Під заголовком "Profession de foi [исповідь віри] молодих Українцїв" помістила львівска "Правда" надіслану їй дуже замітну програму народну молодежи україньскої, відчитану в однім з університетских міст на Українї в роковини смерти Тараса Шевченка.
Сю програму сю prоfеssion de foi — подаємо за "Правдою" в "Дѣлѣ" дословно. Она голосить:
Знаючи сучасний стан і рух україньскої молодїжи по богатьох містах широкої України, стежучи по змозї за рідною літературою, що має своїм осередком Галичину, і уважаючи на попередний, так званий, українофільскій рух, ми молоді Українцї, порадивши ся і погодивши ся поміж себе, поклали привселюдно в коротких словах висловити наші погляди і взагалї наше profession de foi.
Кожна освічена людина з науки і власного досвіду знає, що людскість уся подїляєть ся на раси, народности, нації і т. ин. Знає і тямить, що через те тільки й истнують сі колективні одиницї й носять таку назву, що они мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю від другої. Так кожна нація має свою мову, звичаї, исторію, культуру і взагалї свій світогляд, одним словом, власне психічне я.
Кожен, хто розуміє, що то єсть поступ, мусить тямити, що поступ виявляє ся не в тім, щоб нищити живу истоту, націю, або грубими фізичними заходами асимілювати її, бо хто утисками і гнобительством силоміць знищує націю, той тим самим вельми шкодить загально-людскому поступу. Бо коли нарід розвиваєть ся вільно на національному свому грунтї, то тим самим він додає до загально-людского поступу і свого духового й розумового скарбу. Се повинно бути для кожного освіченого чоловіка так зрозуміло як тільки може бути зрозумілою справжня наука.
Значить, ми, яко космофіли, що любимо усїх людей і бажаємо усїй людскости однаково добра і широкої волї, повинні бути націоналами, бо того вимагає від нас моральне почутє наше. Ми повинні віддати усї свої сили на те, щоб визволити свою націю з того гнету, в якому вона зараз перебуває, і дати за-для користи людскости ще одну вільну духом одиницю.
Уважаючи на час, місце й обставини ми повинні звернути свою увагу й на Россійску державу і її народи і, яко интеліґенти тої держави, ми конечне бажаємо усїм її народам повного добра, волї й широкої освіти духу й розуму. Але ми знаємо, що держава, а надто Россійска, се єсть поверховний аґреґат часто-густо багатьох націй, що нїчим не зєднані проміж себе опріч самодержавія, і через се идея панованя такого абсолютизму єсть идея мертва, нація-ж єсть жива истота. Тим то ми змагаємось проти усякого деспотизму, або опікунства, над яким би се не було народом, чи походити-ме сей деспотизм або опікунство від одної особи, чи від якого уряду, чи від якої громади, чи навіть з якого-небудь дужчого народу. Ми стоїмо за повну автономію у всїх народів, за дрібну децентралізацію, як у инших народів, так і на Українї. Таке наше бажанє випливає з того, що такій лад практикою й наукою виявляєть ся поки найморальнїщим і найкращим для кожної людини. Бачимо-ж, що Россійска держава, захопивши такій великій обшар, так багато розмаїтого люду скувала і сковує своєю державною идеєю, що не може через свій абсолютизм нї сама поступати уся разом, а також і не дає змоги вільно поступати поодиноким народам, що сковані її кайданами, бо розмаїті народи у Россійскій державі не можуть разом, купою, з однією мовою і накиненими спільними интересами йти шляхом поступу. Кожен нарід може розвиватись і дійти до добробиту, до свідомости тільки лишаючи ся на рідному грунтї, бо инакше тільки вибивати-муть ся поодинокі одиницї з його, а він увесь буде непорушний. Таким робом безодня межи народом а интеліґенцією ставати-ме що-далї більшою. Значить, тодї тільки поступ у Россії й можливим стане, як кожному народови надано буде: вільно користуючи ся власною духовою силою, ити до освіти й добробуту. Тим то ми, яко интеліґенти загально-россійскі працювати-мемо в такому напряму, щоб він сприяв розбити россійскі кайдани і визволити усї россійскі народи з-під гнітучого их деспотизму й централізму.
Наука й житя україньского народу доводить нам, що Украйна була, єсть і буде завсїгди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волї для своєї працї й поступу.
