Л. Старицька-Черняхівська

 

На вас, завзятцї-юнаки, що возлюбили Україну, кладу я кращі гадки, мою сподїванку єдину...

 

І їх нема...

 

Кого ми поховали?

 

Хто зважить той жаль?

 

Зберіть всї хмари з усього світа й не складете тої нерозважної туги, що оповила серце...

 

Жалю не має ваги.

 

Найпалкійші дїти України, найдорожчі жертви на залїзний вівтарь волї...

 

Історія знає багато жертв, але такої сторінки вона ще не розгортала перед людськими очима.

 

В часи хрестових походів ішли відбивати Єрусалим лави охоплених ентузіязмом дїтей, вони й гинули лавами, з повною вірою в царство небесне й у вічне життє.

 

Бились до загину герої-юнаки Греції та Риму й виступали на бій озброєні всїєю тогочасною військовою мудрістю, фізичною силою, певні своєї перемоги.

 

Ллєть ся і до останнїх днїв кров героїв-патріотів, але вона ллєть ся на війнї з ворогами, а ворог що? Ворог воїн, воїн — воїнови брат, він поважає свого супротивника, бо розуміє, що доля їх єднає, — він убиває під час сїчі і доглядає, коли візьме в полон, він і карає, та карає тільки смертю.

 

А що було тут?

 

Якої вічної нагороди сподівались юнаки, вирушаючи на бій? — Вічної смерти.

 

Чи вони вірили в свою перемогу? Чи сподївались на свою силу? Ой, нї! Чи то були знавцї козаки, окурені порохом, призначені до військової справи. Нї, нї. То були ґімназисти й молоді студенти, непризвичаєні до військової справи. Вони не визнавали нї права війни, нї права смертної кари. Їх душам було огидне кожне насильство, убійство, бій.

 

І вони пішли.

 

Коли вдарив останній час Українї, вони пішли, 400 юнаків проти 13.000 большевиків.

 

Сподївались засипати своїм трупом повідю прорвану гатку.

 

І полягли усї.

 

Чи-ж вони не відали, проти кого йшли.

 

Поки історія людська буде істнувати, доти будуть всї і далекі нащадки наші, з жахом, з огидою згадувати страшне слово "большевик".

 

Каїн, Юда й большевик. Три людські потвори, три звірі, що викинула на світ Божий якась страшна безодня. Нї, і то порівнаннє неправдиве! Каїн убив брата, але сам вжахнув ся свого злочинства і як безумний кинув ся тїкати від братнього трупа; Юда продав Христа, але не стерпів муки сумлїння й "удавив ся" сам. А большевик перед смертною карою, перед розстрілом відрізував носи, вуха, проколював очі, випускав тельбухи, добивав недострілених прикладами по голові, мов скажених собак, і тїшив ся муками своїх братів.

 

Все те відали герої-юнаки й пішли свідомо на нелюдські муки, щоб затримати ворога, щоб дати можливість Українї підписати мир з центральними державами, що дасть щастє і спокій народови нашому. Народови, що сам потяг з большевиками і повстав на своїх: Святий Боже, де-ж твоя правда? За що-ж загинули сї найкращі сини України? Хто їх не знав? Хто не знав Поповича? Бідний, дорогий товариш! В часи, коли гинула вся Україна, як він кидав ся скрізь, щоб всїм допомогти, щоб роздмухати іскру надїї. Чи є хто з Українцїв у Київі, хтоб не знав Володю Шульгина?

 

Його нїхто не звав Володимиром Яковлевичем, не зважаючи на те, що він вже кінчив унїверситет, — так хтїлось кожному сказати щось тепле, ласкаве сїй всїм дорогій, всїх любій, всїм рідній людинї.

 

Відколи скінчив ґімназію, він став душею молодї й теплим звязком між нею і старшим поколїннєм, бо він буде увесь — любов до України. Палкий орґанїзатор, палкий промовець, теплий заступник всїх тих, що постраждали за Україну, любий, дорогий, незабутнїй Володя Шульгин! Він згромаджував, єднав молодь і разом з тим всїєю своєю істотою збуджував у людей старшого віку віру в долю України.

 

І його нема. Був душею молодї і разом з нею пішов на смерть. А ті ґімназисти 6, 7, 8 кляс, — дорогі дїти на світаннї життя:

 

Чи тож їм треба було умирати?

 

Вони всї понесли на жертву Вітчинї свою молодість і радість щастя, нерозважне горе кревних і молоде своє життє.

