Богдан Нижанківський

 

І.

 

Степан Гайда лежав на вигнутому тапчані й широко відчиненими очима глядів на повалу. Думки, як сполошене гніздо заяців, стрібали, щезали й зривалися знову.

 

Це була порядна бійка.

 

Він бив. Сильно, з розмахом і довго. Врешті всі били. Але він найбільше. Кого? Ех, це довга історія.

 

Поволі підніс праву долоню догори й зігнув пястук. Була повна засохлої крони. На двох пальцях (середний і вказуючий) не було нігтів. В місці чиколодків волокна шкури й мязів. Не пекло зовсім — і не боліло. Він оглядав свій пястук, як суковате, заялозене живицею, поліно.

 

Дужа рука.

 

Як до цього прийшло? Зовсім звичайно. Тому дві години пив пиво. Опісля прийшов Бронко і Ступайло й вони пили разом. Було весело. Гармонія, скрипка, захриплі голоси, хмари диму — довга, поплямлена, заставлена сирками, пляцками й монополькою, ляда. За нею Монько. Власник. Все кружляло, мішалося і творило одну цілість. Було затишно. При кожному столику »фамілійні« гуртки й інтімні розговори. Вони не були пяні. Хіба одним пивом можна впитися? Вони не хотіли, щоби хто до них мішався. І тому так сталося. Бронко якомусь нахабі дав в зуби — і це вистарчило. Потім він бив. Виломив ногу від крісла і бив. Ані разу не хибив. Ступайло мав ніж і він бачив, як вбивав його в якісь випнуті плечі. Бронко стояв навколішках коло дверей і долонями держався за очі. По прегубах за рукави текла струпками кров. Це було всього кілька хвилин. Треба було втікати. Ударом пястука висадив віконні рами разом зі склом і вискочив на вулицю. На тому кінець. Що сталося з Бронком і Ступайлом?

 

Поволі обернувся на лівий бік і гарячим чолом торкнув вогкої стіни. Сумерк виповзав з брудних вуглів і котячою ходою скрадався вздовж стін. Крізь вікно, що пообклеюваними шибками гляділо на вулицю — одноманітним гомоном клекотіло вечірнє місто.

 

Степан Гайда лежав неповорушно. Хотілося спати. Хотілося — але не міг. Надлітали розгублені думки.

 

Тому рік він не знав, як виглядає місто. Тому рік він не чув того шуму, не бачив стільки вулиць і муравлища людей. Його село було далеко. Тому рік мав девятнадцять літ. Був сильний. Соломою криті хати, вузькі пасма піль, знайомі обличчя пригноблювали його. Хотів нового. Хотів бачити, хотів чути. Хотів власними руками торкнути заобрійних коминів і дахів.

 

Це було тому рік.

 

Тепер був робітником. Від шестої рано до шестої вечором направляв вулиці. Заробляв гроші. Мав нових товаришів. Міг жити, міг слухати, міг бачити. Все було якби його.

 

Це було тепер.

 

Степан Гайда дрімав. З першими світлими ліхтарень кінчилась неділя.

 

II.

 

На Гетьманському передмісті розбирали вулицю. Від пятої рано падав дощ і болото грубою верствою прилипало до підошви. Каміння треба було відкидати руками й долоні були повні грязюки.

 

Степана Гайду боліла права рука. Перемокла блюза прилипла до плечей і морозила холодом. Побіч працював Ступайло. Він говорив:

 

— Знаєш, боюся, що Бронко на ліве око не буде нічого бачити. Лікар не обіцював. Ніс зростеться, але око... як думаєш?

 

— Не знаю...

 

Гайда нагадав вчорашній день.

 

— ...Лікар краще знає. А що з тобою?

 

— Зі мною нічого.

 

— Ну, ні з тобою, але з тим другим?

 

Ступайло скривив лице.

 

— Буде жити. Нема страху.

 

— А поліція?

 

— Прийшла по всьому. Не застала нікого. А Монько не скаже. Боїться. А твоя рука — болить ще?

