Поминки

Небіжчик Петро Ключка, можна сказати, не ризикуючи перебільшенням, виглядав симпатично, а таке враження створювали делікатні рум’янці, покладені на щоках умілою рукою увічливого погребника Ігната Каляфонного, і в лівому кутику уст дискретна усмішка, яка могла означати: ”Я вже маю спокій, а ви що?” Ця усмішка привертала увагу кожного, хто приходив до похоронного закладу попрощати Петра Ключку в безконечну дорогу. Здавалося, що усмішка стала важливіша, ніж цілий небіжчик. Що це значило? А значило те, що інколи деталь, залежно від ситуації, стає важливішим, ніж цілість. Декому таке пояснення може не подобатися, але воно належить до категорії щоденних пояснень, без претенсій на науковість. Зрештою, вдаватись у такі міркування може навіть і не личить, бож і ситуація і місце позначені смутком, але, на щастя, живий, як то кажуть дипломатично, думає про живе. Коли ж появляється кілька чи кільканадцять сльозинок, їх скоріше чи пізніше перемагають будні. На цю тему краще не роздумувати, бо вона належить до тем, з якими людина родиться і вмирає, і роздумування нічого задовільно не вияснить і нічого оптимістично не полагодить. Що з того, що, наприклад, заспівають ’’Вічная пам’ять”? Хто як хто, а небіжчик вже найкраще знає, що жадної ’’вічної пам’яті” не буде, бо рік, десять, навіть сто не є вічністю, і що вічність є там, куди він пішов. Ті, що так співають, навіть над тим не задумуються. Зрештою, яка може бути ’’вічна пам’ять”, коли люди не пам’ятають числа власного телефону, назов вулиць, прізвищ приятелів, місця, де запаркували авта... Нехай небіжчик спокійно лежить, нехай робить приятелям і знайомим останню послугу, тобто нехай вони відбувають ще одну імпрезу, щоправда, сумну, але й така добра, бо, як відомо, події мають над людиною колосальну перевагу і їх не можна оминути, як ліхтар чи діру в тротуарі. Ці міркування можна було б залишити майбутньому часові, але, застановившись серйозно, треба запитати: ”А що, як майбутній час перестане існувати для вас, наприклад, завтра?” Отже, коли міркування з’являються сьогодні, це значить, що вони належать сьогоднішнім хвилинам, сьогоднішньому часові. А втім, бути небіжчиком — це не маловажна справа. Про нього оце пишеться, бо він є причиною цієї розповіді. Хіба не дивно? Він жив п’ятдесят два роки, сусіди його знали, належав до парафії, бував на пікніках, на академіях, на панахидах, на поминках — мав чесну біографію, ну і що? Чи це вистачає? Так, вистачає! Ніхто ніколи не знає, коли стане причиною розповіді. Петро Ключка також не знав. Незнання ніколи не є гріхом, за винятком випадку, коли особа Ікс свідомо послуговується незнанням у цілях гріховних. Петро Ключка ніколи не був особою Ікс! Хіба ж гріховна особа Ікс могла б виглядати в домовині так симпатично? з рум’янцями? з усмішкою в лівому кутику уст? Ніколи!

Ілько Мантак, один із чотирьох приятелів небіжчика, опершися об стіну, повільно кивав лисою головою і шепотом говорив до Хоми Димного, який, перехиливши довгу шию, заплющував і розплющував очі:

— Я ще в понеділок увечері говорив з ним у барі. Він мав страйт війо, а я пив пиво, бо на вечерю жінка дала біґос. Ну і що? Нині середа, а Петра вже нема. Правда, тіло лежить, але до бару вже не піде, та й нікуди не піде. Поїде тим чорним кедлаком, що вже чекає на вулиці, парох скаже кілька побожних слів, Петра спустять у яму, засиплють, поклепають лопатою — і фертіґ. Не заплачуть ні жінка, бо вона вже вмерла, ні діти, бо їх не було. А тут — хіба один Мар’янко Федорина заплаче, як захоче, і як вип’є. А ти Мар’янка бачив?

Хома Димний оглянувся на двері:

— Зараз буде. Він пішов з Василем Будилком купити ковбасу, хліб і трунки. А най то грім б’є! Від ранку не можу позбирати думок. Крім того, жінка каже: ’’Випий келішок, може поможе”. Я з фляшки, як потягнув! Бой! Аж мені сльози з очей потекли.

Ілько Мантак кінчиком язика зволожив губи:

— А що було?

Хома Димний глибоко вдихнув повітря:

— Чиста.

Ілько Мантак глянув на нього боком і зідхнув:

— Моя жінка рідко коли скаже мені ’’випий келішок”.