Національна праця истнує скрізь, де єсть нація; але як дужій, нормальний чоловік користуєть ся з свого здоровя, так і вільна нація користуєть ся з усїх своїх духових сил. Де-ж націю пригнічено, де їй заборонено користувати ся з своїх духових сил і єсли в неї не зовсїм ще убито духа, то вона починає протестувати проти такого насильства над її живою истотою. Зявляєть ся національне питанє й національні змаганя. Нестемнїсїнько так як і кожна поодинока людина протестує, коли заслонюють їй сонця світло, коли не дають для неї широкої волї особи, коли силою нищать її живого духа.
Україна під гнетом, і після закону людскої психольоґії вона підіймає свій національний прапор. Тим ми, як дїти України, як сини свого народу єсьмо націоналами і перед усїм дбаємо о те, щоб дати свому народови волю національну. Скоро Україна добуде сю волю, зміст національного прапору сам собою перемінить ся, бо людскість поступає і довічні идеали чергують ся.
Коли хто візьме на себе працю простежити україньскій національний рух по историчних документах україньских, той побачить, що національне питанє і національні змаганя на Вкраїнї зявляли ся з того часу, як тільки Україну почали гнїтити чужоземні вороги, а коли Богдан прилучив до Московщини україньскій нарід "як вільний до вільного, як рівний до рівного", то нарід і сам Богдан зараз же зрозуміли, що се була помилка, бо "Москва не свій брат". Зараз же знов випливають національні змаганя, навіть повстаня народні. Але з мечем і огнем Україна нїчого не вдїяла проти добре зорґанізованої сили. Нарід, втомивши ся, спинив ся, нїби заспокоїв ся. Але-ж під сим нїби спокоєм тріпотить його народне серце в грудях могутних, ллєть ся по жилах його горяча кров і обливає живе, наболїле серце його.
Перегодом під час комісії Єкатерини ІІ-ої найкрасші поступові люде зрозуміли, що их відірвано від народу московского псевдо-культурою, яку силоміць почав заводити цар Петро, і спочули потребу єднаня з народом для піднесеня його духових і моральних сил. З сього повстало і українофільство, як "народничество". Національні змаганя, значить, не загинули на Вкраїнї, бо доки не вбєм усієї живої истоти, доти не вбєм і живої душі. Нарід під проводом поступових своїх дїтей знов стає до боротьби, змінивши тільки способи її: не огнем і мечем добуває він теперь собі волю, а духом та розумом.
Українофільскій рух починало багато, та не багато затримало ся, людей на високости идеї. Багато залежало се від тих тяжких обставин, що серед их довелось розвивати ся нашому національному рухови. Україньскій нарід хоч і мав собі такі основи, що від разу міг поставити на певний цїлком нормальний грунт идею культурно-національного відродженя України, але у починаючих не було такої сили, щоб перемогти обставини, щоб від разу стати ся україньскою интеліґенцією, щоб зараз же збудувати і літературу, і науку, і всї инші здобутки культурного житя, щоб фактами і своєю истотою довести истнованя Українцїв, яко окремої самостійної нації. От як би разом з ґенієм і апостолом слова Тарасом зявив ся у нас ґеній в політицї, то певна річ, він би показав иншій шлях і усї-б пійшли тим шляхом. Тодї-б Україна, принаймнї що-до своєї культури, зараз би не залежала від сьогочасних обставин. Але Кирило-Методієвске брацтво далеко не передбачало. Костомарів повів се брацтво справдї в Україну, але не просто, не навпростець, а манівцями проз усю Московщину і за ним сим далеким і непевним шляхом пішло багато народу.
Не будемо довго спиняти ся тут на українофільстві. Що минуло, те не вернеть ся. Скажемо коротко: українофільство показало нам і цїлому світови, що истнує і нидїє якійсь зневолений, зрабований нарід, що зветь ся Українцями; воно поставило нашу идею на науковий міцний грунт; воно стало підвалиною сучасних Українцїв. В сїм його исторична заслуга. Про те, з другого боку воно зробило й чимало помилок. Воно мимо своєї волї сприяло розвою, опріч людей идеї, аматорів україньского народу, україньскої исторії, природи, пісень, мови. Воно часом идеалізувало україньскій нарід, і в той час, коли нарід наш гине міліонами тільки від тяжких тих обставин, в яких йому доводить ся жити по Россійскому цїсарству, ходять анекдоти про багату сторону, де галушки самі падають в рот, де люде сало їдять і сало пють, бо-ж від краю до краю лунають українофільскі співи, як от характерне, на приклад Ал. Толстого:
"Ты знаешь край, гдѣ все обильемъ дышетъ,
Гдѣ рѣки льются чище серебра,
Гдѣ вѣтерокъ степной ковыль колишетъ,
Въ вишневыхъ рощахъ тонутъ хутора...
