Street Style в Україні кінця 1980-х – початку 1990-х років: від заборони до мрії. Лекція київської мистецтвознавиці, прочитана у Львові.
Мені здавалося, що я про це багато знаю, тому що я займаюся українською модою, але коли я почала працювати над лекцією, виявилось, що ні, нічого не знаю. Тому що я свідомо обмежила себе в часі. 1990-ті – це класно, але ви розумієте, що 1999 рік – це не є те саме, що 1990 рік. У нашій країні це точно дві різні країни. І чим ближче до нашого часу, тим більше ми про це знаємо – не тому, що воно було не так вже здавна, а тому що з’явилася цивілізація більш-менш, і є документаця, є щось, якісь культурні події, новинки, про що можна говорити. Але я змусила себе зробити цю лекцію, умовно кажучи, на матеріалі 1990 року (рік туди – рік сюди).
Це найскладніший, мабуть, період для історика моди і, як на мене, найважливіший. Чому він складний? Тому що в моїй системі координат існує дві моди. Це не тільки я, це так різні люди говорять, історики.
Є професійна мода, яку творять модельєри, і є те, що я називаю «низовою модою». Вони перебувають у складних відносинах, у складних стосунках. До 1990-х років мода лише спускалася зверху донизу, з 1990-х почався зворотній шлях (стріт-стайл), тому мода почала підніматися знизу доверху. Але важливо навіть не це.
Професійна мода вимагає умов, і бувають часи, коли вона перериває своє буття – війна, не дай, Боже, якісь соціальні катаклізми, ламаються соціальні системи, професійні модельєри не створюють колекцій, бо не мають часу, не мають можливостей, ви розумієте. «Низова мода» ніколи не зупиняється. Це є плин часу. Люди живуть, вони дихають, вони їдять, вони кохаються, вони одружуються і вони носять якісь речі. Тому немає ні хвилини, коли «низова мода» зупиняється, але на відміну від моди професійної, фіксувати її життя набагато складніше, тому що вся індустрія медія працює на професійну моду: на сьогодні Інтернет, журнали, часописи. Дизайнер дихнув, чхнув – і ми все про це знаємо, 150 мільйонів світлин.
А що відбувається зараз? Фотографи навмисно чатують на якихось важливих вулицях міст, щоб знімати стріт-стайл (тобто, те, що я називаю «низовою модою»). Ми знаємо, що з цим є велика криза, тому що це не справжній стріт-стайл. Там дівчата 10 годин тренуються, три місяці підбирають одяг і потім дві години чекають на тому місці, щоби фотограф прийшов їх сфотографувати. І в фотографів величезна проблема, вони вже обходять ці місця, вони вже ходять в інші місця, тобто вони шукають справжній реальний стріт-стайл.
1990-й і близько 1990 року – це час, коли існував лише стріт-стайл. Радянська система професійної моди ще формально існувала, вона існувала в Будинках моделей. Ви знаєте, що в Україні було 12 Будинків моделей? П’ять тільки в Києві й один у Львові. З ними у 1990 році ще все було гаразд. Кілька років вони ще були живі, але вони ніколи не комунікували з реальністю (або дуже мало). А на той час фінансування зменшилось, вони ледь жевріли, і тому вони лишилися сам на сам із проблемою створення нової моди. Це відбувалось у той час, коли, ідеологічна система тоталітарної держави, Радянського Союзу, руйнувалася на очах, і люди потребували створення якихось нових систем цінностей і не розуміли, яких.
1990 рік. Уявіть собі: Радянський Союз ще живий, ще рік до незалежності. Здається, що це лише «перебудова» (чи як там ще називалося? «кооперація»?). Ніщо не вказувало на загибель «совєтів», але відчувалося, що люди потребують чогось нового. Ще не можна було зрозуміти, чого саме, з одного боку, а, з другого боку, 1990 рік – це майже розпал матеріальної кризи. Планова система Радянського Союзу зруйнувалася, не було одягу. Мова йде не про те, що не було модного одягу, не було будь-якого одягу.
Тут я бачу переважно молоді обличчя, тому, я думаю, вам буде цікаво, може, навіть вас так трохи збентежить те, що я зараз розповім, які приклади. Справа в тім, що тут я хочу перейти до того, як зараз досліджується цей період. А видається, що, з одного боку, про цей період є дуже багато інформації. Якщо ви клацнете «мода 90-их», ви знайдете багато світлин з якихось сімейних архівів.
В мене також такі є, їх не дуже небагато, навмисно. Ось перша, наприклад, моя світлина. Дуже показова. Це шматок фотографії класу, коли вже відмінили шкільну форму. Ви бачите, дівчатам – 14-15 років, вони вдягнені в те, що вважали найкращим, тому що тоді одягу було замало, і кожен день вдягали найкраще. Я навмисно взяла цю світлину, вона і криво перефотографована, і ми навіть бачимо залишки тіні тої особи, що її фотографувала… Саме в такому вигляді дійшла до нас мода 1990-их. І якщо ви клацнете в Інтернеті, ви побачите сто мільйонів таких фоток.
