ДОВГИЙ ШЛЯХ ДО ДЕМОКРАТИЧНОГО ЗАНЕПАДУ
У 1991 році, коли Захід був зайнятий святкуванням своєї перемоги в холодній війні й наочним поширенням ліберальної демократії в усі куточки світу, політолог Семюель Гантінґтон видав застереження щодо зайвого оптимізму. В статті для Journal of Democracy під назвою "Третя хвиля демократії" Гантінґтон відзначає, що дві попередні хвилі демократизації, від 1820-х до 1920-х і з 1945-го по 1960-ті роки, супроводжувалися "зворотніми хвилями", коли "демократичні системи були замінені ... історично новими формами авторитарного правління". Він припустив, що третя зворотна хвиля була б можливою, якби нові авторитарні великі держави могли продемонструвати тривалу життєздатність недемократичних правил або "якби людям зі всього світу довелося побачити, як Сполучені Штати", що тривалий час були світочем демократії, "занепадають від політичної стагнації, неефективності економіки і соціального хаосу".
Гантінґтон помер у 2008 році, але якби жив досі, то навіть він сам був би, мабуть, здивований, побачивши, що ліберальна демократія нині перебуває під загрозою не тільки в країнах, де демократичні перетворення пройшли в останні десятиліття — як-от Бразилія та Туреччина, а й у найбільш усталених демократіях Заходу. Водночас авторитаризм знову з'явився в Росії й укріпився в Китаї, а зовнішньополітичний авантюризм і внутрішньополітична поляризація суттєво підірвали глобальний вплив і престиж США.
Найбільш, мабуть, тривожною подією стали зміни у серці Східної Європи. Двоє дітей з плакату посткомуністичної демократизації в реґіоні, Угорщина і Польща, побачили переконливу електоральну перемогу консервативних популістів при демонізації опозиції, при творенні з меншин цапів офірних і при розмиванні ліберальних стримувань і противаг. Інші країни в реґіоні, в тому числі Чехія і Румунія, як виглядає, готові йти слідом. Свою позицію щодо лібералізму один з нових популістів, угорський прем'єр-міністр Віктор Орбан, виклав у виступі 2014 року: “Демократія не обов'язково є ліберальною. Демократія може залишатися собою, навіть не будучи ліберальною". Для підтримки глобальної конкурентоспроможності, продовжував він, "ми маємо відмовитися від ліберальних методів і принципів організації суспільства." Хоча Орбан править маленькою країною, рух, котрий він репрезентує, має глобальне значення. На Заході, де воля народу залишається основним джерелом політичної легітимності, його стиль антиліберальної демократії, ймовірно, стане основною альтернативою лібералізму в найближчі десятиліття.
Чому демократія оголосила війну лібералізму найбільш відверто саме у Східній Європі? Відповідь лежить у дивному характері революцій 1989 року, коли держави Східної Європи звільнилися від радянської імперії. На відміну від попередніх, в революціях 1989-го йшлося не про утопію, а про ідею нормальності — тобто революціонери висловили бажання вести нормальне життя, вже доступне людям у Західній Європі. Після того, як впала Берлінська стіна, найосвіченіші і найліберальніші східні європейці почали першими покидати свої країни, викликаючи серйозні демографічні та ідентичнісні кризи в реґіоні. І коли вітчизнаний електорат, що підтримував ліберальну демократію, емігрував на Захід, обличчям лібералізму в Східній Європі стали міжнародні áктори — ЄС і США, при тому, що їхній вплив стає все слабшим. Це підготувало ґрунт для націоналістичного повстання проти лібералізму, що охопило нині реґіон.
ВЛАДА НАРОДУ
Багато хто вважає, що зростання східноєвропейського популізму важко пояснити. Після того, як польська популістська партія "Право і справедливість" (відома під польським скороченням PiS) здобула парламентську більшість у 2015 році, Адам Міхнік, ліберальна ікона країни, журився: "Інколи прекрасна жінка втрачає розум і лягає до ліжка з бастардом." Однак популістські перемоги не є одиничною містифікацією, а свідомим і багаторазовим вибором: права популістська партія Фідес перемогла у двох поспіль парламентських виборах в Угорщині, а PiS в соцопитуваннях зберігає лідерство відносно своїх суперників. Східна Європа, схоже, має намір одружитися з бастардом.
