Побутує вже досить утерта думка про те, що "революція свідомості" відбувається набагато повільніше за "революцію вулиці". Ця думка, безперечно, справедлива, бо перевірена часом і зусиллями не одного покоління в різні епохи. Все почалося в сиву давнину, коли люди з чотирьох кінцівок стали на дві, переконалися в перевагах смаженого м'яса над сирим, відмовилися їсти своїх побратимів і посестер та заборонили собі спати з кровними родичами. І можна лише уявити, з якими проблемами несприйняття з боку найближчого оточення стикалися піонери прямоходіння, ґрилювання, антиканібалізму й антиінцесту… І чим вони платили за ці сміливі кроки.
Певна річ, у процесі цих вікопомних змін, вочевидь, спостерігали перехідні типи, що, вже вміючи ходити на двох, іноді, за старою звичкою, ставали на чотири, за браком вогню чи з почуття ностальгії давали слабину і грішили з сирим м'ясом, якийсь час поїдали своїх ворогів, завбачливо не поширюючи на них гордого звання "собі подібних", уже не кажучи про необережне поводження з власним, ще досить зле приборканим лібідо перед лицем тілесних спокус первіснообщинної й родоплемінної реальності, де кожна друга особина тобі як не сестра чи брат, то стрийна чи вуйко.
Якщо ж сюди додати ще більш зачовгане сорокарічне блукання євреїв з Мойсеєм у пошуках обітованої землі, яке так люблять згадувати в нас за кожної нагоди – коли хочуть показати, що ми або вже досить близько до мети, або ж, навпаки, ще вельми далеко – клінічна картина нашої "революції свідомості" вимальовується досить однозначно: ми – перехідний тип. Бо вже знаємо, як треба, але ще не завжди вміємо і можемо.
Втім, у порівнянні з вищезгаданими змінами віх, усе, що відбувається з нами нині, аж ніяк не претендує на високе й пишномовне ймення "революції свідомості", оскільки головні засади цивілізаційного співіснування ми хоч і не до кінця, та все ж засвоїли. Ми плюс-мінус орієнтуємось у спільних для всіх знакових системах, знаємо латинські літери й арабські цифри, користуємося спільним для всіх інтернетом, здогадуємося про переваги ліберальної демократії над щонайкращим авторитаризмом, поділяємо (хоч, на жаль, здебільшого лише на словах) принципи протестантської етики, розуміємо, що хамство і безкультур'я – не тільки недобрі явища, а ще й негарні. Зрештою, наша досить численна присутність за західними кордонами країни незрадливо натякає, що до чужих правил ми адаптуємося якщо не ідеально, як у Канаді, то досить незлецьки, як у Португалії чи Польщі. І якщо сьогодні заговорити з кожним українським громадянином про суспільні виразки та недоліки, що волають про подолання, ніхто не назве, приміром, сидіння на бюджетних потоках прийнятною формою збагачення, а корупцію – властивою формою досягнення мети в розвиненому суспільстві. Бо всі знають, що корупція та обкрадання державного бюджету – зло, і що нічого нового в моделях людського співіснування та розбудові соціальних структур ми не вигадаємо. Все вже давно вигадано й успішно працює без нас і до нас. І навіть якщо ми спроможемося підвести корупцію під якусь звичну "третьошляхову" єресь – наприклад, під щось питоме чи звичаєве, а сидіння на бюджетних потоках – під невід'ємне та природне право маґнатерії ссати соки з цієї землі, то радше вкотре насмішимо світ і зганьбимося. А отже, якщо на рівні риторики й гасел із нами більш-менш усе гаразд, то практика кульгає – повільність або недостатність змін впираються в стару-добру етику. Точніше, в часткове або принагідне її трактування.
Тобто в теорії ми всі знаємо, як правильно, або, якщо бути точнішим, розуміємо, що так, як є, робити не можна. Авжеж, теорію, як завше, псує практика, бо реальність часто-густо виявляється набагато інертнішою і підступнішою за свідомість, яка вже нібито дуже близька до революційного стану – якщо вже не пережила його.
Озброєний цими прекраснодушними переконаннями, я виїхав зі своїми вже немолодими й не вельми здоровими батьками напередодні поминальних днів з Києва в Чуднівський район Житомирської області, де на місцевих цвинтарях лежать рештки моїх предків по батьковій лінії. У п'ятничний пополудень моя одинадцятирічна "шкода-фабія" безпроблемно докотилася до північного передмістя Житомира, де я вирішив заправити її бензином перед зануренням у світ бездоріжжя, чорнозему й предковічних традицій поминання померлих. Однак, заправившись, одразу ж з'ясував, що двигун не заводиться – бензинова помпа не виконує своєї функції. Відштовхавши авто на стоянку, я почав гарячково перебирати в мозку можливі варіанти виправлення ситуації. У процесі я зрозумів, що, по-перше, проявив легковажність, не взявши з собою достатньо готівки; по-друге, думка про безславне повернення зі старенькими батьками до Києва і позбавлення їх радості спілкування з родичами одразу ж здалася неприйнятною; по-третє, я не знав, до кого звернутися в Житомирі. І, нарешті, по-четверте – я твердо вирішив будь-що подолати цю проблему.