На сьогодні замість аналізу моди 1990-их, ми маємо феноменологію. Дуже розгалужену феноменологію, дуже цікавенну феноменологію. Я тільки трохи про це розповім, тому що цього в Інтернеті є дуже багато.
Отже, не було одягу ніякого взагалі, у той час його не можна було купити в магазині. І в той час апогею досягли всі навички і вміння радянських жінок щодо шиття, плетіння, мережив… Все, що можна було робити, завжди, весь час Радянського Союзу жінки шили, вишивали, в’язали. У той час всі робили все, і чоловіки також. Не було не тільки одягу, не було й тканин. Не можна було купити тканину, бо їх не було в магазинах. Люди перешивали речі, як, не дай Боже, під час війни або після війни, тобто розпорювали старі речі і робили з них «нові». В той час – це я дуже конспективно розповідаю – стерлися (або майже стерлися) гендерні та приватні ознаки речі. Дівчинка могла носити шкарпетки свого брата, піджак свого батька… Тобто, якщо взагалі була якась річ, її пристосовували.
Я навіть бачила в Інтернеті, що навіть спідню білизну хлопчики та дівчата в одній родині носили, тому що її не було. Хтось розповідає, що в їхній родині було четверо дітей, всі носили речі з написом «Саша Гаврилов», тому що це був одяг старшого сина, якому мати в піонерський табір підписала «Саша Гаврилов», і всі вже тягали – і хлопці, і дівчата, всі були Саша Гаврилов…
Хоча би якісь речі, якийсь одяг, якесь взуття можна було придбати на виробництвах, на роботі. Туди спеціально завозили речі, які там могли придбати. Не мали значення ані розмір, ані колір, ані суто, що це за річ. Ти брав одну одиницю чогось для того, щоби потім ти мав можливість її поміняти з кимось. Наприклад, там були білі чоботи 39-го розміру, а в тебе був 35-й, і взагалі це було непотрібне, але ти брав, тому що чоботи тобі купити було неможливо, і потім ти вішав оголошення: кому потрібні ці чоботи?
Це ми говоримо про Київ. А є спогади людей, які жили у провінції, і їхній батько їздив до столиці (до Москви), щоби купити чоловічу спідню білизну (кальсони), з яких вони шили модні дівчачі кофтинки, перешивали. Тобто ви починаєте уявляти?
Що найпростіше можна було зробити, – це люди перефарбовували в чорний колір морально застарілі речі. Тобто все, що виглядає погано, треба пофарбувати чорним, і воно буде вже трохи кращим.
Тобто я веду до того, що взагалі не було речей, будь-яких. Звичайно, не можна було і мріяти, щоби придбати речі, які вам подобались. 1990 рік тривав не 10 років, у людей у шафах щось було – якось можна було протриматись, але ідея полягала в тому, що ті речі, які у людей були, вони були морально застарілі. Хто пригадує ті часи – через ті спогади йде червоною рискою відраза до радянських речей. Неможливо було вже це носити. Тобто те, що кілька років тому здавалось ще прийнятним, можливим, зараз уже було зрозуміло, що ні, неможливо це вдягнути. Тоді люди робили речі, які нам зараз і на думку не спадуть.
Я була дитиною маленькою, але пригадую, що не можна було придбати косметики так само, ні аксесуарів, нічого. Жінки шили сумки з халяв чобіт, тому що халяви були класні, шкіряні, і з них можна було зробити шкіряну сумку. А моя мама: залишилися залишки помад різного кольору, вона нагрівала їх, варила і там ставала така помада незрозумілого кольору, потім вона заливала їх туди, вона нібито висихала, але насправді ні, але це була нова річ. Справа була не в тім, що вона прагнула отримати якийсь певний колір. В неї було чотири помади, яких вже не було, а стала одна невідомого кольору, але вже була.
Дівчата пригадували, що додавали в помаду сріблясту фарбу, якою фарбували батареї, – «серебрянку».
Були люди, в яких батьки їздили за кордон і привозили їм речі, були люди, в яких була можливість: які «фарцували», які мали доступ до спецрозподільників тощо. Дівчата, в яких нічого не було, зішкрібали фарбу з будинків, і це були так звані «тєні».
Ситуація наближалася до критичної. Я хочу дати тло, на якому відбувалися всі ці події, які нас цікавлять. А феноменології про це дуже й дуже багато. Самі тільки розповіді та згадки про це можуть скласти велику книжку, хоча дуже важливо й показово, що люди переважно не хочуть про це згадувати, вони хочуть це забути, витіснити зі своєї свідомості як жахливі часи, тому що переважна більшість людей почувала себе дуже незручно і переживала своє буття в речах як страждання, тому що ці речі були немодними, некрасивими, несучасними, а ти дівчинка, ти ходиш до школи, і це дуже тебе робить нещасливою, і в тебе немає жодної найменшої надії змінити це найближчим часом.
