«На тій брамі синьо-жовта фана»

170 років тому, 22 квітня 1848 року, вперше офіційно з’явився український національний прапор

Ще з кінця вісімдесятих років (часів новітнього національного відродження) врізалися в пам’ять рядки з пісні:

А в Києві золота брама,

На тій брамі синьо-жовта фана.

Це слова з пісні Українських Січових Стрільців, яку тоді доволі часто співали, тож вона була «на слуху», тому-то і врізалися рядки з неї в пам’ять. Чи то «нежуриськи» (тобто актори естрадного театру «Не журись!») співали її у виставі «Повіяв вітер степовий», чи то ще хтось ще десь – не так і важливо. Усусуси співали цю пісню про національну столицю з національним прапором. У Києві й було прийнято синьо жовтий прапор – як наш національний прапор.

Одразу визначимося, що український національний прапор офіційно – це стяг (по-стрілецьки: фана) із двох однакових (рівновеликих) горизонтальних смуг, верхня – синього кольору, нижня – жовтої барви. Те, що співвідношення ширини прапора до його довжини є два до трьох, – це вже хоч і важливі, проте деталі.

Та вперше український національний прапор офіційно з’явився таки у Львові. Сталося це на Великдень 1848 року, коли 22 квітня прапор «руської барви» був вивішений на ратуші у Львові поряд із цісарським і польським. Який це прапор «руської барви» – зараз взнаємо, після коротенького екскурсу в історію.

Чому саме синій і жовтий кольори? Та тому, що ще в XIV столітті жовтий (золотий) і синій кольори використовувалися на гербі Руського королівства. Ці кольори вживалися також на гербах руських земель, князів і шляхти. Це було в часи пізнього середньовіччя та початків нового часу. Вже від початку XVІ століття Військо Запорозьке використовувало (хоч і нечасто, та з часом все частіше) синьо-жовті хоругви.

На гербі Галицько-Волинської держави (Руського королівства) зображений на синьому тлі золотий лев, що спинається на скелю. Тож і кольори для національного прапора було взято звідти. За популярним тлумаченням, синій колір символізує небо, а жовтий (золотий) – пшеничне поле. Тож наче логічно, що небо – зверху, а пшеничне поле – знизу. На початку минулого століття (за поширеною в Німеччині практикою створення місцевих прапорів, згідно якої колір верхньої смуги співпадає з кольором основної гербової фігури) паралельно використовувався і національний український прапор, верхня смуга якого була жовтою, а нижня – синьою. Обидва варіанти українського національного прапора вживалися в нас аж до 1918 року, коли був усталений порядок розташування кольорів. Він є і зараз офіційним – «на жовте впало синє».

Відколи у Львові 22 квітня 1848 року офіційно з’явився був український національний прапор, його стали використовувати при різних нагодах. Особливо після того, як у протоколі сьомого засідання Головної Руської Ради було зазначено, що «знамя земли рускои тутейшои есть левъ, цвѣтû рускû жовтий й синій». Потім синьо-жовті (як і жовто-блакитні) прапори все розширювали свою сферу застосування. Вони використовувалися на прийомах державних діячів у Львові, майоріли під час візитів найяснішого цісаря Франца Йосифа І у 1851 та 1880 роках. У Галичині українці вже визнавали синю та жовту барви своїми національними кольорами. Після першого десятиліття минулого століття ці кольори були визнані за національні і на Великій Україні.

У 1988 році я вступив у Москві до аспірантури Інституту слов’янознавства та балканістики Академії наук (тоді ще всесоюзної). Навчався там заочно («без відриву від виробництва», як писалося), але навідувався туди ледь не щомісяця (переважно літаком, бо це було недорого і доступно). Так от, у 1989 році, не пізніше (якої саме пори року, не так і важливо), у коридорі Інституту зустрічаю двох своїх знайомих із Києва. Це були Юрій Ісіченко (тепер архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви, владика Ігор) і Юрій Пелешенко (тепер доктор філологічних наук, провідний фахівець із давньоукраїнської літератури). Вони прибули до Москви до Інституту слов’янознавства та балканістики на якусь конференцію. Ми радісно пообнімалися, жваво розбалакалися, не часто ж я зустрічав у тих стінах українців, тим більше – знайомих. У них на лацканах маринарок красувалися значки – українські національні жовто-сині прапори. Я був розчулений, тоді ще мало хто собі це дозволяв. А двоє академічних Юріїв причепили ті значки ще й як виклик комуністичній Москві. У мене на лацкані маринарки такий значок не красувався, бо по-перше, я був у джинсовій куртці, а по-друге – на ній красувався значок із портретом Степана Бандери.

Приблизно у той же час (у ті роки плюс-мінус) я носив синьо-жовтий значок, але у себе у Львові. Вирували дискусії навколо того – який колір має бути внизу, а який – зверху. А я носив той значок зі зображенням українського національного прапора – шторц, щоб – «ні вашим, ні нашим», так би мовити, не горизонтально, а вертикально. Дехто це трактував як типовий приклад опортунізму, а дехто – як юнацькі «вимахони». Чи так, чи так – однак, але той значок я носив перпендикулярно до земної тверді.

І далі розташування кольорів (який зверху, а який знизу) українського національного прапора стає предметом дискусій. Але це вже безпредметні дискусії, радше провокативні випади. Маємо те, що маємо. І хай так і буде, во віки віків.