Хома Димний почав ’’Отченаш”, але перервав і, не відриваючи очей від небіжчика, поволі і ледь чутно вишепотів:

— Не нарікай, твоя Марина годує тебе, як бугая. А горілку п’єш у барі.

Ілько Мантак на мить усміхнувся:

— Ти з нею не витримав би.

Хома Димний знову перервав ’’Отченаш”:

— Подивися на Петра Ключку. Нікого, нікогісінького з родини, ні навіть якогось липового кревного. Не один такий самітний затремтів би з радости, якби з’явилася жінка принаймні раз на місяць і дала йому по писку або хоч насварила. Але її нема! Ти подумай. На Марину не нарікай. Цілуй їй ноги.

Ілько Мантак аж здригнувся:

— Цілувати їй ноги? Ти бачив її ноги?

Хома Димний докінчив ’’Отченаш” і сіпнув Ілька Мантака за рукав:

— Не кричи. Певно, що бачив. На оселі, там, під двома вербами. Твоя Марина і моя Анна талапалися при березі в озері, як дві вгодовані гуски. Не пам'ятаєш? У липні, як заходило сонце, а вода була тепла, як пригріта зупа. Марина має такі ноги, що світ на них може тримати. Чи ти бачив у Мінхені ту кобіту з каменя? То твоя Марина. Я їй скажу, щоб спала окремо, тоді побачиш, чи не будеш їй ніг цілувати. А ще як зробить біґос або вареники, то ти її поцілуєш вище, і то з другого боку. Мушу змовити ще один ’’Отченаш”, бо мені жаль небіжчика, що таке мусить слухати. Може душа сидить он там, коло того вінка від нас, дивиться на нас і каже до себе: ’’Хіба вони не бачать, що я помер?”

Ілько Мантак тісніше оперся об стіну і кілька разів косо глянув на Хому Димного:

— Я пам’ятаю, що вони купалися, і я пам’ятаю ту кам’яну кобіту в Мінхені, але ти забув, що вона мала розбиту бомбою задницю. Ну, що ти собі думаєш! Моя Марина ціла, є по чому поклепати. А як я буду цілувати їй ноги, то про це ніхто не буде знати. Вона не мусить тримати на своїх ногах цілий світ. Вона має досить, як мене тримає. Докінчи свій ’’Отченаш”, нехай небіжчик не чекає. Ну, ти вже скінчив?

Хома Димний не відозвався. Тоді до нього і до Ілька Мантака тихо підійшли Мар’янко Федорина і Василь Будилко, Мар’янко Федорина шепнув ’’маємо буфет”, і обидва, на пальцях, як дві чаплі, пішли до домовини.

Ілько Мантак шепнув з докором:

— А до бару таки заскочили.

Хома Димний перехристився двічі й зупинив руку на висоті чола:

— Ільку, змов хоч один "Отченаш”. Заки вони вернуться від домовини, зробиш Петрові приємність. Може його чесна душа стане легшою і скоріше полетить до неба?

Ілько Мантак схилив голову на краватку:

— Я вже змовив п'ять ’’Отченашів”. Його душа повинна бути легка, як нейлонова хустинка до носа. Чи тобі здається, що я Петрові не бажаю раю? Мені перешкоджає думка, що моя Марина, коли я вернуся до хати, запитає мене: ’’Чого ж ти так довго був? Вже’сь собі добре вдув!” І що я відповім? Нічого. Як я собі вип’ю — моя натура м’якне. А ти мені про кам’яну кобіту в Мінхені!

Хома Димний вже вдруге сіпнув його за рукав:

— Люди оглядаються.

Ілько Мантак здивувався:

— Хто?

Хома Димний повів очима в правий бік:

— Та худа стара жінка в чорній вовняній хустині на голові.

Ілько Мантак іще раз здивувався:

— Хомку, вона плаче. І чому вона плаче?

Хома Димний дивився на жінку в чорній вовняній хустині й поволі, ніби до себе, ніби до Ілька Мантака шепотів:

— Коли хто плаче, ніколи не питай чому, бо можеш довідатися про дивні речі, про які ніхто не повинен знати.

Ілько Мантак навіть не сказав ”ага”, тільки пильно глянув на Хому Димного, наче б його перший раз бачив. Ну, що ж, і таке буває. Наприклад, два приятелі живуть, як два брати, тридцять, п’ятдесят років, здається, знають один одного, як мідяний гріш, а враз — наскочить така хвилина, така секунда, один з них, не важне котрий, навіть не знаючи, скаже або вчинить таке, від чого його приятель остовпіє. Що це значить?