На тлі всього цього безладу, на тлі цієї катастрофічної ситуації дуже добре виглядали дві соціальні групи. Суто до них і звужують розповідь про 1990-ті (про кінець 1980-х – початок 1990-х), коли про них взагалі говорять.
Отже, коли дослідники відриваються нарешті від страждань з приводу того, що треба було здирати фарбу з будинку і накладати собі на обличчя, вони щасливо переходять до іншої теми, і там уже відбувається просто свято – це неформали. Єдині люди, які почували себе добре (можна так сказати), і єдині люди, для яких 1990 рік був визволенням певним чином, були ті люди, які себе відносили певним чином до неформальних угрупувань.
Що мається на увазі? Зрозуміло, що неформальні угрупування існували і під час радянської влади, вони жевріли більше або менше. От у мене є дуже цікава світлина, хочу вам її показати. Це є Москва, але вона дуже показова для сприйняття неформалів, їх одразу стало дуже багато, бо вони вже не боялися, вони виходили з «тіні».
Чому неформали так одразу розквітли за єдину мить? Переважно тому, що їм пощастило, бо їм була надана готова система іміджу, готова система одягу, вони не вигадували її. Львів’янам про це взагалі багато не треба розповідати, бо ми всі знаємо, що Львів – це українське Сан-Франциско, і це родина хіпі, і тут треба дійти тільки до «Вірменки», в зайти в кафе, і там ми все бачимо, і Алік Олісевіч – він з нами, і він працює. Тобто львів’янам про це багато говорити не треба.
Але «система», як звалися хіпі в 1970-1980-ті роки, – це яскравий, але не єдиний приклад того, як люди скористалися готовою системою образів, створеною не ними, за кордоном (хіпі вигадали не в Радянському Союзі і навіть не у Львові). Хіпі вигадали хіпі у шістдесяті, тому якщо ти хотів бути хіпі, в тебе було багато проблем: тебе зупиняла міліція, тебе намагалися постригти, тебе могли викинути з роботи або з інституту, але в тебе не було єдиної проблеми – що вдягнути, або як вдягнутися, тому що ти знав, тому що ось вони, взірці, і тобі треба якось їм відповідати.
Але навіть з такими вже готовими взірцями, людям вдавалося підходити до цього творчо. Одна з найулюбленіших моїх світлин (в Інтернеті є вже навіть свій пантеон і архів хіпівських фото) – це хіпі-байкери. Хіпі-байкер стоїть посередині. Це львівські хіпі-байкери. У Львові в кінці 1970-х років був такий гібрид (ці люди зовні схожі на групу ZZ Top – якщо знаєте, як вона виглядає). Вони дійсно їздили на мотоциклах, що в 1970-ті було дійсно фантасмагорично, вони виглядали як гуцульські вуйки, страшні дуже, вони навіть наважилися в такому вигляді приїхати до Києва, дураки. Їх десятеро, всіх їх, звичайно, затримали в першу ж годину, сказали, щоб вони їхали додому, тому що вони паплюжать образ радянської людини, і в Києві таких осіб не може бути. Ну, добре, що хоч не посадили на 15 діб.
Отже, ці хіпі-байкери, які, безумовно, дивилися фільм (або не дивилися, а чули про фільм) «Безтурботний їздець». Мабуть, вони про неї чули, але вони на свій лад все це переробили. Тобто герої цього американського фільму геть не схожі на вуйків з групі ZZ Top (там такі приємні сексуальні молодики на Harley-Davidson-ах). Але люди зрозуміли по-своєму, пристосували до свого життя, до своєї реальності. Неформали кінця 1980-их – початку 1990-их були щасливими людьми, тому що в них в голові була готова матриця, і її тільки треба було відтворити.
А ось які скандальні, на мій погляд, постери друкувалися в радянському журналі «Ровесник». 1987 рік. Ці постери в кожному числі журналу (як у «Плейбої»), вони на весь журнал були, тобто їх можна було розгорнути і повісити на стіну. «Ровесник» закладав вибухівку під самі підвалини радянської системи, принаймні системи візуального сприйняття. У кожному номері їх дуже багато, вони все гірші і гірші. Тобто якщо ти виписував журнал «Ровесник» (а його багато хто виписував), то питань, як тобі вдягнутися, вже не було. У тебе було єдине питання: де взяти ці речі?
Зі спогадів (знову цих трагічних і комічних феноменологічних спогадів) було: пригадувала дівчина, яка з батьками наприкінці вісімдесятих поїхала за кордон, до Ізраїлю, назавжди, емігрувала. Вона була з Дніпропетровська. І їй написав приятель зі школи: «Привіт. Як справи, як влаштувалася? Де можна придбати шкіряну куртку?». І вона каже: «Мене не здивував цей перелік питань». Це було третє речення у листі. Вона каже: «Мене не здивував цей перелік питань, я теж хотіла б знати, де можна придбати шкіряну куртку. Тобто це теж була головна проблема, яка мене хвилювала».