 

Гайда плюнув крізь зуби.

 

— Чорт її побери!...

 

Не говорили більше нічого. Гайда був злий. Не знав, чому. Хотілося йому когось кинути об землю і поторощити так, щоби чула ціла вулиця. Ступайло його дратував. В цій хвилині він був йому осоружний. Мовчки схилявся й відкидав тесані кістки каміння. Чув у мязах пружисту силу — чув заховану міць, цю тугу, що тому рік гнала його до міста. Був переповнений  ущерть неспійманим бажанням і неспокоєм.

 

Не чув, як Ступайло потермосив його за полу.

 

— Снідання.

 

Гайда здрігнувся.

 

— Чого?

 

— Снідання.

 

Була девята година. При кінці вулиці, де стояла  мала провізорична шопа, сходилися всі на снідання. Було їх пятнадцять. Снідали, що хто мав. Гайда витягнув чвертку хліба й ковбасу. Не хотілося їсти зовсім. Мняв у руках хліб і дивився собі під ноги. Наглядач, що задержався на дорозі, своїм звичаєм примкнув одно око.

 

— Ов, Гайда, а то що? Тужиш?

 

Гайда подивився йому в очі.

 

— За чим?

 

— Та хіба, що не за сальонами, — за ціпом!

 

Він до нього вже звик. Дуже часто йому пригадували, що він зайда. Його це боліло. Але він здержував себе. Часом усміхався й відповідав, а часом мовчав. Тепер його запекло. Хотів зірвалися й луснути його по зубах, але вдавав байдужого.

 

— А ви відколи перестали тужити?

 

Наглядач насторожився. Він трохи Гайди не долюблював. Боявся його сили й спокою.

 

— Я ніколи не тужив.

 

— Бо ви не мали за чим.

 

— Ну, тільки не мудруй, бо це тобі не до лиця.

 

Гайда змовчав. Відлупив шматок хліба і проковтнув. Ступайло торкнув його в бік і шепнув:

 

— Не будь дурний — мацни його по зубах.

 

Гайда здвигнув раменами. Навіщо? Знав, що Ступайло забіяка й що Ступайло любив це так само, як Бронко. А він?

 

Плюнув крізь зуби й подивився на Ступайла.

 

— Можеш сам. Я тобі вчора поміг і не знати, що з того буде.

 

— Що буде? Нічого. Це не вперве.

 

Дійсно, це не було вперве. Може двадцятий — тридцятий. Гайда мав уже вправу. Так якось склалося, що зараз першого дня пізнав Ступайла. Ступайло був пяний і пястуком розтяв йому на вулиці долішню губу. Того самого дня були товаришами і того самого дня Гайда був вперве пяний. Потім він пізнав Бронка. Що він був за один? Ступайло казав, що слюсар. Але одного разу, як Бронка кілька тижнів не було в місті, Ступайло сказав, що він сидить в тюрмі. Завіщо? Хіба не всеодно? І так почалися його дні в місті. Працював при закладанні каналів, водопроводів, возив сміття, — а тепер при направі вулиць. А опісля? Був поденним робітником. А таких були тисячі. Але Гайда був добрим робітником. Працював за двох. Міг працювати день і ніч.

 

Дощ падав до самого вечора. Росив дрібними краплинами і протікав до найсухішого кутка. В календарі стояв листопад.

 

III.

 

Степан Гайда жив на піддаші. Тапчан, мала залізна піч, розхитаний стіл і одно крісло. Це все. Єдине низьке вікно було на північ. Йому це було байдуже. Міг мешкати ще вище, навіть без вікна. І так приходив, щоби лише переспати. Мешканням йому була вулиця.

 

Дні втомленою ходою воліклися кудись перед себе і не верталися. Від понеділка минуло сорок вісім годин. Сорок вісім однакових годин. На гетьманському передмісті скінчили розбирати вулицю й закладати нову. Мусіла бути скінчена до неділі й всі працювали надобовязок. В осмій вечором розходилися домів.

