«Полісся!»

Одного разу, ще в далекі дев'яності, я розмовляв з одним білоруським інтелектуалом про історичні долі наших народів і культур. У нас була тоді епоха раннього Кучми, в них – раннього Лукашенка, десь, здається, середина їхньої першої каденції. Саме тоді зароджувалося наше майбутнє – те, що ми називаємо "сьогоднішнім днем". Але ми тоді й знати не могли, що нам готують, відповідно, "червоний директор" і "червоний голова колгоспу". Хоч це, здається, плеоназм – іншоколірної номенклатури тоді не було. Так само десь глибоко в носі ми мали тодішні вивихи та перипетії – ми були відвертими у своїй байдужості до сучасності, яка творилася нібито не нами і не для нас. Актуальні події нам здавалися геть відірваними від головного.

А головним, як завжди, було наше минуле – спільне й окреме, бажане та дійсне, забуте і пригадане, своє та вкрадене, накинуте й відвойоване, відроджене і зневажене. Типовий інтеліґентський прийом, перевірений часом і освячений досвідом. Розмовляючи кожен про своє минуле, ми отримували твердий ґрунт під ногами, вміло використовували домашні заготовки, порівнювали мовні ситуації, різні долі державотворення та специфіку націоналізмів. Одне слово, словесно розважалися, як часто бувало до і після у представників наших дружніх народів.

І не була б ця окрема розмова чимось прикметною, якби не одна обставина. Мій старший білоруський товариш порушив одне цікаве питання. Спочатку воно видалося мені цілком риторичним і умоглядним. Але потім з'ясувалося, що мудрості в ньому набагато більше, ніж можна було сподіватися від того безжурного чаювання. У певний момент він сказав приблизно таке: "Ми з тобою постійно говоримо про власні національні травми, залишені у спадок від гнобителів і окупантів, але завжди випускаємо з уваги одну просту річ: цікаво, а як би поводилися українці та білоруси, коли б історії забаглося гнобителями й окупантами зробити саме їх? Якими б ми були тоді? Чи поводилися б менш жорстоко й безжально? Чи були б гуманнішими?"

Певна річ, історія не могла бути іншою, а вічним жертвам або статистам історії з окремими спалахами національного відродження до статусу гнобителів і окупантів далеко, приблизно як Бандері до Гітлера. Однак сьогодні це питання виринає раз по раз у різноманітних контекстах – від порахунків із минулим, у якому ми, ніде правди діти, бували не лише жертвами чи шляхетними й морально бездоганними героями, до сучасних непростих взаємин із різноманітними Іншими. І нині цілком можна припустити, що риторичним і умоглядним воно, мабуть, і досі залишається радше для мого білоруського співрозмовника, замученого незмінністю неоколоніяльного курсу голови колгоспу, натомість для мене починає набувати цілком намацальних рис.

Останні два скандали з погромом ромського табору в Києві й антисемітською ескападою одеської діячки "Правого сектору" явили задавнені хвороби та певні моделі реакції певної частини українського суспільства, яке на тлі зовнішньої агресії, браку довіри до інституцій і перманентної політичної невизначеності виявляє схильність до простих розв'язань і пошуків ворогів там, де їх немає.

У першому випадку ми маємо справу з системною проблемою, вибухонебезпечності якої в нас воліють не помічати. Питання соціальної адаптації ромів далеко не пріоритетне в нашій державі, а тому і сьогодні, і надалі виникатимуть конфліктні ситуації, де офіційній владі не залишається нічого, крім ролі пасивного спостерігача. Номадний "інший" будуватиме тимчасові табори і далі обростатиме стереотипами, а вкорінений "свій", якому цей "інший" створює дискомфорт, не вигадає нічого кращого за так зване "просте рішення" – погром. Так само розділиться суспільство у своїх реакціях на цю антагоністичну гру. Одні вважатимуть винними ромів, які, мовляв, не надаються до виправлення, принципово не бажаючи приймати загальні правила гри, другі пристрасно вимагатимуть від перших дотримання засад політичної коректності.

Натомість у другому випадку "інший" – цілком принагідно (і, здавалося б, випадково) сконструйований для мітинґової публіки. Хоч від цієї випадковості аж ніяк не легше. З одного боку, цей антисемітизм бездумний та автоматичний. Він проявляється лише на рівні риторики, не маючи жодного зв'язку з реальністю, де єврей або фантомний, або добрий знайомий з плоті і крові. Подейкують, нібито перше, що сказала Тетяна С. своїй подрузі, були слова: "А Олександр Ройтбурд сильно на мене образиться?"

З другого боку, насувається питання: чому дівчина-націоналістка, живучи в Одесі, де місцева влада і мер – проросійські, де ще кілька років тому була реальна небезпека "ватного" перевороту й перспектива утворення ОНР, згадує серед ворогів саме євреїв, з якими ще вчора стояла на Майдані і яких весело називала "жидобандерівцями"? Подальше ж "вибачення", яке лише поглибило і без того абсурдну й ганебну ситуацію, демонструє не просто невігластво, а життєздатність антисемітизму радянського зразка, який втілюється в ідіотських міркуваннях, що зазвичай починаються фразою: "Я нічого не маю проти євреїв, але…" І зовсім кумедною здається процедура ранжування євреїв – на тих відважних бардадимів, які відстояли і збудували єврейську державу, та на міфічних і вічних п'явок і жмикрутів, що продовжують визискувати чесний православний народ.

Отже, питання про те, чи були б українці жорстокими гнобителями за певних історичних умов, на сьогоднішній день втілюється в сучасних історичних обставинах саме у ставленні до Іншого, який поруч. В усіх цих історіях по-справжньому відрадним фактом здається внутрішній спротив проявам фактичного та вербального насильства і масовий та принциповий осуд ксенофобії. Поки що, на превелике щастя, ми складаємо іспит мого білоруського приятеля.

До речі, пам'ятаю теж, що в тій розмові ми також заговорили про взаємні претензії українців і білорусів. Спочатку ми зовсім не могли їх знайти, а потім хором вигукнули: "Полісся!"