Мар’янко Федорина і Василь Будилко, поглядаючи обабіч, на пальцях підійшли до Ілька Мантака і Хоми Димного і кілька хвилин мовчали: Мар’янко Федорина, побачивши усмішку Петра Ключки, пригадав, що той завжди купував джин і пив його з тоніком і з льодом, а тепер уже ніколи не буде пити; а Василь Будилко пригадав, що забув одягнути підштанці, й почував себе по-дурному, поправляв на собі ремінець; оглядав штани згори вниз і вкінці повним голосом сказав;

— Старий пайташ!

Ілько Мантак зашипів:

— Тсс! Чого галасуєш? Тсс!

Василь Будилко почав найтихішим шепотом, так що усі троє нахилили до нього голови:

— То все через жінку. Я їй сказав, що йду до погребника подивитися на Петра і змовити кілька ’’Отченашів”, а потім буду на похороні, а пізніше піду з вами трохи посумувати. А вона каже: ’’Одягни нову сорочку, а спеціально одягни чисті підштанці, бо вони в тебе найбільше бідують”. Я скинув з себе білизну, — а спішуся, бо знаю, що Мар’янко на мене в авті чекає, — і ще кажу жінці: ”А дай підштанці, ті в синій горошок”. Жінка дала мені білу сорочку, оцю, бачите, з модним комірцем, я скинув підштанці — ну, і що ви думаєте? Не знаю, як то сталося. Пригадую, в сорочці я пішов до лазнички, бо жінка завжди мені каже: ”Як ідеш з хати, полагодь свою конечність удома. Ти вже не молодий”. В спальні я одягнув штани, зав’язав краватку, одягнувся, жінка мене оглянула й сказала: ”А пізно не приходи”, — і я пішов. Мар’янку, чи ти що запримітив, як мене побачив?

Мар’янко Федорина підніс голову:

— А що я мав запримітити? Якби ти йшов без штанів, то, очевидно, я запримітив би. А так? Ти повинен був запримітити.

Василь Будилко поволі зідхнув:

— Я запримітив. А знаєш коли? Тоді, коли клячав перед домовиною і побачив, як Петро підсміхається. Раптом я відчув — у штанах повіяло холодком. Я встав — і пригадав, що підштанці в синій горошок залишились у спальні на ліжку. Ото! Що тепер робити?

Ілько Мантак клепнув Василя Будилка по плечу:

— Правда, бути в підштанцях безпечніше, але як нема, то нема. Підпережися тісніше.

Хома Димний шепнув голосніше:

— Тихо! Ша! Йде Ксеня Листова.

Усі четверо, непорушні, обкинули цікавими поглядами Ксеню Листову, яка на мить зупинилась у дверях, — добре скомпонована, у темному тричвертевому плащі, з-під якого хвилювали широкі складки чорної сукні, — і, схиливши голову, підійшла до домовини.

Хома Димний глибоким шепотом сказав:

— Так, це вона.

Ілько Мантак глухо загудів:

— Я її ніколи не бачив.

Коло них з м’яким шелестом ряси пройшов священик, а за ним, круглий з усіх боків, дяк Федь Ніжка.

Василь Будилко скривився:

— Козячий голос. Ме-ке-ке!

На цвинтарі був спокій, не тому, що небіжчики не говорять і не проходжуються по алеях, а тому, що більше або менше засмучені відвідувачі не поспішали, не сперечалися, не вели дискусій. Звичайно кожний приносив квіти або підливав принесені попереднього разу, сотий або тисячний раз прочитував напис на сірій чи чорній плиті, при тому ставши сусідньому небіжчикові на голову або на ноги, залежно від того, в якому напрямі ходив чи стояв. Ніхто, очевидно, не мав на думці зневажати сусідніх небіжчиків, і, наприклад, удівець не ображався і не спалахував гнівом, коли бачив, що якийсь відвідувач, ідучи з квітами чи без квітів, притолочив якусь частину його найдорожчої дружини. Тут, на цвинтарі, вічність своїм крилом торкнулася землі, і кожний, хто приходив сюди, відчував, що вона торкає і його. Перебільшенням було б сказати, що кожний відвідувач однаковою мірою відчував цвинтарне дихання, яке неслось від кожного листка, від кожного била, від кожної квітки, навіть зів’ялої чи зробленої з пластику. І, мабуть, тому відвідувачі були толерантними і доброзичливими, і при зустрічах усміхалися одні до одних. Думається, що усмішка, навіть така, як у Петра Ключки, стверджує силу життя. На жаль, усмішки Петра Ключки вже ніхто не побачить. Вона зникла разом з ним під свіжо зрушеною землею і двома вінками. На однім, з хризантем і айстер, була блакитно-жовта шарфа з чорним написом: ”Спи, Друже, ми тебе не забудемо”, а на другому, з багряних рож, на чорній шарфі срібними буквами блищав напис: ’’Прощай”.