Тому єдине питання було: де взяти ці речі? Можна написати цілу монографію про те, як люди діставали джинси, шили джинси і «варили» джинси. «Варьонки» – це, знов таки, фірмові «варьонки», їх бачили на фото в журналі «Ровесник». Самі люди робили «варьонки». Воно було нестійке, і це було погано. Але були індійські джинси, яких можна було ну хоч скільки-то придбати, і вони мали витримати це «варіння», і з ними щось відбувалося.
Тобто, якщо ми будемо говорити про хіпі, яких було досить, а також, ну, про людей, яких ми би зараз назвали панками або «металістами», то в них були взірці для наслідування. Є класичні (спеціально навіть зберегла) взірці цих субкультур молодіжних.
Переважно вони були, звичайно, в Москві. Ми були єдиною країною, й ідеологічною, культурною столицею, що не кажи, тоді була все ж таки Москва. Там є великі архіви, цікаві, там є дійсно яскраві взірці. Ось, наприклад, такі неформали, вони навіть спеціально фотографувалися. Там є дійсно цікаві приклади – або ці панк і «любер». Ви пам’ятаєте в дев’яності була така неформальна група людей, які звали себе «любери»? Це, якби ми сказали, гопники. Вони були з Люберців, і тому вони себе так звали. «Любер» – справа, в шапці, як ви розумієте. Оці картаті штани – це така уніформа люберська.
Москва, 1988
А ось дивіться, які якісні панки виробляла Росія вже у 1988 році. Одразу іноземці все це збагнули, і радянська молодь з’явилася на обкладинках (і всередині) найвизначніших тодішніх іноземних часописів. Наприклад, часопис «The Face». Ось, прошу, «наші люди».
Або дуже приємна така світлиночка, обкладинка часопису німецького. Ну, бачите, вони так дуже класно: "Слава труду!". Тобто, щоби можна було зрозуміти, – оце залишки, уламки старої системи, а тут уже з’являється нова, і ми можемо зрозуміти, як вони між собою спілкувалися. На якийсь час (на кінці вісімдесятих – початку дев’яностих) неформали стали такою приємною окрасою міст й усіляких там Днів Києва, Днів Львова і все таке інше. Тобто набули декоративного значення, на відміну від того, ким вони були у 1980-х, коли їх просто били або забирали до міліції.
Ленінград, 1987
Ось дуже характерна світлина. Це Росія, але вона дуже характерна – коли якесь міське свято, і люди із задоволенням фоткають дівчину, яка неформально вдягнена, з дитинкою. Тобто вони були, як якийсь атракціон. Вони вже стали досить декоративними.
Але я хочу повернутися до нас, до наших реалій, тому що я певна, що в Україні є саме те, про що я дійсно хочу сказати. Коли люди розповідають про поневіряння з чоловічими кальсонами, про «люберів», панків і хіпі, зазвичай лекція про неформальні культури дев’яностих (і взагалі «street style» дев’яностих) закінчується. Тому що вважається, що це воно і є, і ми про це все розповіли. Я хочу цю лекцію подовшити і тепер я не можу нічого стверджувати. Я хочу цю лекцію зробити в режимі постановки питань.
Що я маю на увазі? В мене немає відповіді, в мене є питання. Але я хочу, щоби їх хоча би було поставлено. Про що йдеться? У мене є гіпотеза, як ми можемо вивчати цей період. Зараз його жодним чином не структурують, окрім моди субкультур. Вважається, що це такий «первісний бульйон», в якому це варилося, в який це нападало, і щось з нього таке виникло. А що, ми не розуміємо, й не можна його жодним чином структуризувати, дистилювати і взагалі про нього якось системно розмовляти. Але я хочу запропонувати методологію того, як можна ставитися до того, що відбувалося в дев’яності, початок 1990-х, 1990 рік. В мене є гіпотеза, що в цей час люди, які створювали собі одяг, намагалися змінити свою систему одягу, вони закривали ті лакуни, які були в них і були в суспільстві взагалі. Тому, що воно було радянським. Тобто, щоб зрозуміти, чого прагнули люди в той час і куди просувався «street style» того часу, ми маємо зрозуміти, які були дірки в свідомості та потребах радянських людей, які вони потім закривали.
Найперша дірка зрозуміла, вона очевидна. Найперша дірка – це все, що було пов’язане з поняттям «радянськість». Тобто, уніформа, дуже-дуже регламентований одяг, регламентована довжина волосся, регламентований фасон штанів. Тобто всі мають бути однаковими. Всі мають дуже жорстке уявлення про те, в чому можна ходити на роботу, в чому можна ходити в театр, в чому можна з’являтися у школі і так далі. Тобто, коли ми бачимо зразки одягу тих людей, які були наймоднішими людьми в 1990 році, ми маємо розглядати його, як на мій погляд, не лише з огляду наслідування субкультурам Заходу. Це було б дуже просто.
Ось ми маємо взірці: подивимося групу «Metallica», групу «Depeche Mode», групу «New Wave» і зрозуміємо, як наші хлопці це спробували відтворити, а якщо вони це погано спробували відтворити, над ними можна посміятися, так? Які дурні, Боже, вони набагато гірше виглядали, ніж «Depeche Mode». Але справа не в тому. Як на мене, вони закривали цим одягом свої внутрішні потреби. А потреби були не в тому, щоби виглядати, як «Depeche Mode».
