Кордон між Північною і Південною Кореєю зумів створити два різні народи, які, здається, не хочуть жити разом. У кожному разі, не на півдні.
Ті, хто приїздять у Південну Корею, нехай не сподіваються побачити мобілізовану націю, стривожену через неминучу війну. В аеропорту Інчхон офіцер безпеки поставив мені лише одне питання: чи перебував я в контакті з якимось верблюдом. Я нічого не вигадую — схоже, деякі мандрівники, що побували на Близькому Сході, поінформували про якісь мікроби, які поширюють реґіоном легеневий грип. Численні корейці, які користуються масками, аби захиститися від міазмів і захистити інших (серед жінок модно носити чорну), є свідченням національного страху перед епідеміями, а не перед неминучою атакою Північної Кореї. Крім того, якщо дивитися з Сеула, Північна Корея є дуже далеко — значно далі в головах, аніж географічно. Нездоланний кордон розташований за 40 км від столиці, але він так само міг би бути на Місяці. Час віддалив два народи. Коли я їздив до Північної і Південної Кореї 40 років тому, війна розділила навпіл багато сімей – по один і по другий бік; бажання возз’єднання обох Корей усе ще було дуже сильним, оскільки воно дозволило би возз’єднатися родинам.
Змінилися два покоління; вже ніхто не знає, чи по другий бік живе якийсь далекий родич — їм це байдуже. Кордон зумів створити два різні народи, які, здається, не хочуть жити разом. У кожному разі, не на півдні. На півночі втікачі, які ризикують своїм життям, покидаючи батьківщину, прямують у Китай чи на південь, втікаючи перш за все від нужди. Що ми знаємо про тих, хто залишається бранцями режиму Пхеньяна? Південні корейці зробилися націоналістами — однак не корейськими націоналістами, а південнокорейськими. Вони горді з того, що своєю працею створили одну з найбільш процвітаючих і креативних держав світу, як це показують їхні основні торгові марки на чолі з Samsung і Hyundai. Ці корейці також пишаються своєю свободою слова, котрі більш переконлива в мережі, ніж у пресі, яка загалом є консервативною. Зрештою, вони пишаються своєю демократією, якою б недосконалою вона не була. Я не переконаний, що систематичне ув’язнення всіх колишніх президентів республіки є свідченням зрілості демократії, однак в азіатському масштабі Південна Корея достатньо демократична.
У ці, можливо, історичні миті, коли світ не відриває погляду від переговорів між двома капілярними супротивниками Дональдом Трампом і Кім Чен Ином, не уявляймо собі, що південні корейці затамували подих. Темою для дискусії і найбільшого занепокоєння є зростання безробіття серед молоді. Промислові велети наймають мало працівників: або тому, що є дуже ефективними, або тому, що розмістили виробництво деінде; майбутні робочі місця знаходяться на невеличких підприємствах, які платять погано і є нечисленними, бо Samsung і Hyundai зайняли весь простір. В університетах Сеула, де я виступав, мене передусім питали про роботу. Чим зумовлена ця байдужість до Північної Кореї і переговорів? Основна причина та, що Північна Корея, яка так непокоїть американців, вже давно не лякає південних корейців. Вони звикли до фанфаронства Кімів, що змінюють один одного, і не приховують своєї зневаги до низькосортних диктаторів; вони не бояться військового нападу, в якому Північ мала би втратити все. Нагадаймо, що функція ядерної зброї —– не нападати, а відрадити від здійснення агресії. Тож Північна Корея здобула ядерний «потенціал» — який збереже в будь-якому випадку — не для того, аби бомбардувати Сполучені Штати чи Сеул, а щоби захистити свою незалежність, що й визначає межі будь-яких переговорів. Вони більше розраховують на китайців, ніж на американців, щоби зберегти статус-кво.
Насправді статус-кво – це те, чому віддають перевагу всі актори цього політичного театру. Ті, що з півдня, насправді не хочуть возз’єднуватися зі своїми дратівливими родичами; вони бояться, що це їм надто дорого обійдеться. Для китайців Північна Корея є корисним пішаком, аби у разі необхідності дестабілізувати реґіон – щоб виглядати мудрим арбітром і відсунути на марґінес американців. Що стосується політичних акторів з півночі, то клептократія при владі живе собі зручно, як можна побачити в Пхеньяні, а завдяки своїм ядерним жестам Кім Чен Ин перестав бути паяцом і тепер є міжнародно визнаним державним діячем, який на рівних розмовляє з китайським і американським президентами. Він вже є леґітимним, що й було його метою; він виграв війну нервів і, що дуже ймовірно, врятував свій режим. Що стосується японців, то вони не хочуть возз’єднаної Кореї, яка фактично перетворюється на конкурента з ядерним потенціалом. Якщо говорити про американців, то статус-кво виправдовує їхню постійну присутність в Південній Кореї, де вони – по праву – представляють ООН після перемир’я 1953 р.
У цьому відношенні Трамп ускочив в добрячу халепу, відчинивши двері мирній угоді: якщо мирний договір, що його пропонує північ і підтримує президент півдня Мун Чже Ін, колишній антиамериканський лівак, буде успішним, Сполучені Штати вже не матимуть жодної законної основи залишатися. Це нагадує прецедент В’єтнаму, де комуністична північ захопила південь, щойно американці пішли. Південнокорейський народ знає цей прецедент і приховано сподівається, що переговори між Трампом і Кімом завершаться нічим – за винятком переможних і задоволених реляцій з обох сторін. Найкращий результат, якого можна сподіватися, — всі поїдуть додому, увінчані лавровими вінками, і що передусім в реґіоні нічого не зміниться. У кожному разі, пам’ятаймо про забутих жертв, пересічних людей Північної Кореї, які не мають ані голосу, ані того, хто їх захистить. Людські права не стоять на порядку денному; всі уряди дійшли згоди щодо цього пункту. Сеул тхне Мюнхеном.
Guy Sorman
Siempre que no cambie nada
АВС, 30.04.2018
Зреферувала Галина Грабовська
04.05.2018