Хома Димний довго дивився на цей вінок і зідхнув:

— Бідний Петро. Коротку мав приємність.

Потім задумано глянув на Ілька Мантака, який стояв на чорній плиті, де з-під його ніг виднів напис ’’Найдорожча бабуня” і, задерши голову, дивився на ключ диких качок; на Мар’янка Федорину, який неквапно закурив цигарку і, кинувши надпалений сірник на землю, підняв його і сховав у кишеню; і на Василя Будилка, який, попустивши ремінець, довго вовтузився зі штанами.

Хома Димний оглянувся навкруги:

— Хто бачив її?

Ключ диких качок уже зник, тому Ілько Мантак відозвався перший:

— Кого?

Хома Димний кивнув головою в бік вінка з рож:

— Ксеню Листову.

Мар’янко Федорина знизав плечима:

— Я її не знаю. І ніколи не бачив. Звідки вона?

Василь Будилко ще раз поправив ремінець і майже сердито глянув на приятелів:

— Я ніколи не думав, що без підштанців так невигідно. Увесь час маю в штанах вітер.

Хома Димний знову глянув на вінок і неквапливо пустився іти до алеї, де стояв олдсмобіл Мар’янка Федорини:

— Ходім. Петро нас уже не потребує. Якщо в небі ствердять, що він був грішником, то матиме побачення з Люципером. Ну, як думаєте? Він був добрий чоловік, добрий приятель. Не можна сказати жадного лихого слова. Любив часом випити, але хто з нас не любить? Нині вип'єм за його душу. Мучився, ціле життя мучився. Сам, сам, до холери сам! Мусить піти до неба, чи як те відпочинкове місце називається. Якщо ангели чи інша варта його не пустять, то я питаюся: кого вони пускають?

Хома Димний зупинився:

— Я його знав, добре знав, ще з краю, і його жінку, Юстину. Чи вам відомо, що вона була спаралізована, так її добивали московські кати у в’язницях, у кацетах і чорт знає де. За Петра. Минулого року померла. Тепер вони разом.

Хома Димний махнув рукою:

— Ніхто не говорив промови, а я починаю тепер, тут. Пощо? Хто слухає? Ви три, горобці та мурашки, що он біжать по цій плиті над якимось небіжчиком.

Василь Будилко попустив ремінець і полегшено відідхнув:

— Моє черево трохи обросло салом. Як стисну, то починає мене колоти під грудьми. Ну, так, Хомку, добре, що ти сказав кілька слів. Ми не промовці, ми його приятелі.

Ілько Мантак відступив крок убік:

— Бачите?? Плита: ’’Найдорожчий муж”, а онде там, також ’’найдорожчий муж”. Їх ту багато. Подивіться. Мушу сказати своїй Марині.

Василь Будилко і Мар’янко Федорина глянули йому під ноги, а Хома Димний, дивлячись на жовте листя молодого клена, яке тихо спливало на холодну траву, повільно сказав:

— Не наша земля.

Ілько Мантак раптом запитав:

— Хто є та Ксеня Листова?

Питання, здавалося б, зовсім звичайне. Безконечну кількість разів можна почути, наприклад: ’’Хто цей пан?”, ’’Хто ця пані?”, ’’Хто цей ідіот?”, ’’Хто ця гадра?”. Такі питання зовсім не означають, що той, хто питає, має бажання познайомитися. Попросту — хоче заспокоїти власну цікавість, а вона, в загальному розумінні, як напевно кожний знає, є рушієм життя, і є причиною всіх приємних і неприємних подій, які в житті з’являються. Кожного дня кожна людина має, як не сотку, то принаймні десятку питань, на які старається сама собі відповісти, а коли відповіді не може знайти, ну, тоді з’являються так звані проблеми... Ілько Мантак зовсім не задумувався над тим, що теоретично чи практично значить цікавість. Він просто був цікавий, як кожна нормальна чи навіть ненормальна людина. Жадної, навіть найменшої цікавости не проявляє тільки небіжчик.

Хома Димний підніс комір блюзи:

— Віє холодом. Чого ж ми стоїмо? Ти, Василю, дістанеш катар. Твоя Юлія напевно дивиться на твої в синій горошок підштанці й ронить сльозу.

Василь Будилко закашляв:

— Мабуть, я вже трохи простудився. Пощо мені було міняти підштанці? Чи я йшов на авдієнцію до президента? Якби не небіжчик Петро, то я був би в старих підштанцях ходив іще кілька днів.