Ось, наприклад, ми бачимо людей, які намагалися вдягатися якнайкраще, як вони вважали в той час, і що ми бачимо? Ми бачимо, що у «модному» одязі, модному образі того часу, кінця вісімдесятих – початку дев’яностих, поєднуються всі можливі нерадянські ознаки. Перше – джинса (cool!). Тому що джинсовий одяг у Радянському Союзі був неможливий. Тобто джинсова куртка, джинсові штани – клас. Шкіряна куртка – це взагалі супер. Ти не маєш бути металістом, щоби вдягнути шкіряну куртку, але шкіряна куртка – це вже ознака чогось іншого.
Ось світлина мені подобається. Дивіться, там вишиванка, здається, а поверх цього, мені здається, шкіряна куртка з якимись погонами, які він ще й нашив сам. Зрозуміло, що він намагався поєднати у своєму вбрані всі потреби, які не були реалізовані багато-багато років.
Ось наступна світлина, вона, як на мене, дуже показова. Роздивіться, як він декорував свою куртку. Якщо ви пригадаєте, це була взагалі така поширена метода – взяти якийсь піджак або куртку (може, піджак свого батька або дідуся, це теж класно) і знайти всі значки, які в тебе є, наколоти їх – просто так, як кольчугу. Про що йшлося: люди знецінювали радянські відзнаки. Що таке нагорода або піонерський значок? У радянський час це дуже важлива річ, якщо ти його зіпсував або втратив. Тобто значки в тоталітарному режимі не були твоєю приватною справою, не тобі було вирішувати, який значок вдягати. Ти вдягав жовтенятський значок, коли тобі ставало вісім, а потім піонерський, коли тобі ставало 14. І він мав бути один, не можна було зразу п’ять одягнути значків. Не можна було одягнути «сонечко». Тільки той, що тобі дали, а потім комсомольський, а потім, якщо будеш щасливий, то медаль, одну або дві.
Тобто, вільне панування над відзнаками – це ознака свободи, безперечно. І тому в одязі радянських панків і хіпі велика кількість значків заступає це місце – тобто, не шипи, не ці залізяки, які були у «справжніх» (західних) панків. Бо в них не було потреби гратися зі значками.
Тобто, мені дуже важливо, і саме дорогоцінними для мене є ті моменти, коли я можу, як мені вважається, роздивитися справжні потреби наших пострадянських людей, може, навіть саме українців, тих хто жили тут, до нас, перед нами, і як вони їх задовольняли. Чому мені це цікаво? Тому що ці малесенькі, майже непомітні шматочки власної моди, яка вже відрізняється від тих взірців, що тобі давали, та похибка, яку ти бачиш при порівнянні, саме вона потім, у 1990-ті роки, якими я вже займаюся, стає зародком нових трендів, частину з яких ми спостерігаємо, переживаємо і сьогодні.
Звичайно, саме неформальна мода, саме така авангардна, можна сказати, мода, вона не дала такого великого наслідування (може, тільки в дев’яності), тому, що взагалі авангардна мода як мода революції, як мода зламу довго не живе. І люди не можуть весь час перебувати в революційному захваті, в революційному настрої. Плин життя унеможливлює це.
Але давайте роздивимося це ще краще. Це люди, які заклали підвалини тієї неформальної моди, тієї авангардної моди, яка вже за кілька років буде квітнути у Львові, тому що з 1994–1995 року це вже Олеся Савєнко, яка тут робить свої колекції, це вже «помаранчева» вечірка, яка тут буде відбуватися.
А от, що ми бачимо? Це Сестричка Віка. 1988, ми бачимо, рік. Дуже погані, звичайно, світлини. І тут ми бачимо, така гендерна гра, бо вона вдягалася в чоловічий костюм. В неї зачіска була, як у хлопця, вона вдягалася, як хлопець. І така гра, знов таки, з тими всіма неформальними і з цими західними течіями у музиці, в одязі.
Це дуже показова річ, це обкладинка її альбому, він десь 1998 року, але світлина була зроблена набагато раніше, тобто, це початки дев’яностих років, цю світлину вона використала потім. І тут ми бачимо зовсім довершений образ, в якому зібрано, я би сказала, «все лучшее сразу». Вдягла все краще й одразу. Тобто тут тобі гендерна гра, дуже цікава. Тут тобі і джинси, і «банківське» (тобто зіпсовані), тут тобі і шкіряна куртка, тут все одразу.
Ще справа в тому, що все, що відбувалося в західній культурі, формальній і неформальній, починаючи із шістдесятих років (ті ж хіпі), воно в єдину мить, одразу впало на голову нічому не винним радянським дітям. Тобто там 20 років щось розвивалося. Одна музична течія змінювала іншу, а ми все одразу отримали як у краш-тесті, в єдиному такому «пельмені». Тому воно і вдягнене було одразу все, сприймалося як щось єдине і тому там з’являлися якісь нові сенси.