Деякі популістські успіхи можна віднести на рахунок економічних проблем: Орбан був обраний 2010 року — після того, як економіка Угорщини впала на 6,6% у 2009-му. Але такі проблеми не можуть пояснити, чому в Чехії, яка має один із найнижчих рівнів безробіття в Європі, проголосували за повернення популістських партій на торішніх парламентських виборах або чому росте нетерпимість у економічно успішній Словаччині. Польща — найбільш незрозумілий випадок. У цй країні було найшвидше зростання економіки в Європі у періоді між 2007 а 2017 роками, і соціальна мобільність останніми роками виразно покращилася. Дослідження польського соціолога Мацея Ґдули показали, що політичні настрої поляків не залежать від їхньої особистої вигоди, отриманої в період посткомуністичного транзиту. База правлячої партії включає багатьох людей, які задоволені своїм життям і ширять процвітання країни.
Деталі популістських поворотів у Східній Європі варіюються від країни до країни — так само, як і характер та політика окремих популістських урядів. В Угорщині "Фідес" скористався своєю конституційною більшістю, щоби переписати правила гри: перекроєна Орбаном виборча система країни перетворила її, за словами соціолога Кім Лейн Шеппела, на "плюралізм для кваліфікованої більшості". Крім того, шириться корупція. У березні 2017 року в статті для The Atlantic письменник Девід Фрум цитує анонімного спостерігача, який говорить про систему Фідес: "Перевагою правління сучасної держави є те, що вона має менше влади, щоби переслідувати невинуватого, хоча має більше влади, щоби захистити винуватого".
Польський уряд також прагнув ліквідувати систему стримувань і противаг, особливо за рахунок змін у конституційному суді. На відміну від угорського уряду, він, однок, переважно чистий — якщо йдеться про корупцію. Політики менше зосереджені на контролі над економікою і на створенні лояльного середнього класу, а більше — на моральному перевихованні народу. Польський уряд намагався переписати історію, насамперед завдяки недавньому закону, який зробив незаконним звинувачування Польщі в Голокості. В Чехії, між тим, прем'єр-міністр Андрей Бабіш привів у минулому році свою партію до перемоги, обіцяючи керувати державою як компанією.
Однак під цими відмінностями лежить вражаюча спільність. По цілій Східній Європі з'являється новий антиліберальний консенсус, відзначений ксенофобією, націоналізмом і підтримкою, дещо несподіваною, молодих людей, які досягли повноліття після падіння комунізму. Якщо ліберали, які домінували в 1990-ті роки, були стурбовані правами етнічних, релігійних та сексуальних меншин, то цей новий консенсус — про права більшості.
Скрізь, де вони приходять до влади, консервативні популісти використовують уряд, щоби поглибити культурну і політичну поляризацію, і борються за те, що американський історик Річард Гофстадтер назвав "параноїдальним стилем" у політиці. Цей стиль сильно сфокусований на теорії змови — як-от віра, підтримувана багатьма виборцями PiS, що авіакатастрофа 2010-го, в якій загинув президент Лех Качиньський, брат лідера PiS Ярослава Качинського, була радше результатом замаху, а не випадку. Ця паранойя проявляється також і в твердженнях Фідесу, що Брюссель за допомогою народженого в Угорщині мільярдера Джорджа Сороса таємно планує затопити країну іммігрантами.
Популісти Східної Європи послуговуються і подібним політичним словником, подаючи себе як справжній голос народу проти внутрішніх і зовнішніх ворогів. Як зазначив політолог Ян-Вернер Мюллер, "популісти твердять, що вони і тільки вони репрезентують людей", — твердження не емпіричне, але "завше виразно моральне". Фідес і PiS не вдають, що репрезентують всіх угорців чи всіх поляків — але вони наполягають на тому, що їх підтримують всі правдиві угорці і правдиві поляки. Вони трансформують демократію від інструмента включення в інструмент виключення, делеґітимізують інституції небільшості, подаючи їх як перешкоди на шляху до волі народу.
Іншою загальною рисою східноєвропейського популізму є лукавство щодо ЄС. За останніми опитуваннями Євробарометра, мешканці Східної Європи є одними з найбільш проєвропейських націй на континенті, але вони голосують за чи не найбільш євроскептичні уряди. Ці уряди, своєю чергою, використовують Брюссель як риторичну боксерську грушу, одночасно користаючи з його фінансової щедрості. Угорська економіка зросла на 4,6% між 2006-м а 2015 роками — але згідно з дослідженням KPMG і угорської дослідницької фірми GKI, оцінено, що без фондів ЄС вона би скоротилася на 1,8 відсотка. І Польща є найбільшим на континенті реципієнтом грошей з європейських структурних та інвестиційних фондів, які заохочують економічний розвиток менш розвинених країн ЄС.