 

Заметене снїгом поле, а на йому похапцем окопались чотириста юнаків, без штабу, без опанциреного поїзду; по три набої на душу. Зачорнїло здалеку, почали наступати з сїх боків колонами большевики. Тринадцять тисяч вибрудків на 400 беззбройних юнаків...

 

Єдиний командир юнацької батави, що лишив ся з нею, сотник військовий, звернув ся до юнацтва: "Вже нам, товариші, не вертати ся на Україну, послужимо же всї ненцї, поляжемо за неї всї". Всї покляли ся. Три днї боролись — і полягли на чорнім полї смерти.

 

Закипіло большевицьке свято. Шляхетні голови молоді, що жили лиш вищим пориваннєм, любовю до народу, до правди, до волї, — сини братерського народу били прикладами, виймали очі, мордували нелюдськими муками.

 

Що смерть? Смерть ласка, — смерть хвилина...

 

А муки ті?

 

Сердешна Україна, чи-ж вона того хотїла?.. Бідна, нещасна, сто крот нещасна й самотня в днї своєї волї, оточева гадюкодлом ворогів, від уст рідних дїтей відбирає хлїб і дає чужинцям, щоб всїх порівняти, — і має в подяку ненависть, зраду, злобу! — На ту волю народню вона-ж віддала останню свою оборону, свою чесну, інтелїґентну молодь.

 

Ой, нї! Тих жертв не можна забути, не можна подарувати.

 

Але вони кличуть не до помсти. Не для ненависти та злоби понесли вони своє життє, а зза незмірної любови до Рідного Краю і та любов світитиме йому довгі віки.

 

Страшно вмерти, але ще страшнїйше загинути марно.

 

Того дня, коли большевики вступили у Київ, коли здавалось, усе загинуло, прийшла до мене мати та впала перед мною на вколїшки.

 

"Я мала одного сина, — так, як сонце в небі, сказала вона, і він пішов проти большевиків. Колиб я йому сказала одно слово, колиб я прохала його лишитись, він пожалував би мене й зостав ся-б зі мною, але я не сказала нї слова; — коли Українї потрібні наші дїти, хай ідуть. Тільки скажіть менї, поклянїть ся менї, що Україна не загинула, й тодї я не буду плакати, не буду вбиватись за єдиним моїм сином. За ради сих матерей, за ради сих юнаків-героїв ми повинні всї, що лишили ся живими, поклястись на сїй мoгилї — віддати Українї все наше життє. Тільки всесильною працею на життє України можемо ми поквітувати їх жертву та зняти з них тягар марної, нїмої смерти.

 

Дїти України, старші й малї, ся могила — наш храм! Минуть роки, десятки років, столїття, — память про юнаків героїв не згине во вік. Вона світитиме не тільки Українцям, всїм, обраним Богом людям, що покладають життє своє во імя ідеї, во імя брата свого.

 

Для нас могила ся лишить ся на віки полумям віри, вона дала нам незабутнє минуле.

 

Се буде друга свята могила над Днїпром. В хвилинї одчаю, в хвилинї занепаду, в хвилинї знесилля будуть приходити до неї старі й малі, щоб відживитись тим святим вогнем ентузіязму, який палатиме тут і під камінним хрестом.

 

Дїти України, — се ваша могила, вона буде тим дзвоном, що vіvos vocat (живих кличе), не дасть нам спинятись, не дасть забути.

 

Сей день стане днем всїєї шкільної молодї України. Від року до року сюди будуть приходити, тут будуть плакати, тут будуть молити ся, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя.

 

І коли життє зітре з памяти сучасних сї дорогі обличчя наших братів, коли прийдуть нові люде... вони памятатимуть, що тут лежать ті, що віддали все, що мали, молодість, розум, щастє й життє за волю України.

 

Весняне сонце гріло й заливало золотим проміннєм дорогі труни, коли жалібний похід рушав через місто до останнього притулку юнаків-героїв над рідним Днїпром, а коли труни поставили над могилою, — на прозорім, кришталевім небі засяв молодий місяць і танки мигтячих, променистих зірок.

 

Весна прощалась з молодістю, а молодь ридала над могилою і лила ся в останнє рідна пісня.

 

Будьте-ж певні, дорогі, незабутні герої, ваша смерть не згинула марно. Чуєте?! Вона живе й житиме до віку — вільна, самостійна Україна.

 

[Вістник полїтики, лїтератури й життя]

14.04.1918