Єдині люди, які відчували себе більш-менш нормально в цей час, коли не було грошей, не було нічого, – люди, які мали відношення до спецрозподільників, або, які мали відношення до того, що тоді вже було дуже популярним («фарцовщики» чи щось таке).
Ось світлина закритої, але досить впливової спільноти київських «американістів». Це оригінальне фото, 1991 рік. Це люди, які перепродавали американські речі і на цьому заробляли. Вони створювали свої власні колекції. Тобто це народження і уставлення ідеології, яка панує й досі. Ідеології того, що єдині правильні речі – це імпортні речі. Справжні речі – це речі закордонні.
Безумовно, в Радянському Союзі також було таке уявлення. Югославські «сапоги», або щось польське, щось угорське, щось, аби не наше, вважалося кращим, але величезного розмаху це уявлення і це твердження досягло, коли дійсно стали у нас з’являтися іноземні речі.
Тоді гардероби були дуже бідні, речей було дуже мало, можна було стати дуже модною особою, якщо ти мала лише одну модну річ у своєму гардеробі. Таким чином у 1990-ті з’являється феномен однієї речі. Тобто аксесуари, загальний силует, як воно пасує одне до одного – це не мало значення. Якщо в тебе є певна річ, наприклад, джинси «піраміда», все інше не має значення, ти вже модна особа. Якщо в тебе є шкіряна куртка – ти вже модна особа. Феномен однієї речі панував досить довго, тому що неможливо було скласти ансамбль і мріяти не можна було про те, щоб дійсно скласти повний ансамбль. Поки ти придбав чоботи, ти вже зносив светр. Тому що речі носили кожного дня, їх носили дощенту. Вони розлазилися на тобі, тому що їх було мало.
Я хочу проілюструвати «феномен однієї речі», щоби було зрозуміло, чим воно є, тому що «феномен однієї речі» живий з нами й досі, він супроводжує нас багатьох, і є люди, які ще вдягаються таким чином. Я покажу вам річ, яка, думаю, відома людям середнього або старшого віку. Вона з’явилася зненацька, це просто турецький светр, але він набув просто культової відомості в пострадянський час. Ось він.
Я думаю, що ви його впізнаєте. Це шедевр просто, я щаслива, що мені вдалося знайти. Просто турецький светр, який продавали на базарах, і чомусь здалося, що перфектний, і навіть настільки, що, ви бачите, журнал «Вязание» створив його викройку, щоби ти сама могла відтворити цю прекрасну річ, якщо ти не можеш її придбати.
Взагалі всередині того журналу набагато більш девіаційні такі були образи. Ось, наприклад. Це дуже яскравий взірець взагалі того, чим радянські журнали могли, умовно кажучи, допомогти людині, яка хотіла добре вдягатися. Були журнали «Работница» і «Крестьянка», в них були викройки і в них був одяг. Але він був якийсь неможливий. Ним не можна було користуватися. Саме тому журнал «Бурда», який з’явився з викройками (вони були більш-менш пристойні, з них можна було щось нормальне робити), тут феноменальної популярності набув.
Але я хочу показати кілька світлин із журналу «Вязание», щоб було зрозуміло, наскільки безпорадною була система офіційної моди, «професійної». Як вона нічим не могла допомогти людям, які лишилися сам на сам в той момент з необхідністю якось вдягатися.
Це ще ви бачите уявлення про олімпійського ведмедика. Мені дуже подобається сама стилістика, також дуже вдалий вибір моделі. Вот, ну що тут сказати, все добре…
Але з усього цього журналу, який, мабуть, і тоді викликав веселу посмішку, цей светр – це було недарма, тому що якщо тобі вдалося відтворити його близько до оригіналу, це була та сама модна річ, яка робила… тобто всі дівчата були твої, тебе пускали в «найкращі місця». Тобто єдина річ відділяла тебе, володаря життя і класного хлопця, від тебе–лузера і якогось, не зрозуміло кого, якого не пускають в пристойне товариство. Ви розумієте, єдина річ? Тобто ціна цієї речі, символічна ціна, була настільки високою, що ми сьогодні не можемо собі уявити.
Ви, мабуть, уже знудилися? Але я хочу останній важливий, дуже важливий такий шматок сенсів до вас донести. Я хочу сказати, що в той час поряд з неформальною модою і спробами задовольняння через неї власних пострадянських потреб, він створив ще один зародок стилю, який також слугував задоволенням потреб, які були у радянської людини. Що я маю на увазі? Тут зараз ми всі будемо плакати – і чоловіки і дівчата, всі будуть зараз ридати. Ви пам’ятаєте цю фразу славнозвісну: «В СССР секса нет»? Що мається на увазі? Мається на увазі, що тоталітарне суспільство, у ньому була дуже табуйована сексуальна тема, в тому числі і в одязі. Порядна дівчина, порядна жінка мала вдягатися «пристойно» (дуже скромно). Не можна було привертати увагу своєю зовнішністю, не можна було вдягатися яскраво, не можна було коротку спідницю, не можна було гарні ноги, нічого було не можна.