На щастя, нагодився друг, що підказав номер житомирського евакуатора, який погодився провезти неповні десять кілометрів спочатку за тисячу гривень, а потім за вісімсот. Я залишив батьків у кав'ярні на заправці, пообіцявши невдовзі повернутися за ними і продовжити рух. Найближча офіційна СТО одного німецького автоконцерну озвалася бездушними словами втомленого робочим тижнем клерка: "Залишайте. В понеділок ми розглянемо вашу проблему". Тобто на четвертий день. Я повернувся до евакуатора і спитав, чи знає він якусь менш офіційну і штивну СТО. І після енергійних телефонних перемовин ми рушили й таки знайшли. Романтична назва, в якій поруч із "авто" фігурувала назва відомої водойми, вселила стриманий оптимізм. Нас зустрів майстер Богдан, який рішучим жестом наказав спустити автомобіль на землю.
– Як ви думаєте, що з вашою машиною? – запитав Богдан. А я, геть позбавлений навіть елементарної технічної обізнаності, впевнено відповів:
– Це бензинова помпа. Даю 90%… Добре, 80%…
Я був переконаний у своїй правоті, тому що півроку тому пережив схожу історію. Коли за десятиліття зріднюєшся з автом, уже знаєш усі його слабкі місця. Але ризик неправильного діагнозу компенсувався величезним бажанням виправити ситуацію і повернутися по батьків. Тим більше, що ніхто наприкінці робочого тижня перед поминальними днями особливо займатися діагностикою не хотів.
Перевіривши цілість запобіжників, молодий електрик погодився зі мною – проблема в бензиновій помпі. Це була моя перша перемога. Але де її знайти? Де знайти унікальну запчастину на неспеціалізованій СТО? Її там просто не було. Час минав. На годиннику була 16:30, і Богдан мало не вдався до вже звичного й бездушного "Залишайте. В понеділок ми розглянемо вашу проблему". Це означало, що до понеділка вона стоятиме там, а в понеділок, можливо, вони офіційно замовлять бензинову помпу, а у вівторок, можливо, привезуть і замінять…
І ось вам ситуація. З одного боку, світ правил, який ламає всі життєві плани; з другого боку – бажання виконати місію, бо достоту невідомо, коли буде наступний виїзд на могили предків, і чи буде взагалі; з третього боку, брак готівки, яку звідкись треба взяти… І тоді я чесно сказав Богданові – незнайомому чоловікові, який, узагалі-то, нічого мені не винен, – що по-справжньому покладаюся на нього, бо в батька – паркінсонізм, а в мами – страшні головні болі, що в сумках – крашанки й паски, а в могилах за сто кілометрів – предки, які чекають і нашої відсутності не пробачать. Отже, після моїх слів, як за помахом чарівної палички, ригористичний світ правил поступився так званому "людському чиннику".
За неповну годину на рахунок надійшли гроші від близького друга, Богдан замовив своїми неофіційними каналами оригінальну помпу, яку привезли і швидко встановили. І, на щастя, я мав рацію – проблема була саме в ній. Так, Богдан відвів мене в куток, "де немає камер", і я йому заплатив. Не знаю, на скільки він мене нагрів і наскільки інсценізував уже відпрацьовану сцену. Не знаю, кого і що він особисто обманює і з ким ділиться. Так, ми порушили правила їхньої СТО, відремонтувавши авто неформально і в максимально стислий термін. Але після цієї історії зависло велике риторичне питання: якби не вдалося її владнати в такий спосіб, що б я робив?
Тому так, звісно, я знаю, що правильно все робити за правилами. І ви знаєте. І вони знають. І всі навколо знають. Але коли потрапляєш у ситуацію, з якої мусиш вийти не завтра, не в понеділок, а тут і тепер, де ти чужий і розгублений в незнаному місці, ти знову готовий стати на чотири лапи. Та що там лапи... Ти й м'яса сирого з'їв би, аби на вечір потрапити з батьками на землю предків.
Особливої пікантності цій ситуації надало її продовження. Пересуваючись між двома сільськими цвинтарями наступного ранку, я, власне кажучи, й напоровся на землю предків "животом" свого стражденного авта. Тому повертатися до Києва довелося вже як трактор – з відірваною муфтою, яка перестала поглинати звук двигуна. І тепер я знову можу їм сказати, що на 90% переконаний, що саме в мене зламалося. Але це вже інша історія.
23.04.2018