Мар’янко Федорина, який ішов позаду, відізвався з докором:

— Ви йдете по небіжчиках, як по тротуарі. А ти, Ільку, спеціяльно. Принаймні ставай на ноги, а не куди попало. Якби ти тут лежав?...

Ілько Мантак невдоволено глянув під ноги:

— А що я пораджу? Лежать один коло одного, як оселедці. А за мене не журися. Як умру, даю тобі дозвіл — можеш на мені навіть каміння товкти. Зрештою, бачиш, ще два небіжчики, і ми вже коло авта.

Хома Димний обернувся і прижмуреними очима обкинув жовтіючу рівнину, на якій де-не-де маяли зоряні прапорці й у кожному узголів’ї різними кольорами манили до себе живі й пластикові квіти:

— Треба буде замовити плиту і подумати, що на ній написати.

Ілько Мантак притакнув:

— Райт, а під прізвищем треба написати: ’’Скиталець”.

Мар’янко Федорина відчинив авто:

— Не спішися, про це поговоримо. Найважніше зроблено: Петро лежить у землі. А він завжди казав, що хоче лежати у своїй, коло церкви, де батьки, діди і прадіди. Паршива доля! Ну, залазьте! Ти, Василю, садися перший на заднє сидження, бо вже зубами дзвониш. А ти, Ільку пхайся за ним.

Ілько Мантак влазив головою наперед, кректав, вкінці гупнув на сидження, аж авто загойдалось, і засопів:

— Я не люблю їздити на заднім сидженні. Влізти тяжко, а вилізти ще тяжче.

Мар’янко Федорина покрутив головою:

— Ти подивися на Василя. Вліз, як кіт, пізнати, що він з автом запанібрат, а ти вже п’ять авт з’їздив, а сідаєш, як на драбинастий віз.

Мар’янко Федорина вже готовився сісти за кермо, коло Хоми Димного, що, звернувши голову, вдивлявся в далеку алею, як Василь Будилко несподівано вигукнув:

— Гальт? Стап! Я висідаю! Дай, Мар’янку, ключі від транку.

Мар’янко Федорина здивовано обернувся:

— А пощо?

— Хочу взяти з торби фляшку чистої.

— Тут?

— А чому ні? Ви всі в підштанцях, а мені зимно. Крім того, це буде останнє прощання Петра — нехай бачить, що ми про нього не забуваємо.

Мар’янко Федорина подав ключі:

— Маєш, гологузичнику. І візьми пластиковий кубок.

Василь Будилко виліз з авта так, що воно навіть не дриґнуло, а

Ілько Мантак мугикнув ’’балерина” і, вмостившися вигідніше, почав майже замріяно:

— Я маю вдома старий кований келішок, що з нього ще мій прадідуньо пили, а я з нього п’ю тільки на Різдво і на Великдень. Жінка його сховала, так що я навіть не знаю де. Пам’ятка. Я вам колись...

Ілько Мантак мав намір говорити довше, але в авто всунувся Василь Будилко з пляшкою ’’виборової” і пластиковим кубком. І, власне тоді, коли брався відчинити пляшку, Хома Димний поволі сказав:

— Он там іде Ксеня Листова.

Всі глянули ліворуч і побачили Ксеню Листову, яка, не поспішаючи, йшла травою туди, де жовто-сірою плямою видніла плоска могила Петра Ключки.

Ілько Мантак аж підвівся:

— А де її авто? Я не бачу жадного авта.

Мар’янко Федорина показав рукою на закрут алеї:

— Там. Дадж, свінґер, брунатний, чорний дах.

Василь Будилко, стиснувши пляшку між колінами, зняв з шийки бляшану закрутку.

— А я її не знаю. Хто вона?

Хома Димний не повернув голови:

— Я кілька разів бачив, як вона була з Петром на концерті і на бенкеті. Петро мені казав, що він один раз був у неї, не знаю де. Ну, почали зустрічатися. Нема чого допитуватися, хто вона. То її справа. Бачите, вона чекала, щоб коло могили не було нікого. Ви знаєте, як то кумасі язиками мелють. Вистачить, що бачили її в погребника... Може вона тепер молиться, може журиться, а може ні про що не думає...

Василь Будилко налив половину кубка, шепнув ’’Дай Боже”, перехилив голову і, зробивши з уст круглу лійку, перелив туди гострий плин, а коли він довгим струмком поплив на місце свого призначення, Василь Будилко запитав:

— Що ти сказав? Ні про що? Чи можна думати ні про що?