І, крім того, що тоді у нас була держава робітників і селян, тобто не було жодних натяків, навіть жартівливих на те, що зветься аристократією. Зараз, як за кордоном, дівчинка в три роки – хто вона? Вона принцеса. Мама купляє їй сукню принцеси (ну, таку золоту) і корону, і вона десь з 3 до 5 років ходить у тій сукні і в короні, поки їй не набридне, і вже у вісім вона готова це викинути. І вона стає нормальною людиною. А потім вона вдягає паєтки, теж десь до десяти–дванадцяти вона перехворіє цим і потім вже можна мати з нею справу.
Уявіть собі суспільство, яке не давало можливості дівчатам (у дівчатах це є, бо в них є ляльки-принцеси, бо вони читають про Попелюшку). Це ж зрозуміло, всі ж хочуть бути принцесами, і потрібен певний час – це 3–5 років, коли ти вдосталь вже набулася принцесою. Уявіть собі, якщо дівчині цього не дали, це не зроблено, це залишається десь у підсвідомості як незакритий гештальт. Як те, чого ти не зробила і чого ти все життя прагнеш, навіть не розуміючи, чому ти це прагнеш. Тобто, уявлення про сексуальність дуже гіпертрофовані, тому що якщо людина зажата, то потім все це вибухає.
І уявлення про «аристократизм». Як можуть уявляти собі люди у Радянському Союзі аристократію – якось химерно, як ляльку в магазині. Вони дуже наклалися на моду 1980-их, яка в той час була і без усякого Радянського Союзу, так скажемо, дуже химерною і дуже контрастною. Ось прошу, це без жодного Радянського Союзу, ніхто їй не заважав. Але ось прошу, це Мадонна, 1982 рік. Тобто, це модний образ того часу. Вона виглядає, як на мене, ну трохи так, можна сказати, трошки занадто. Але це були 1980-ті, це була норма. І так сталося, на щастя або на жаль, що ми відкрили очі, прокинулися, тобто побачили світ, в той час, коли у світі були 1980-ті. Вже в 1990-ті роки в світі запанував гранж, мінімалізм, чорне й сіре, але ми цього не дізналися. Тому що багато людей зупинилися саме на цьому періоді. Ось прошу, це просто Мадонна, яка ніби як справжня українська дівчинка.
Взірцем для багатьох жінок на все їхнє життя став фільм «Ділова жінка». Його бачили всі, це один із перших американських фільмів, які показували широким прокатом на радянському екрані з Гаррісоном Фордом. Ось як виглядають героїні цього фільму. Це нормальний одяг, я прошу звернути увагу на макіяж. Це повсякденний макіяж, повсякденний.
Там була історія про те, що дівчина працювала секретаркою, а потім їй вдалося просунутися службовою драбиною, вона стала керівницею, і коли вона стала керівницею, вона геть змінила свій образ. Це – коли вона секретарка. Але ж люди наші цього не бачили. А ось вона є – нормальний взагалі одяг, так вона ходить. І ці речі здавалися взірцевими.
Це все здавалося таким модним і таким класним, що люди ладні були вмерти, щоби це отримати. Ніхто не бачив, що воно «трохи занадто», може, якось негармонійно буде виглядати на вулицях наших міст. Які були тоді дев’яності – трохи зруйновані.
Ось ще кілька світлин з того фільму. І макіяж, і вся ця стилістика була дуже розповсюджена в той час. Я навмисно намагалася уникати саме російських світлин, але ця була дуже показова. Дуже багато конкурсів краси і всякого такого іншого, вони проводилися будь-де. І ось переможниця «Міс КГБ» 1990 року. Ви бачите, якої довжини в неї спідниця, безумовно джинсова. І це вона просто фарбується в своєму... Але міс КГБ – це вже класно. І виглядає вона, як на мій погляд, трохи вульгарно, але ніхто не думав.
Ця стилістика макіяжу, аксесуарів. Тобто дуже великі, дуже яскраві залишилися до кінця дев’яностих. Ось прошу образ учасниці конкурсу «Міс Інтершарм». Ну, це нормально взагалі, щоб було зрозуміло. Тобто ми отримали в режимі краш-тесту ту моду, яка була в тому десятиріччі. Може, нам не пощастило, але, з другого боку, ця мода як найбільше, перфектно відповідала всім нашим потребам. Ми хотіли були сексуальними, ми хотіли бути принцесами і от що з того сталося.
Тепер можна вже починати плакати, тому що в мене є світлини з конкурсів краси кінця 1980-их – початку 1990-их років. Ось учасниці конкурсу краси. Бачите, «Київська красуня», 1988 рік. Ось як люди намагалися, це ще в них не було можливостей. Це ще тільки 1988 рік, перші кроки.
Але вже за кілька років, вони якось сконцентрувалися і зробили все набагато краще. Ці конкурси стали спонсоруватися. В них з’явилися люди, які давали на це гроші. І конкурси стали виглядати ось так.
