із найкращих романів; це історія, яка оповідає сама себе; в якій сюжет розвивається зсередини себе, за внутрішньою логікою, а не за задумом автора; в якій добре і лихе утворюють саме такий візерунок, не інакший. Це – сік життя. Світ, завʼязаний на Біблії. Євангеліє, апокриф з американського Півдня, краю проповідників і рабовласників. Краю, що до решти так і не оговтався від програної спілці північних штатів війни.

 

Стосунки письменника з алкоголем оповиті легендами, в яких істини не менше, ніж вигадки. В горілці незрідка вбачають рецепт його креативного писання. Фолкнер добряче закладав за комір, при цьому ніколи не ставши алкоголіком. Автор принципово не пив, коли писав. Віскі – Фолкнерова зброя проти світу, його поверхневої допитливості і байдужої марноти. Затоварившись пляшками, Фолкнер тримав свій бастіон, то була його дефінітивна барикада. Південець, він вважав себе останньою приватною людиною Америки. Легкий серпанок іронії бринить, коли Фолкнера називають «представником південної школи в американській літературі». Представник американського Півдня – так, зі школою, однак, дешо складніше. І хоча мається на увазі щось інше, все, що письменник здобув – самоосвіта, він облишив школу, так і не здобувши атестату, навчався в кадетській школі королівських повітряних сил у Канаді, вернувшись звідти, записався в університет, де протримався заледве рік, якщо, звісно, не враховувати його праці клерком університетського поштамту. Його цитати – принагідна начитаність, від неусвідомлено запозиченого в Шекспіра The Sound and the Fury до As I Lay Dying походженням з англійського перекладу «Одіссеї».

 

Задовго до нечуваних технічних можливостей «сканування приватності» – втручання в людське життя, контролювання його і маніпулювання ним, від засобів масової інформації до спецзасобів спецслужб, Вільям Фолкнер бив на сполох, уже тоді вважаючи, що людина втрачає приватність, а Сполучені Штати – свої підвалини. Цю Фолкнерову тривогу годі збагнути без знання історії американського Півдня і процесів у тодішньому світі, насамперед – розповзання тоталітаризмів. Фолкнерові й не снилося, що, не спливе пів сторіччя, як людина доброхіть нестиме свою приватність на ярмарок суєти, а на зміну зовнішньому тоталітаризму прийде внутрішній, «добровільний», підохочений логікою нової медійності і правильними, політично бездоганними настановами. Комунізм – теж такий, бо що можна мати проти царства справедливості? Водночас, ми ще довго лічитимемо, в скільки сотень мільйонів життів обійшовся цей чи не найдорожчий за всю історію людства ідеологічний проект: терором рай на землі не побудуєш – ні расовим, ні класовим. Гострий критик, Фолкнер нещадно атакував комерціалізм і масове виробництво дешевих товарів. Фолкнер – вільний птах. Дослівно це виявилося в його пристрасті до літання, одна з його улюблених світлин: він і літак. Ця пристрасть відібрала в письменника брата.

 

Фолкнер вважав «Шум і лють» своїм дітищем. Можливо, тому, що ейфорія, в якій писав цей роман, так більше не повторилася, хоча і в інших творах видно, як перо веде автора – навмання, інтуїтивно, без жодної концепції і тим не менше до успіху, бо навіть найрозхристаніший текст Фолкнера оголює талант творця. Це право автора – мати улюблених дітей. Дослідники і читачі можуть бачити це по-іншому. В Німеччині Фолкнера досі вважають автором «Світла в серпні».

 

Кримінальний елемент – важливий складник Фолкнерового художнього світу і творів багатьох американських авторів. Певною мірою, це візитка американської прози і прози загалом у просторі, де стосунки формуються за принципом: «Ти пишеш, тебе публікують і тобі за це платять», без жодного лукавства. Без схем. Це вишколює, випробовує і гартує. Для Фолкнера визначальним було «Я пишу», як і для кожного справжнього автора.

 

В Sanctuary письменника занесло, видавець відмовився публікувати, застерігши улюбленого автора: «Якщо я надрукую це, наступного дня нас обох запроторять до буцегарні». Твір таки зʼявився, щоправда, перероблений. Згодом його авторові стало соромно за «дешевизну» і він визнав, що написав його у свідомому бажанні заробити. Прикметно, що «Святилище» – один із найрезонансніший романів Фолкнера, з погляду публічного зацікавлення – либонь, найуспішніший. «Грецька трагедія увірвалася в кримінальний роман», – підсумує Анре Мальро. В «Шумі і люті» американська трагедія увірвалася в південну сагу.

 

Один із ранніх малюнків Фолкнера, зроблений для вісника Мсісіпського університету, зображає оркестр чорних мавп і білу пару, що танцює під їхню музику. Це нижче плінтуса. «Ось ви білі, до яких я також належу, відриваєтеся під музику чорних, і хоча вони грають щиро, зокрема й собі в кайф, ви маєте їх за мавп. Така ваша перспектива». Це дух доби, Фолкнер вловив її атмосферу, «вартості», до яких часова відстань, з якої ми дивимося, приростила лапки. Однією з цих «вартостей» було лінчування, в час молодості Фолкнера непоодиноке явище. Можна змусити письменника мовчати, припинивши видавати його книжки. Але ж ми прагнемо правди, беручи в рахунок, що вона може бути вкрай непривабливою. А може, переважно такою і є.

 

Тисяча девʼятсот пʼятдесят пʼятого року Фолкнер подорожує Японією, читаючи лекції і виголошуючи доповіді. Інтервʼю, яке письменник дав під час далекосхідного турне, містить також ось ці слова про американський Південь: «Я люблю його й одночасно ненавиджу. Дещо з того, що там, я зовсім не шаную, але я там народився і там моя батьківщина, яку боронитиму, навіть якщо вона мені не до шмиги».

08.05.2018