Підтримка антиліберального популізму зростає по всьому континенту протягом багатьох років, але осмислення його непомірної привабливості у Східній Європі потребує переосмислення історії реґіону за десятиліття, що минули після кінця комунізму. Це спадщина революцій 1989 року, в поєднанні з пізнішими шоками, спричиненими зниженням потуги США і кризою в ЄС, що спровокувала теперішній вибух популізму.
СВОБОДА, БРАТЕРСТВО, НОРМАЛЬНІСТЬ
Хоча східноєвропейський популізм був на підйомі вже на початку поточного десятиліття, криза з біженцями в 2015-2016 роках зробила з нього домінуючу політичну силу в реґіоні. Опитування громадської думки показують, що переважна більшість східних європейців побоюються мігрантів і біженців. У вересні 2017 року дослідження Ipsos показало, що лише 5 відсотків угорців і 15 відсотків поляків вважають, що імміграція чинить позитивний вплив на їхню країну, і що 67% угорців і 51% поляків вважають, що кордони їхніх країн мають бути повністю закриті для біженців.
Під час кризи біженців фотографії потоків мігрантів в Європу викликали демографічну паніку по всій Східній Європі, люди почали собі уявляти, що їхні національні культури опинилися під загрозою зникнення. Нині цей реґіон складається з маленьких старіючих, етнічно однорідних суспільств: наприклад, за межами країни народилися лише 1,6 відсотка з тих, хто живе в Польщі, і лише 0,1% — мусульмани. Фактично, радше культурне та етнічне розмаїття, а не багатство є основною відмінністю між Східною і Західною Європою. Порівняти, наприклад, Австрію та Угорщину — сусідні країни однакового розміру, що були колись у рамках єдиної імперії Габсбурґів. Іноземні громадяни становлять трохи менше двох відсотків населення Угорщини, в Австрії же вони сягають 15 відсотків. Тільки шість відсотків угорців народжені за кордоном — здебільшого це етнічні угорські іммігранти з Румунії. В Австрії аналогічний показник становить 16 відсотків. У східноєвропейській політичній уяві культурне й етнічне різноманіття розглядається як екзистенціальна загроза, і протидія цій загрозі творить ядро нового антилібералізму.
Деякі з цих побоювань щодо різноманітності, можливо, вкорінені в історичних травмах — таких як розпад мультикультурної імперії Габсбурґів після Першої світової та радянської окупації Східної Європи після Другої світової війни. Але політичні потрясіння від кризи біженців не можуть бути пояснені тільки історією реґіону. Радше, в ході кризи з біженцями східні європейці зрозуміли, що вони зіткнулися з новою глобальною революцією. Це не була революція мас, а революція мігрантів; вона інспірована не ідеологічними візіями майбутнього, а картинами реального життя з іншого боку кордону. Коли глобалізація зробила світ великим селом, то водночас наразила його на тиранію глобального порівняння. Тепер люди в бідних частинах світу рідко порівнюють своє життя з сусідським; вони порівнюють його з життям найбільш процвітаючих мешканців планети, чиє багатство оголядають на своїх дисплеях завдяки глобальному поширенню комунікаційних технологій. Французький ліберальний філософ Раймон Арон мав рацію, коли п'ять десятиліть тому зауважив, що "в процесі об'єднання людства нерівність між народами набуває такого ж значення, як колись нерівність між класами." Якщо ти є бідною людиною в Африці, що шукає економічно безпечного життя для своїх дітей, то найкраще, що ти можеш зробити — забезпечити, щоби вони народилися в такій багатій країні, як Данія, Німеччина чи Швеція, або ж, якщо це неможливо — в Чехії чи Польщі. Зміна щораз більше означає зміну країни, а не уряду. І східні європейці відчули себе загроженими цією революцією.
Велика іронія в тому, що хоча країни Східної Європи нині панічно реагують на масову міграцію, революції 1989 року були першими, в яких головним чинником змін було бажання покинути свою країну, а не добитися більшого голосу в ній. Після падіння Берлінської стіни багато хто в колишньому комуністичному блоці висловив своє бажання змін через імміграцію на Захід, а не залишаючись удома, щоби брати участь у демократичній політиці. В 1989 році східні європейці не мріяли про досконалий світ, вони мріяли про нормальне життя у нормальній країні. Якщо в посткомуністичній трансформації реґіону і була утопія, то це була утопія нормальності, яку поділяли і праві, і ліві. Експерименти були заборонені. В 1990 році міністр фінансів Чехії Вацлав Клаус (який пізніше став прем'єр-міністром, а потім президентом) сказав про пошук золотої середини між капіталізмом і соціалізмом: "Третій шлях – найшвидший шлях до третього світу". Східні європейці мріяли про те, що об'єднання Європи відбудеться за тією ж схемою, як і возз'єднання Німеччини, і на початку 1990-х багато чехів, угорців і поляків заздрили східним німцям — тим за ніч видали німецькі паспорти, і вони могли відразу почати тратити німецькі марки.