Среди садовъ деревья гнутся долу,
И до земли висить ихъ плодъ тяжелый...
Туда, туда всѣмъ сердцемъ я стремился."
і морочать такі співи кожну чесну людину, що далеко живе від дїйстної України, від живого народу.
Таке українофільство для нашого люду вельми шкідливе. Се лихо, якого нам трудно запобігти, бо Україна справдї містить в собі стільки чарівних смуг, що так званий "благодатний юг" завсїгди приваблювати-ме до себе непроханих гостей, аматорів, що кохають Україну. За своїм коханєм вони не бачать нї темноти нї бідноти, нї голодної смерти, анї величезного економічного і духового підупаду загалу.
Серед такого і иншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне українство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було ранїйш нїби нормальним зявищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дїйсні й щирі патріоти, як люде идеї. І коли ми бачимо тепер, що яка-небудь молода людина свідомо йде старим шляхом українофільским, то сміливо, не вагаючи ся, можемо сказати, що то не єсть син України, то її ворог, то зрадник, перевертень, ренеґат. Для такої молодїжи нема місця поміж нас! Коли давнїйш для звичайної освіченої людини було за дурницю відірвати ся від народу, то тепер ми уважаємо се за злочинство проти свого народу. Хоч ми не маємо цїлковитої змоги заспокоїти усї свої духові потреби, про те можемо й повинні єсьмо бути консеквентними у всьому Українцями, роблючи на народньому грунтї усе, чого вимагає від нас идея відродженя України, усе, чого вимагає від нас всесвітний поступ. І по скільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, по стільки ми, свідомі Українцї, не бажаємо дальшого розвитку українофільского руху серед нашої суспільности. і як би справа стояла й доси так, як вона почала ся, то се-б тільки свідчило, що або идея наша єсть гнила, нїкчемна, або ми самі люде нїкчемні. Тим тепер кожен молодий перевертень, кожен слабодухій, най винуватить себе самого. Кажемо слабодухій, бо щоб зробити ся й стати дїйсно освіченим і користним Українцем, то се вимагає від чоловіка дрібної, повсякчасної, непомітної для инших духової роботи, бо кожна велика идея вимагає духової сили. З міцною-ж душею, певним почутєм і послїдовостью, ми поставимо нашу національну справу так, що вона не залежати-ме від сьогочасних обставин; своєю истотою і моральною силою ми знищимо сі обставини й виробимо з себе україньску интеліґенцію в самому високому розуміню сього слова.
З усього, що доси сказано, випливає й проґрама нашої практичної дїяльности. В словах її може й нема нїчого нового, але тут нове те, що ми робимо власне в такому напрямі як далї висловлюємо.
Для нас свідомих Українцїв єсть один україньско-рускій народ. Україна Австрійска і Україна Россійка однако нам рідні і жадні ґеоґрафічні межі не можуть розєднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то нї нас не зможуть відірвати від Галичини, нї Галичини від нас, бо идеї, духа розірвати на два шматки не можна, як нїчим не можна спинити Днїпрової течії: вона завсїди опинить ся у морі, які-б перепони нї були.
Бажаючи поставити свою справу незалежно від россійских обставин, ми осередок ваги нашої культурно-політичної справи переносимо в Галичину й користуємо ся з Австрійскої конституції. Визнаючи широку критику нашій справі, ми не визнаємо партійної сварнї й ворогуваня на Россійскій Українї. Бо з одного боку партії мають розумну підставу тільки там, де єсть політична воля слову й дїлови. І ми-б дуже бажали й радїли, як би у Галичинї, коли се можливо, не було партійної розтїчи, бо вона зменшує продуктивність наших сил.