 

Степан Гайда був трохи втомлений. Його не боліли мязи. Міг працювати щераз стільки. Дужий був. Хотів бути сам. Хотів положитися на свому тапчані й лежати. Лежати з відчиненими очима й дивитися в порожнечу.

 

Натягнув кашкет і вискочив на хідник. Його дігнав Ступайло.

 

— А ти куди?

 

— До хати.

 

— До хати? До кого? Не будь смішний, ходім до Бронка.

 

Взяв його під рамя й завернув. Гайда заперся.

 

— Не хочу!

 

Ступайло не пускав.

 

— Не робися ідіотом. Бронко просив, щоби прийти. Врешті маємо тобі щось сказати.

 

Пішли вулицею вдолину, де починалися деревляні огорожі й деревляні криші.

 

Де жив Бронко? Раз тут, раз там. Тепер жив у якоїсь жінки. Лежав. Готову мав обвинену бандажем і тільки одно око світилося гарячковим вогнем, бігаючи неспокійно по кімнаті. З розхилених і потрісканих губ заглядали два ряди білих зубів. Гайда і Ступайло сиділи на краю ліжка. Ступайло дивився на Бронка.

 

— Ну, як?

 

Бронко стулив зуби щільніше.

 

— Під псом. Око піде спати.

 

Гайда заворушився.

 

— Ти мені може дав що сказати?

 

— Я і Ступайло. До мене приходив шпіцель. Може бути зле, мабуть на цей раз ми трохи переборщили. Залежить, чи тамтой буде жити. Я вас не засиплю. Монько? Я йому переказував. Хіба, що цей дурень натягне ноги. Тобі Монько може сказати. Чуєш, Гайда, ти також сиди тихо. Ти нічого не знаєш. Розумно?

 

Гайда хитнув головою.

 

— Дуже розумно. Можете бути спокійні. Ступайло вдарив його по рамені.

 

— Ти свій. Я не знав, що такі й на селі родяться. Якось перебудемо. Хіба це перший і останній раз? Ти відразу мав щастя. Ми тобі найшли роботу й якось пішло. Ні? Слухай, Бронку, памятаєш той шинк на Пункті?

 

На Ступайлу прийшла охота балачки.

 

— Там Гайда перейшов новіціят. Ні? Гайда? Ще десь маєш ту близну. Ти був тоді страшний слон. Били, як в бубон.

 

Бронко всміхнувся. Гайда всунув долоні між коліна і прижмурив очі. Це була правда: в шинку на Пункті били його як в »бубон«. Це було вперше. Потім він бив перший. Зробився завадіяка. Але не був ним. Це були Ступайло й Бронко. Та хіба інакше могло бути? Вони були йому товариші. Він був самий, а місто було велике. Хіба мав іти на поліцію — чи до якогось захисту. Мусів когось найти. Це були вони.

 

Ступайло поклепав його знову по рамені.

 

— А на Горошковій? Їх пятьох, а нас двох? Я собі навіть капелюха не зрушив. Лежали, як пришпилені. Ледви позбиралися. Ти маєш силу. Тільки з тебе часом ще виглядає село. Але не журися, ми тебе вигладимо. Головна річ, що ти не дурний.

 

Тої ночі Гайда не спав. Перший раз, відколи прийшов до міста, думки його заєдно пригадували йому соломою криті хати, вузькі пасма піль і знайомі лиця. Це був передсінок туги.

 

IV.

 

Від семої вечором Гайда пив. Сидів разом зі Ступайлом. На ратушевій вежі повагом вибивала десята година.

 

Ступайло підніс догори склянку.

 

— Ну,і Гайда; за здоровля того дурня, що я його проколов.

 

Гайда зморщив чоло.

 

— Чорт з ним! Може вмирати. Пиймо за своє.

 

Пили довго, одним ковтком, не відриваючи уст.

 

Гайда був пяний. Рухи його були повільні й незручні. Під черепом переливалася порожнеча.