Революції, як правило, спричиняють серйозні демографічні потрясіння. Коли вибухнула французька революція, багато її противників утекли. Коли більшовики захопили владу в Росії, мільйони росіян втекли. Але в цих випадках вони були переможеними, ворогами революції, які бачили своє майбутнє поза межами своєї країни. Після революцій 1989 року, навпаки, першими виїхали ті, хто найбільше прагнув жити в західному світі, ті, кому найбільше нетерпілося побачити зміни в своїх країнах. Для багатьох ліберально налаштованих східних європейців сумнів у націоналістичній прив'язаності і перспектива входження в сучасний світ зробили еміграцію логічним і законним вибором. Ця спадщина революцій 1989 року запустила нинішній популістський вибух.
У результаті революцій 1989 року в новозвільнених країнах Східної Європи спостерігався негативний ефект прискореного зниження чисельності населення. З 1989-го по 2017 рік Латвія втратила 27% населення, Литва — 23%, а Болгарія — майже 21%. Тільки за останні десять років Угорщина втратила близько трьох відсотків свого населення. І станом на 2016 рік приблизно один мільйон поляків живе в Сполученому Королівстві. Ця еміграція молодих і талановитих відбувається в країнах, які вже мали старіючі популяції і низький рівень народжуваності. Разом всі ці тенденції створюють ґрунт для демографічного паніки.
Таким чином, зростання популізму в Східній Європі найкраще пояснити як еміграцією, так і страхом перед імміграцією. Успіх націоналістичного популізму, який живиться почуттям, що ідентичність перебуває під загрозою, є результатом масового ексодусу молоді з реґіону в поєднанні з перспективою великомасштабної імміграції, які в сукупності запускають демографічні тривоги. Переїзд на Захід був рівнозначний підвищенню соціального статусу — як наслідок, східні європейці, що залишилися у своїх країнах, почали чутися невдахами, яких лишили позаду. В країнах, де більшість молодих людей мріють виїхати, успішне повернення домів девальвується.
Останніми роками зростаюче прагнення до самоствердження також викликало роздратування східних європейців наказами з Брюсселя. Хоча в 90-х роках політики реґіону, прагнучи вступити в НАТО та ЄС, були готові грати за ліберальним сценарієм, нині вони хочуть підтвердити свої повні права як члени європейського клубу. Інтеграція Східної Європи з ЄС віддзеркалює на державному рівні досвід інтеграції, відомий з історії іммігрантів у всьому світі. Іммігранти першого покоління хотіли б домогтися визнання за рахунок інтерналізації цінностей приймаючої країни; іммігранти другого покоління, народжені в новій країні, побоюються, що їх трактують як громадян другого сорту, і часто заново відкривають зацікавленість традиціями і цінностями культури батьків. Щось подібне відбувалося в східноєвропейських країнах після вступу в ЄС. Багато людей в цих країнах раніше оцінювали втручання Брюсселя у їхню внутрішню політику як доброзичливе. З часом вони почали розглядати його як нестерпну образу суверенітету їхніх держав.
ПОВЕРНЕННЯ ГЕОПОЛІТИКИ
Останнім компонентом антиліберального повороту Східної Європи є глибокий нурт геополітичної невпевненості, яка завжди непокоїла реґіон. У 1946 році угорський інтелектуал Іштван Бібо опублікував брошуру під заголовком "Злидні малих держав Східної Європи". В ній він аргументував, що демократія в реґіоні завжди буде заручником довготривалих наслідків історичних травм, переважно пов'язаних з історією домінування в східноєвропейських країнах зовнішньої влади. Польща, наприклад, припинила існувати як незалежна держави після її розділу Австрією, Пруссією і Росією в кінці XVIII століття. Угорщина, тим часом, пережила придушення національної революції в 1849 році, а потім втратила більше двох третин своєї території і половину населення 1920 року за Тріанонським договором.
