Іван Крастєв

Про те, чому падає попит на інститути, як змінюється природа держави загалом, а поліційної зокрема, чому традиційна інституційна рамка мислення втрачає привабливість — пояснює Іван Крастєв, один із провідних європейських політологів, голова правління Центру ліберальних стратегій (Софія), науковий співробітник Інституту гуманітарних наук (IWM, Відень).

 

 

— Якщо оцінювати свободу в Росії за якістю політичних інститутів, по тому, як «вибираються» президент і губернатори, то легко можна прийти до висновку, що тут все під жорстким контролем. Між тим контроль над повсякденним життям мінімальний. В людей у Росії явно більше свободи, ніж може здаватися. Соціальні ієрархії, історично закріплене розшарування, традиції цих стримуючих факторів тут менші, ніж у багатьох інших країнах. Що це за тип свободи?

 

— Ліберальна ідея полягала в тому, що свобода поєднується з певним рівнем захищеності. Мова не стільки про фізичну захищеність, скільки про межі можливого, про суспільство, в якому ти знаєш, що можеш, а чого не можеш. Я в цілому погоджуся з тим, що ви говорите про Росію, і зауважу, що в такому «новому» вільному суспільстві, про яке ми говоримо, свободи дійсно багато, тому що соціальні бар'єри вкрай низькі. Хто був ніким, той стане всім — протягом одного дня. Єдина проблема з цим: ми ніколи не знаємо, чому. Є безліч історій успіху, але немає всім зрозумілої моделі успіху. Свобода такого типу схожа на наркотичне сп'яніння. Вона захоплює безмежністю можливого: ти можеш все.

 

Революція біґ-дата логічно веде до ідеї досконалої автократії. Відомо, що проблемою авторитарних систем є відсутність зворотного зв'язку. Правитель створює лояльний апарат влади, але цей апарат — з оголяду на свою природу — починає спотворювати інформацію. Правитель, як у пізньому СРСР, у результаті не знає країни, якою керує. Тепер все змінюється. І значно яскравіший приклад таких змін — Китай, а не Росія. В Китаї ви не постраждаєте, якщо розкриєте корупційну схему в своєму районі. У вас почнуться проблеми, якщо будете закликати до колективного протесту.

 

Мова йде про державу, яку за інерцією називають «поліцейською», але насправді це щось інше. Більше нема потреби в секретних інформаторах. В «суспільстві біґ-дата» люди самі про себе розповідають. Ви повідомляєте владі про все, що купуєте, які ваші споживчі уподобання і смаки в літературі. У результаті суспільством можна керувати, не цікавлячись тим, що люди думають про державу.

 

Це важливий момент. По суті, це перехід від соціології до психології. Класичні ліберали виходили з соціологічної традиції, яка звикла міркувати в термінах попиту, пропозиції, соціальних груп, інститутів і раціональної поведінки. Між тим політичний консалтинг такого типу, як його практикує Cambridge Analytica, побудований на знанні особливостей поведінки людини, тобто на психології. Людей підштовхують до того чи іншого вибору «за замовчуванням». Це відома логіка «ліберального патерналізму», побудована на тому, що людина пасивна — вона схильна погоджуватися з тим, що пропонується їй за замовчуванням. Є відомі дані: якщо вибір, наприклад, страхування в анкеті стоїть за замовчуванням, то люди вибирають її у 70% випадків. У них є можливість відмовитися, але для цього потрібно поставити галочку, а це ціла окрема дія. Коли, щоби купити страхування, треба зробити таку окрему дію, поставити галочку, то це роблять лише 30% людей.

 

Сучасне правління багато в чому будується не на роботі з активними групами, але на тому, щоби забезпечити підтримку пасивної більшості. Так у політичних інтересах задіюється властива людині пасивність.

 

— Так, можливо, і працюють «вибори» в таких країнах, як Росія. Тобто обмеження — включаючи і державні кордони — насправді існують, але вони в сучасному світі влаштовані інакше?

 

— Коли зарубіжні аналітики намагаються визначити, що таке сучасна Росія, то здебільшого відштовхуються від подібності з радянським суспільством. Звичайно, якась подібність є, але кордони Росії відкриті. Неможливо уявити собі СРСР з відкритими кордонами. Неможливо уявити собі радянську економіку інтегрованою зі світовою. Радянський Союз був особливим всесвітом зі своєю особливою економікою і життям, окремим від решти світу навіть на рівні споживання. Звичайно, і сьогодні в Росії частина імпорту заміщається, але мінімально. Навіть після Криму Росія не намагалася всерйоз закривати кордони. Путін бореться з чимось іншим — з амбівалентністю. Треба вибрати — ти за чи проти.

 

У цьому випадку проблемою виявляються не ті, хто зробив свій вибір і поїхав, а ті, хто хотів би залишити добрі відносини і з Заходом, і з Росією. Вагомим особам пропонується зробити остаточний вибір, з ким вони. Логіка подій веде до розчищення серединного простору.