 

Чому пив? Він нині мусів. Давніше пив, бо був Ступайло і Бронко. Нині міг пити сам.

 

Ступайло, Бронко, той пробитий, поліція, вчорашня ніч — це все, чому Гайда пив. Що це було? Гайда над цим не роздумував. Хотів бути поза цим — і тому пив. Був злий на Ступайла, на Бронка, на всіх. Але це було в нього глибоко. А може ні? Він сам не знав.

 

Правим пястуком, що був завинений у брудний платок, гуркотів по столі.

 

— Пєш?

 

І Ступайло витягнув шию.

 

—Пощо питаєш? Хіба я хворий?...

 

Пили знову. Були на Пункті. Коршма мала дві кімнати. Кожний столик був занятий. Між стелею й долівкою звисало мряковиння диму. Двері що хвилини відчинялися і входив хтось новий. Ступайло й Гайда сиділи в куті напроти входу.

 

— Поглянь, Струсь.

 

Ступайло показав головою на двері.

 

— Хто?...

 

— Ну, Струсь, — наш наглядач.

 

Гайда притакнув. Це справді був Струсь, наглядач, що в понеділок нагадав йому »ціпа«. Зрештою, він робив це частіше. Але чого він тут шукав? Струсь перейшов попри них і луснув Гайду долонею по плечах.

 

— Дай Боже! Пиво краще від молока.

 

Ступайло подивився на Гайду.

 

— Чого він хоче від тебе? Трохи завеликий пан — ні?

 

Струсь присійся до другого столика, кілька метрів від них. Гайда дивився в його бік.

 

— Навіть дуже великий. Чорт його побери. Що я маю до нього.

 

— Ти до нього нічого, але він до тебе. Поганий писок. Я-б собі не позволив.

 

Гайда змовчав. Байдужий був і злий. Не хотілося йому вставати — але Струсь йому не подобався. Може ще щось скаже? Струсь замовив пиво. Чекаючи на нього, звернувся в їх бік.

 

— Чув, Гайда, ти коли їдеш до дому.

 

Гайда дивився під стіл.

 

— Не їду.

 

— Ов, бо тобі здалося-б трохи підгодуватися на бараболях, погано виглядаєш.

 

За столиком сміялися.

 

Гайда дивився у своє пиво.

 

— Не хочу. Як вам не помогли, то чому мені мають помогти?

 

Ступайло всміхнувся. Струсь прижмурив одно око.

 

— Ну, не будь тільки мудрий.

 

Гайда дивився тепер йому в очі.

 

— Щоби з вами говорити, не треба бути мудрим.

 

Струсь зробив пів-обороту.

 

— Замкни бузю, добре?

 

Ступайлові зробилося гаряче. Дивився на Гайду й ждав. Що тепер буде? На кожний випадок нахилився на стіл.

 

— Їдь просто но зубах. Не дай робити зі себе блазна.

 

Гайда дрижав. Підвівся з крісла ті випружив плечі. Дивився на Струся.

 

— А як я бузі не замкну, що буде?

 

Підступив кілька кроків і зупинився. Струсь підвівся також, але Гайда був дужий. Завинений у брудні платки пястук пересадив Струся через стіл і кинув ним під крісла. Це був початок. Опісля все пішло, як у таких випадках повинно бути. Гайда мостив собі дорогу до дверей, де, відмахуючись ножем, стояв Ступайло. Вийшли спокійно. За ними з грюкотом вилетіли з завісів двері і клубовище людських рук і ніг висипалося на хідник. Але це була вулиця. Через вулицю надбігав поліцай.

 

V.

 

Від кількох днів Гайда був без праці. Безцільно волочився по вулицях і зупинявся перед кожною виставовою шибою. Скінчилося так, як сподівався. Струсь вже подбав про це й він став безробітний. Та хіба інакше могло бути? Звичайна річ. Ступайло, що теж позбувся праці, відвідував Бронка. Гайда з ним не ходив. Не хотілося. Ставали йому осоружними. Усвідомлював собі, що, якби не вони, все моглоб бути інакше. Зрештою, хто цьому винен? Вони — чи він? А може місто? Ех, місто! Воно ще тепер манило його й приковувало до камяних хідників. Але, що дальше? Перед ним стояла отвором безодня, де бушували невідомі дні. Мусів жити. Мусів. Пішов до Бронка. Був Ступайло. Бронко міг уже ходити. Трохи здивувався.