Мало того, що ці історичні травми спричинили страх східноєвропейських суспільств і нарікання на зовнішню владу; вони також, доводив Бібо, закріпили ці країни у вірі, що "поступ свободи загрожує національній справі". Вони навчилися з підозрою ставитися до будь-якої космополітичної ідеології, яка переступає їхні кордони, чи то універсалізм католицької Церкви, лібералізм пізньої імперії Габсбурґів, чи марксистський інтернаціоналізм. Чеський письменник і дисидент Мілан Кундера добре вловив це відчуття невпевненості, коли визначив малий народ як "той, чиє існування може бути у будь-який момент поставлено під сумнів". Громадянин великої країни сприймає виживання своєї країни як даність. “Його гімни говорять лише про велич і вічність. Польський гімн, однак, починається зі строфи: "Іще Польща не померла".
Якщо одним з ефектів еміграції після 1989 року в Європі був початок демографічної паніки, яка пізніше набрала повної форми під час кризи біженців, то іншим, не менш важливим ефектом була втрата країнами реґіону громадян, які найімовірніше стали би вітчизняними захисниками ліберальної демократії. Як наслідок, ліберальна демократія у країнах Східної Європи щораз більше мусіла розраховувати на підтримку зовнішніх гравців, таких як ЄС і США, які з плином часу стали сприйматися як реальне обмеження влади більшості в реґіоні. Бажання Бухареста приєднатися до ЄС, наприклад, передусім змусило його розв'язати давній спір з Угорщиною про права етнічних угорців у Румунії. І правила ЄС, відомі як "Копенгагенські критерії", зробили правовий захист меншин умовою для вступу в союз.
Центральна роль ЄС і Сполучених Штатів у консолідації ліберальних східноєвропейських демократій означала, що поки домінування Брюсселя і Вашингтона в Європі було незаперечним, ці демократії залишалися в безпеці. Однак за останнє десятиліття геополітична ситуація змінилася. Дорогі зарубіжні війни і фінансова криза пригальмували Сполучені Штати ще до виборів Дональда Трампа, коли він як президент поставив серйозні питання про зобов'язання Вашингтона перед своїми союзниками. Тим часом у Європі наступні шоки кризи заборгованості, кризи біженців та Брекзіт поставили під питанням майбутнє Європейського Союзу. Це співпало з початком відновленням, під авторитарним керівництвом президента Володимира Путіна, реґіональної могутності Росії, яка захопила в України Крим в 2014 році і підтримала сепаратистський заколот на сході країни.
Гантінґтон передбачив у 1991 році, що сильна недемократична Росія може створити проблеми для ліберальних демократій Східної Європи — і підйом путінської Росії, по суті, підірвав їх. Для таких східноєвропейських лідерів, як Орбан, що вже мали задосить лібералізму, поєднання путінського авторитаризму й антизахідної ідеології послужили зразком для наслідування. Для багатьох поляків повернення російської загрози стало ще одним аргументом голосувати за антиліберальний уряд, який зможе захистити країну. В інших країнах Східної Європи, таких як Балтія, Росія просто виступила в якості спойлера, намагаючись поширювати дезінформацію. Повернення геополітичної нестабільності в цілому реґіоні посприяло зменшенню привабливості ліберальної демократії.
АНТИЛІБЕРАЛЬНА ЄВРОПА?
Східноєвропейський популізм є новим явищем, але має глибоке коріння в реґіональній політиці і навряд чи зникне найближчим часом. "Тривожним аспектом "антиліберальної демократії" Орбана", за словами австрійського журналіста угорського походження Паула Лендвая, є те, що "неможливо передбачити її кінець". Дійсно, антиліберальна демократія перетворилася в нову форму авторитаризму, про яку Гантінґтон попереджав більш ніж два десятиліття тому. Особливо небезпечним його робить те, що це авторитаризм, народжений у рамках самої демократії.
Нові популісти не є фашистами. Вони не вірять у трансформаційну силу насилля і не є аж такі репресивні, як фашисти. Однак вони байдужі до ліберальних стримувань і противаг і не бачать необхідності конституційного обмеження влади більшості — обмеження, яке формує центральну частину права ЄС. Тому основним викликом, породженим східноєвропейським популізмом, є не загроза демократії на рівні нації, а єдність Євросоюзу. Оскільки все більше країн у реґіоні повертаються в бік антилібералізму, то вони будуть продовжувати конфліктувати з Брюсселем і тестуватимуть межі влади ЄС, як це вже зробила Польща своїми судовими реформами. У результаті ризик полягає в тому, що ЄС може розпастися, а Європа може стати поділеним і несвобідним континентом.
Ivan Krastev
Eastern Europe's Illiberal Revolution. The Long Road to Democratic Decline
Foreign Affairs, 16.04.2018
Переклад О.Д.
02.05.2018