Дійсно. Чи можна думати ні про що? Можна. Можна стояти, іти, лежати, сидіти і не брати участи в тому, що навколо діється. Пасивність є добрим ліком і, здається, найпершим в історії людства. Події, кольори, звуки, що звичайно загортають кожну людину і несуть її туди, куди хочуть і як хочуть, для тої людини, яка не думає ні про що, не мають найменшого значення. Вона від світу не хоче нічого, а від людей тільки одного: не перешкоджайте мені бути в собі — і йдіть до чорта! Що ж, про погляди можна сперечатися, але в цьому випадку безнадійно, людство випрацювало свої норми, так що кожне явище, яке діє самостійно і до них не достосовується, є, делікатно кажучи, ненормальне.

Ілько Мантак, який почув тільки останнє запитання Василя Будилка, відповів:

— Чи можна думати ні про що? Я тобі скажу. Можна! Я часом так роблю. Сиджу на канапі і дивлюся перед себе, навіть пальцем не ворухну, тільки кожного разу жінка мені каже: ”Ти знову туманієш?”

Чи Ксеня Листова дійсно думала ні про що? І чи міркування з того приводу стосуються до неї? Якби знати! Деякі філософи, поети, письменники і нещасливо залюблені твердять, що жінка — це таємниця, очевидно за винятком тещі. Тверезо думаючі, навіть випивши, твердять, що кожна жінка тільки тоді є таємницею, коли варить. Чи досить? Ні! Питання залишається відкрите.

Василь Будилко, який не випускав пляшки з рук, штовхнув Ілька Мантака під бік:

— Ксеня Листова дивиться в небо. І що вона там бачить?

Ілько Мантак глипнув на пляшку:

— А що? Може бачить Петра?

Василь Будилко глянув на небо:

— Забобони. Може іще скажеш, що Петро сидить на хмарі і баламкає ногами?

Ілько Мантак знову глипнув на пляшку і притишено сказав:

— Дай.

Василь Будилко мовчки подав пляшку, і Ілько Мантак, проковтнувши слину, аж Адамове яблуко піднеслося під бороду, приклав до губи шийку і поволі перехиляв голову. Так, це був традиційний господарський ковток — повільний і доброї міри. Нарешті Ілько Мантак схилив голову, відлучив шийку від губ, витер їх верхом лівої долоні і подав пляшку Василеві Будилкові:

— Ти добре зробив, що приніс. Заки Ксеня Листова помолиться, то фляшка придасться.

Хома Димний обернувся цілим тілом і глянув на Ілька Мантака:

— Ти також без підштанців?

Ілько Мантак широко розтягнув уста:

— Я і в підштанцях умію. Ксеня Листова задовго молиться. Хочеш ковтнути?

Хома Димний помовчав, і вкінці зідхнув:

— Нехай. Колись у краю поминки робили на цвинтарі. Думаю, що Петро буде з нами. Ну, налий в кубок, половину. Мар’янку, чи ти хочеш сухий сидіти?

Мар’янко Федорина м’яко усміхнувся:

— Я драйвую, але нап’юся. Такий день. Петро був добрий приятель.

Першим випив Хома Димний: він натягнув уста до кубка і, заплющивши очі, нагло перехилив голову разом з кубком. Стуливши уста, він кілька секунд сидів непорушно, а потім вишептав довге ”а”. Мар’янко Федорина узяв кубок обома руками, нюхнув кілька разів, скуштував краями губ і, сказавши ”ну”, поволі перецідив у горло.

Ілько Мантак, наставивши Василеві Будилкові кубок і, спостерігаючи, як "виборова” доходить половини, почав:

— Я вам скажу правду. Коли моя Марина часом змилосердиться і я вип'ю до обіду келішок, то він мені не смакує стопроцентово. А тут або в барі — інший світ. Або, як каже Только Капусник, — інша стратосфера. А той Только Капусник, то він розбив поліційне авто і ще сварився з поліцаями, що то вони на його джалапу наїхали. Чи ви чули таке?...

Василь Будилко перебив:

— Ти, Ільку, ще щось говори, а я за той час принесу з транку цілу торбу. Хіба не будемо пити саму горілку, як боми, треба щось кинути за драбину. Ну, і поминки, не забуваймо за Петра.

Василь Будилко висунувся з авта, а Ілько Мантак, сказавши ”Я можу”, вже ось-ось мав почати, але Мар'янко Федорина повідомив:

— Дивіться, Ксеня Листова обійшла гріб і дивиться на наш вінок.

Хома Димний обернувся до Ілька Мантака:

— Налий ще. Чи ви знаєте, що Петро заміряв з нею женитися?

Мар’янко Федорина тихо здивувався:

— Женитися? Він тобі казав?

Хома Димний знову обернувся до Ілька Мантака:

— Ну? Ти вже налив?