 

— Ов, це ти? Врешті. Я вже почав думати, що ти (не дай Боже) сидиш.

 

Гайда був голодний.

 

— Може й краще булоб. Хоч би дали що їсти.

 

Ступайло узяв його під рамя.

 

— Не треба зараз туди. Тут також можна напхати черево. Ні, Бронку?

 

Бронко, хитнув головою, на оці мав чорну перевязку. Від правої брови через носову хрястку грубою кривулькою видніла свіжа близна.

 

Гайда їв. Ступайло дивився йому в тарілку і говорив:

 

— За роботою треба трохи довше походити. Може тиждень — може місяць. Хто його знає. Але до цього часу треба жити. Розумієш? Їсти, жити? Як? В тому річ. Маєш яку любку?

 

Гайда заперечив..

 

— Я так думав. Я теж не маю. Бронко має. Бачиш сам. Те, що їш — її. Треба якось заробляти. Все заробляти.

 

Гайда перестав їсти й дивився йому в очі. Бронко, що весь час слухав, перебив.

 

— Про це опісля. Маєш час. Тепер про тамту справу, з тим, що збирається вмирати, погано. Монько хоче грошей. Інакше донесе. Можеш сидіти.

 

Гайда встав.

 

— Я? Завіщо?

 

— Ти був з нами. Ти бив. Може ні?

 

Гайда сів знову.

 

— Маєш гроші?

 

— Ні...

 

— Отже...

 

Гайда стояв на роздоріжжі. Мав охоту, вхопити їх за ребра і розвалити ними стіни. Чого вони хотіли від нього? Правда — бив. Був разом з ними. Завжди й всюди. Були його товаришами. Помагали йому. Перестерігали. Він був схвильований. Може це тому?

 

Бронко підійшов до нього ближче.

 

— Ми тобі дамо роботу. Можеш грубо заробити.

 

Одного Гайда не знав, що справа з пробитим полагоджена. Нічого надзвичайного. Міг ходити. Поліція не дізналася: Монько мовчав. Бронкю мовчав теж.

 

Гайда перший раз від кількох днів був ситий. Ступайло й Бронко були для нього добрі. Було весело. Не виходили ніде. Пили небагато. Пили настільки, що минулі і майбутні дні мали рожеву краску. Було пізно вночі, як Бронко й Ступайло сказали Гайді, як мала виглядати ця робота, при якій можна було заробити.

 

VI.

 

Цілий ранок Гайда просидів на свойому тапчані. Це мала бути робота. Гроші. Багато грошей. Міг не працювати місяць — два місяці. Так, це була робота. Йому хотілося втікати. Хотілося йому вертатись домів. Місто. Бронко й Ступайло — це місто. Де це місто, що його виснив він там, куди хотів вертатися? Зразу, коли прийшов до міста, блудив. Його вели, як на ярмарку, де багато людей і куряви. І довели. Врешті та робота. Монько хотів грошей? Інакше вязниця. Або-або. Міг цього сподіватися. Бронко був злодій. Про це не говорили ніколи. Знали, але не говорили. А Ступайло? Знав Бронка довше, як він. Тепер Ступайло показав своє обличчя. Тримав з Бронком. Хотіли, втягнути його. Давали роботу. Говорили, як про найзвичайнішу річ.

 

На Гетьманському передмісті, де розбирали й закладали нову вулицю, був склепик. Ступайлові і Бронкові він подобався. І тому вони постановили його випорожнити. Врешті, потребували грошей. Він мав їм помагати. Яке це було просте, а яке важке. Він погодився. Інакше не могло бути. Тепер було інакше. Але чим це скінчиться? Думки рвалися й розскакувалися, як скалки стрілен.