На підставі науки, так званої психо-фізіольоґії ми знаємо, що мова єсть одною з найважливійших прикмет, що найдужче виявляє внутрішній зміст національний, що мова — орґан духа і виявляч психольоґії народної. Нарід, що не має письменства на рідній мові, не становить і нації. Тим дбаємо про те, щоб україньска мова запанувала скрізь на Вкраїнї: в родинї, в усяких справах, як приватних так і загально-суспільних, у громадї, у літературі і навіть у зносинах з усіма иншими народами, що живуть на Українї. Так кожен з нас, свідомих Українцїв, має промовляти в родинї, в товаристві і взагалї скрізь, де його зрозуміють, по україньскому.
Виховуючи свої дїти, кожен свідомий Українець повинен вживати україньскої мови викладової з початку ученя, а як дитина піде до офіціяльної школи, вчити її україньскої мови, исторії, літератури дома окремо, щоб дїти наші були вже стихійними Українцями.
Вважаючи, що кожен нарід може освічувати ся і з поводженєм і користно для себе розвивати ся на національному грунтї і що в нас віднято змогу й право на такому грунтї розвивати ся, ми дбаємо про те, щоб піднести й розворушити на Вкраїнї національного духа, відживити і виробити серед интеліґенції й народу національні почуваня україньскі і на підставі их бажаня рідної школи з власною викладовою мовою. Тим кожен Українець в справі популяризованя україньскої идеї фактами щоденного житя свого, своїми відносинами і усякими иншими способами повинен завсїгди відрізняти свою націю від инших і підносити національне питанє й право україньскої нації скрізь, де тільки можливо: в освіченому товаристві, в народї, у відносинах з урядом, в літературі не тільки московскій та польскій, але й по захбдно-европейских літературах, не забуваючи одначе, що першим і найголовнїйшим обовязком Українця єсть писати рідною мовою. Зрозуміла річ, що дїяльність наша з-дебільшого поки що буде культурно-просвітня. Але не можемо ми занехаяти й справ економічних. Тут дїло найбільше вже залежить від загально-россійских обставин, поки ми не маємо широкої волї для особи. Проте дбати-мемо по змозї про добробут народний, знаючи й по всяк час памятаючи, що тільки матеріяльно забезпечений нарід може добре дбати про національно-просвітні справи.
Маючи-ж на увазї, що вихованє найголовнїйше виробляє людей, ми дбаємо і будемо дбати про те, щоб узяти до своих рук вихованє й освіту на Українї, забираючи собі й пособляючи иншим Українцям забирати посади всякі, з яких можна впливати на просвіту, повертаючи її на вкраїньскій грунт. З усього, що доси було сказано, сама собою випливає і максимальна проґрама для нашої дїяльности.
Ми бажаємо такої відміни сьогочасних обставин щоб при нїй був можливий вільний розвій і цїлковите вдоволенє усїм моральним, просвітним, соціяльним і політичним потребам україньского народу.
Досягаючи сього, мусимо працювати в дусї такого на моральному й науковому грунтї заснованого идеалу людского ладу, в якому нема місця нації пануючій і нації підвладній, а україньска нація в ряд з усякою другою, користуєть ся однаково рівним правом. Через се ми маємо бути цїлковитими прихильниками до федеративного ладу в тих державах, з якими зєднана україньска земля.
В справах соціяльно-економічних працювати-мемо в дусї такого ладу, в якому нема місця нї панови, нї мужикови, нї визискувачеви, нї визискуваному, а є місце цїловкраїньскій національній родинї, що складаєть ся з рівних проміж себе правом, можливо однаково забезпечених, національно свідомих братів працївників.
В справі реліґійній, яко в справі особистого сумлїня мусить панувати серед нас абсолютна толєранція, в справах відносин до инших націй ми будемо о стільки толєрантні, о скільки наші сусїди й кольоністи на нашій земли будуть толєрантні до нас. Працюючи в сьому напрямку, ми єднаємо ся з усякими иншими пригніченими націями в Россії, щоб гуртом боронити ся проти асиміляційних заходів і гуртом добувати волю. Єднаємо ся і з поступовими московскими гуртками не ворожими україньству, але-ж нїколи не мішаючи ся проміж себе, а неодмінно, скрізь і завсїгди мусимо ставати, яко виразно україньска нація на федеративних основах повної реальної рівноправности, а коли поталанить в Россії на конституцію, то, щоб про реальну рівноправність нашого народу, яко самостійної нації, не було анї найменшої суперечки.
[Дѣло]
25.04.1893