 

Радянський Союз займався націоналізацією власності, економіки, суспільного життя. Сучасна Росія намагається націоналізувати еліту. Якщо забезпечив лояльність еліти — вона може жити де завгодно. Втім, мені завжди здавалася значною різниця між тим, як поводилися діти єльцинської еліти, і як поводяться діти путінської еліти. Й ті й інші виїжджали за кордон, отримували освіту в добрих університетах, вели і ведуть цілком західний спосіб життя. Але є враження, що діти путінської еліти, особливо силової частини, хочуть керувати Росією — і тому повертаються. В цього покоління нема мрії жити на Заході. Вони просто їдуть на Захід, щоб знайти там те, що їм може знадобитися в Росії. Вже сьогодні ми бачимо чимало представників другого покоління еліти на верхніх щаблях держслужби і держкорпорацій.

 

— При цьому традиційні інституційні заходи — наприклад, амністія капіталів, євробонди, випущені для репатріації коштів з-за кордону —  працюють вкрай зле. Теоретично міркуючи, і "почвенники", і силовики, і ліберали мали би стати союзниками в налагодженні інвестиційного середовища. Але в житті все навпаки — посилюється боротьба за активи, а реформаторська аґенда припорошується десь там у кремлівській довгій шухляді. В чому тут річ?

 

— У Росії складно відокремити проблеми, пов'язані з минулим, від проблем, які пов'язані з майбутнім. Те, з чим тепер стикається Росія, корениться не стільки в помилках держави або недоліках соціуму, скільки взагалі в проблемах сучасних суспільств. Якщо ми відправимося в Кремнієву долину, то не знайдемо там палких прихильників інституційних реформ у традиційному розумінні. Високий рівень індивідуалізації, який створюють технології, змінює ставлення до держави і її послуг. Послуги держави, як і будь-які інші, можна кастомізувати для кожного.

 

З цим розумінням пов'язане і своєрідне нове лібертаріанство — як у світі, так і в Росії. З одного боку, є усвідомлення, що централізований характер російської держави, її неефективність і репресивна природа не будуть змінені ні завдяки реформі зверху, ні завдяки революції знизу. З іншого боку, є технології, зокрема блокчейн, і незалежні від держави валюти. Виходить, що можна говорити про ліберальне суспільстві при відсутності лібералів.

 

У блокчейні цікаво те, що він дає людям можливість автономії і свободи, роблячи транзакцію прозорою, гарантуючи тим самим добросовісність іншого — незалежно від того, хоче той бути добросовісним чи ні. Це не стосується будь-яких ідеалів і мрій громадян про те, як вони хотіли би жити. Свобода виявляється тут побічним ефектом. Розуміння того, що таке вільна людина і вільне суспільство, змінюється.

 

Це загальносвітова рамка, але важливою є і локальна російська обставина. Конфронтація із Заходом, особливо після «справи Скрипаля», ефективно сприяє спробам повернути еліту в Росію. Стає все важче бути поміркованим олігархом у Лондоні. До вас із недовірою ставитимутьсяся і Кремль, і британська держава, яка буде перевіряти джерела ваших доходів. Для тих, хто прагне залишитися нейтральним, світ стає вкрай незручним.

 

Змінюється природа кордонів — тепер різниця не між відкритими та закритими кордонами, а між жорсткими та м'якими. Щось подібне відбувається і на Заході. Візьміть рух #MeToo, що, фактично, прагне жорсткого врегулювання відносин між чоловіком і жінкою. Флірт — теж серединна позиція — тут головна ціль.

 

— Раніше багато хто в Росії думав (я в тому числі), що дорослішання дітей тих, хто перебуває тут при владі, само собою призведе до формування інститутів, — сім'ям ж треба буде дбати про збереження набутого і мирну його передачу в руки спадкоємців. Але попиту від тих, кому це потрібно, не відчувається. Чому?

 

— У дуже широкій перспективі всі ідеї, пов'язані з верховенством права, правовою державою та інститутами, виросли в тій історичній епосі, в якій головними активами були земля і промислове виробництво. Щоби захистити такі активи, вам необхідна автономія стану землевласників і незалежний суд. Ви ж не можете взяти землю з собою і переїхати. Але як тільки багатство і капітал стали ліквідними, як тільки можливість виходу за межі юрисдикції стала повсякденною реальністю, знизився і попит на інститути.

 

У Росії визначення власності — те твоє, що ти можеш захистити. Звідси попит радше на побудову цілої мережі захисників, аніж на формування незалежних інститутів. Якщо ви здатні до захисту своєї власності в Росії, ви повинні забезпечити собі протекцію не одного представника влади й однієї установи, а створити диверсифікований портфель захисників. Це почасти пояснює низький попит на створення якісного правового середовища.

 

Ще одна область — освіта. Для лібералів освіта, включаючи школи та університети, є, можливо, другим найважливішим інститутом після незалежного суду. Але ми живемо в часи, коли домашня освіта стає все більш реалістичним вибором. У США важливість школи й університету як єдиних джерел освіти знижується. В минулому завжди можна було сподіватися, що ви зможете організувати батьків на боротьбу за добрі школи, бо тільки завдяки школі можна було забезпечити своїй дитині перевагу в житті. Але нині батьки можуть вкладати сили і кошти в домашнє навчання та інтернет-курси. Всі ці зміни частково, але не повністю пояснюють, чому традиційна інституційна рамка мислення, настільки важлива для лібералів з 1990-х, втратила привабливість.

 

Розмовляв Максим Трудолюбов


Иван Крастев
Republic, 13.04.2018
Переклад О.Д.

16.04.2018