 

Хотів бути якнайдальше звідсіль. Не бачити ні камяниць, ні хідників, ні людей. Ні Ступайла, ні Бронка. Хотілося вертатись до хати. Хотілося відпочати й бути собою. Соломою криті хати, вузькі пасма піль, зна

 

йомі обличчя... Туга. Та сама туга, що гнала його непереможно до міста.

 

Гайда вийшов на вулицю. В першій годині коло памятника Святих мав бачитися зі Ступайлом. Ступайло мав повідомити його, де мали зійтися й дати йому відповідні вказівки.

 

Він був рішений, але пішов. Хотів сказати Ступайлові, що з ними не піде. А потім? Про те не думав. Був втомлений.

 

Під памятником зустрінув Ступайла, що своїм звичаєм узяв його під руку.

 

— Ходім звідсіля, може хто почути.

 

Гайда стояв на місці.

 

— Не треба, я тобі маю щось сказати.

 

— Добре, але не тут, підемо під »Плахту« на одно мале.

 

Гайда стояв дальше.

 

— Не хочу.

 

Ступайло звільнив його руку.

 

— Чому?

 

— Тому, що ні. Я з вами нині не піду.

 

— Так?

 

Цього було забагато. Ступайло цього не сподівався. Взяв його за вилоги маринарки.

 

— Не роби дурниць! Я думав, що ти мудріший, а ти селюх.

 

Гайда затиснув зуби. Хотів звільнитися від Ступайла. Чого хотів від нього? Сказав йому, що ні — повинен зрозуміти. Але Ступайло був впертий. Наставав дальше.

 

— Не підеш? Напевно? А я тобі покажу, що мусиш, — і то вже. Йдемо до Бронка.

 

Гайда стояв, як вкопаний. До Бронка? Мав цього доволі. В ньому кипіло. Відхилився — і Ступайло, як десятиметрова дошка грюкнув на сходи під памятник. Потім Гайда швидко пішов перед себе. Не оглядався. Що дальше було зі Ступайлом, це не його річ. Він з ним скінчив. Таксамо з Бронком. Ще сьогодні вертався до хати. Не мав грошей і вирішив піти пішки. Аби якнайдальше.

 

Місто гуділо. Дрижало, пружилося, дихало димами коминів і курявою. Сотні прохожих, як накручені ляльки, бігли, приставали й знову йшли. Гайда хотів іти до себе на піддаша, — але зупинився. Пощо? Речі? Він їх не мав. Те, що на собі.

 

Був злий. На себе. Хотів бути вже за рогачкою міста й дихнути свіжістю піль і дерев. Бронко, Ступайло, Струсь, бійки, поліція, карабурили цілу його істоту. Хотів бути дома зі своїми — відпочати, поговорити. Два і пів дня дороги. Але що це для нього? Був без грошей і без шапки, голоден.

 

Він не боявся міста. Не боявся Бронка, ні Ступайла. Міг здавити їх, як двоє цуценят. Просто хотів до хати. Не думав про ніщо. Для нього все було ясне.

 

— А потім?

 

Гайда аж зупинився. Так, що потім? Пощо йшов до міста? Щоби вернутися назад? А що дома на це? Втікати? Перед ким? Дати вигнати себе? Вигнати? Деж ці сильні? Бронко, Ступайло, це муравлище? Ці мури, вулиці?

 

Мріяв.

 

Стояв на рогачці. Чув, що гаряча струя пружить його мязи й гострить думки. Яке це було смішне вертатися до хати. Тоді, як був в місті. Як міг працювати для себе? Бронко й Ступайло перестали для нього існувати. Врешті хотів їх ще зустрінути — поговорити. Так, поговорити. Він був дужий.

 

Здригнувся.

 

Воно інакше не могло бути.

 

Степан Гайда завернув до міста.

 

[збірка „Вулиця“, Львів: 1936, с.22—35]

06.05.2018