Мар’янко Федорина докінчив:

— А коли він тобі казав?

Хома Димний взяв від Ілька Мантака кубок:

— Тиждень тому.

До авта всунувся Василь Будилко з тяжкою торбою.

— Все, чого душа прагне. В Мар'янка було б вигідніше, але ми хочемо з Петром. Правда? Хомку, є два пута ковбаси. Дати тобі кавалок?

Ілько Мантак засунув руку в торбу і витягнув пластикові кубки:

— Беріть. Нехай кожний має своє начиння. Носатизни з нас ніхто не має, але вигода і елеґантність передусім. Ну, можемо починати. Кому наливати? Я буду бартендер. Якби так мене моя Марина побачила! Го-го!

Кожний тримав у одній руці кубок з ’’виборовою”, а в другій шматок ковбаси і чекав.

Хома Димний підніс кубок:

— Якби мені минулого тижня хтось сказав, що я буду сьогодні разом з вами на цвинтарі пити горілку за душу Петра і то в авті, я не повірив би. Дивно, дуже дивно.

Хома Димний говорив правду, але не всю. Людина дивується ціле життя. Дивується, бувши дитиною, коли перший раз спостереже муху, дивується в силі віку, коли осягне великий успіх або зазнає великої невдачі, а потім, у глибокій старості, знову дивується, коли побачить муху, не пам’ятаючи, що це таке. Кожний, кого таке пояснення не задовольняє, може додати собі свої здивування, проти яких, мабуть, ніхто не буде мати жадних застережень, хіба за винятком професійних песимістів.

Ілько Мантак, скористав з того, що його сусіди перехилили чарки, і почав:

— Ти, Химку, сказав правду. Дуже дивно. Але з тої причини люди дивуються щодня в цілому світі. Ти не думай, що мені за Петром серце не крається. Крається! Він принаймні вмер спокійно. А чи ви знаєте, що було з Костем Кришкою? Тим присадкуватим, дві хати, одна з червоним дахом. Чи ви знаєте, що було з ним перед тим, заки він помер? Я вам скажу. Одного разу, в суботу, я зустрів його, як він ішов від фризієра, підстрижений і чимось напахчений, ну, і під ґазом. Він відразу до мене: ’’Ільку, біда мене чіпилася”. Я питаю: ’’Яка?” А він каже: ’’Коли я приходжу з бару до хати і гляну в дзеркало, то бачу задницю”. Я йому: ”На то є рада, зміни дзеркало...” А він каже: ”Я купив дзеркало з комодою ще тоді, як жінка жила. Заплатив гибель грошей”. Я кажу: ’’Може тобі продали дзеркало зі задницею, а ти не придивився?” А він майже плаче: ’’Тобі добре жартувати!” Тоді мені стало його жаль, свій чоловік, і я кажу: "Ти заслони дзеркало обрусом або коцом”. А він каже: ’’Добре”. В понеділок я його зустрів коло церкви, а він каже: ”Я вже заслонив дзеркало, але не помагає. Ще гірше. Я тільки в двері, а задниця на порозі”. А я питаю: ’’Чия вона?” А він аж стогне: ”Не смійся, бо то не до сміху. Я її ледве випхав за двері, а сам цілу ніч пересидів у лазничці”. І що ж я міг порадити? Такі були дві розмови з нещасним Костем Кришкою. А за два чи три дні, коли я йшов купити газету, він мене побачив, аж підніс руки і каже: ’’Ільку, все є добре”. Я питаю: ’’Задниці вже нема?” А він каже: ”Не знаю”. Я питаю: ”Як то не знаєш?” А він каже: ”Я входжу на чотирьох, і її не бачу. Вона на іншій висоті”. За три тижні, в суботу він помер. Заперся в лазничці і помер. Таки задниця його знайшла! Аж не хочеться вірити...

Мар’янко Федорина меланхолійно перебив:

— Ти, Ільку, не розумієш. Він був самітний. Одне тільки дивно: чому задниця. Осипко Кільчик, що йому в шпиталі вирізали одну нирку, якось, як прийшов до хати, побачив свою жінку в двох особах. Він сам мені говорив. Щастя, що його жінка добра і йому було все одно, котра покладе його в ліжко. Але не кожний має таке щастя.

Ілько Мантак зідхнув і до дна перехилив кубок:

— Так, то правда. Ви думаєте, що я на свою жінку нарікаю. Вона трохи сукриста, але господиня. Часом, як стоїть коло кухні, так пахне всякими стравами, що я з’їв би її разом з борщем, з росолом, з варениками, з біґосом і навіть з салатою. Я не дивуюся, що Петро хотів оженитися. Що він собі варив?

Хома Димний докінчив їсти ковбасу і передав Василеві Будилкові порожній кубок:

— Ще дай кілька крапель, тих більших. Ми так довго жонаті, що Мар’янко між нами, як заблукана вівця. Ну, Мар’янку, скажи.

Мар’янко Федорина трохи соромливо усміхнувся:

— Та ніби так. Знаєте, часом, як погляну на крісла в кухні, в їдальні, у вітальні і на канапу, і подумаю, що на них, крім мене, ніхто не сяде, то мені стає сумно, і я думаю: ”І чого ти живеш?” Що вам ще більше сказати? Василю, налий. Мені в голові ще ясно.

Ілько Мантак раптом підвівся і вигукнув:

— Гей, вона, та Ксеня Листова йде, відходить від Петра!

Всі звернули очі на Ксеню Листову, яка, загорнувши хвилясте русяве волосся на плечі, йшла з піднесеною головою, гойдаючи у спущеній руці малою чорною торбинкою.

Мар’янко Федорина несподівано з кубком у руці вийшов з авта:

— Алеж вона вміє йти! Так, мов би не йшла по землі.

Ілько Мантак і Василь Будилко готовились вийти з авта, але

Хома Димний їх зупинив:

— Не робіть демонстрації. Її видно, як на долоні.

Ксеня Листова йшла, не оглядаючись, і тоді, коли почала звертати праворуч до алеї, де стояло її авто, Мар’янко Федорина поставив кубок з ’’виборовою” на дах авта і пустився навперейми.

Ілько Мантак з подивом повторяв:

— Бой, о бой, а то ананас!

Василь Будилко доїдав ковбасу:

— Краще на цвинтарі познайомитися за життя, ніж по смерті.

Хома Димний крутнув головою:

— А він нам про крісла, що нема на них кому сидіти, і про канапу!

Ілько Мантак таки не втерпів і виліз із авта, і, хоч його закинуло, стояв із кубком у руці, як трохи перехилена статуя:

— Мар’янко вже її перейняв! Стоїть, як на муштрі. Хто б то подумав! Він їй щось говорить і говорить. Що він говорить? Тепер вона йому говорить. Ну, подивіться! Він іде з нею до її авта. Нахилився і щось їй на вухо. Ви бачите? Вона загортає волосся і дивиться на нього. Ну? Чи ви сподівалися? А тепер — бачите? Він поцілував її в руку! Чи ви коли думали, що Мар’янко такий інтеліґентний?

Василь Будилко доїв ковбасу, налляв собі половину кубка і сказав до Хоми Димного:

— Я думаю, що Мар’янко ходив на якісь курси.

Хома Димний довгим і спокійним ковтком випорожнив кубок:

— Що робити з жінками, на то не потрібні жадні курси, і не треба бути інтеліґентним.

Ілько Мантак, який хвилину був здивований і вмовк, почав знову:

— Вона вже всіла в авто, і бачите? Помахала йому рукою. Що він їй сказав? Дивіться, як він іде! Він біжить, як тінейджер! Хомку, ти йому скажи, що Петро он там лежить. Чуєш?

Але Хома Димний не вспів сказати нічого, бо Мар’янко Федорина вскочив у авто і відразу почав:

— Алеж кобіта! Вона має ресторан з баром на шістнадцятій милі. Вдова. Вона мене два рази бачила на парафіяльнім пікніку. Я сказав їй, що ми в авті поминаємо Петра, а вона каже: ”Я вас усіх запрошую на поминки до мого ресторану, нині на сьому. Будемо разом у осібній кімнаті”. І каже: ’’Перекажіть своїм приятелям”. І ще сказала: ’’Петро мені сказав, що Ілько любить оповідати всякі історії”.

Ілько Мантак, який з оханням і аханням втискався на своє місце, здивований випрямився:

— Вона так сказала? Направду?

Мар’янко Федорина великими веселими очима подивився на Хому Димного, на Ілька Мантака, на Василя Будилка і підніс руку:

— Ша! Решту я вам скажу в ресторані. Я вас повезу туди і назад. Своїм жінкам скажіть, що я, Мар’янко Федорина, маю вас під своєю опікою. Ну, а тепер вйо. Ідемо!

Хома Димний глянувши на наручний годинник здивувався:

— Пощо спішитися? Тепер кілька мінут по третій. А поминки о сьомій.

Мар’янко Федорина увімкнув мотор і натиснув на ґаз аж колеса зашипіли:

— Не маю часу. Мушу ще скупатися — і так далі.

◼

А хто плаче? Та стара худа жінка з чорній вовняній хустині на голові.