Ось вони ці принцеси. Ось вони всі красуні. Ось вони всі королеви. Ось вони всі аристократки.
Всі ці уявлення про найкращий імідж збереглися з нами. Я не хочу говорити: «до цього дня». Але років принаймні 15. Тобто середина «нульових» – це розквіт українського гламуру за моїм власним модним календарем. Друга половина «нульових» – це ще розквіт українського гламуру, тобто років 15 ці сукні ще були з нами. Ось переможниця, тут її можна краще роздивитися.
Звичайно, ці сукні – це не їхні, їм надали їхні спонсори. Але це відтворення естетики. Тобто і спонсори, і дівчата вважали, що це – найкращі сукні. І вони робили все, щоб картинка була пречудовою. І це 1992 рік – тобто нічого не мінялося і не буде мінятися ще 15. Травма, отримана в дитинстві – неподарована сукня принцеси. Якщо подарована невчасно, вона приростає до шкіри і залишається з тобою назавжди.
А це конкурс професійних моделей, це фіналістки. Подивіться, як вони нафарбовані. І це ж не Гелловін, це «просто так», розумієте? А отже, це останній шматок сенсів, про який я хотіла вам розповісти наостанок, щоб закарбувалася ця жахлива картинка у вашій пам’яті.
Ось вам українська красуня 1990 року з сукнею «русалка».
Отже, підсумовуючи 1990 рік. Ви бачите, що я свідомо обмежила себе. Якби я зробила кілька кроків вперед (1995-1996-й); перше, що в мене було би дуже багато матеріалу, і друге – в нас знову з’явилася професійна мода. 1994 рік – це вже поява перших колекцій українських дизайнерів і першого фестивалю «Artmoda» у Києві. Тобто вона знову відродилася, вже не в Будинках моделей, а неформальна. Але ці кілька років – це була лакуна. Люди мали допомагати собі самі. Ми бачимо, що вони добре впоралися, вони класно собі допомогли. І я б дуже хотіла, якби мені вдалося на цій лекції показати, що цей час був зародком важливих тенденцій, які ми сьогодні навіть не розуміємо, звідки взялися. Нам ввижається, що були з нами завжди. І які залишалися з нами на дуже і дуже багато років. Саме тому 1990 рік – важливий, хоча й складний для вивчення. Це була моя перша спроба про нього розповісти. І я ще раз дякую нагоді того, що мені це вдалося.
ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ
- Чи була реакція з-за кордону на те, як люди вдягалися тут, в 1990 році?
Зоя Звиняцьківська
- Звичайно, авжеж, вони ніби попали до зоопарку, авжеж. Це було дуже цікаво. Справа в тім, що я з цим стикнулася. Навіть не про одяг.
Я – мистецтвознавець, і на самому початку 1990-х відбувалися дуже важливі явища в художньому житті. «Нова хвиля», це було важливо. Сюди приїжджали іноземці, їм все це дуже подобалося. Вони запрошували художників за кордон з виставками. І на якийсь момент здалося, що наші художники можуть… Вони приїхали туди, і всі були в захваті, вони просто ніколи такого не бачили. І здавалося, що наші художники можуть підкорити Захід. Або принаймні залишитися там чисто фізично і стати частиною західної індустрії мистецтва. Жодного разу таке не відбулося. Справа в тім, що провалля насправді між нами і ними було набагато більшим, ніж нам здавалося і їм здавалося. Там, у них, були дві руки і дві ноги, і в нас було дні руки і дві ноги. Ми дивилися один на одного і посміхалися. Здавалося, що треба вивчити англійську, і все буде добре. Але це настільки були різні світи, що, мабуть, інопланетян, якби вони з’явилися в той момент, іноземцям було би зрозуміло про них краще, ніж про нас (і нам про них також). Тому ми дивилися на них, як на щось незбагненне, і вони дивилися на нас, як на щось незбагненне. Тільки у них була добра апаратура, вони робили фотки і публікували в журналах. А ми просто про це один одному розповідали.
- Як Ви вдягалися в цей час? І чи у Вас були такі самі проблеми?
Зоя Звиняцьківська
- Класне питання. Я почала вчитись у художньому інституті. Тобто, умовно кажучи, належала до «неформалів». В мене не було проблем. Ну, богемний одяг – це окрема річ, богемний одяг мав свою специфіку. Але це було дуже просто. Було зрозуміло.
- Ви відносили себе до хіпі?
Зоя Звиняцьківська
- Нє, я що здуріла? Я хочу сказати, що богемний одяг, його можна віднести до одягу субкультур. Тут також були такі люди, які навчалися в поліграфічному інституті або в академії. І в них ніколи не було питань, як їм одягатися, тому що це був певний такий стиль, і тому люди, які відносили себе до творчих професій, не відчували кризи тоді.
- Ви сказали за светр, що це була «культова річ». Чи були ще якісь такі культові речі на початку 1990-их, які могли ідентифікувати тебе як свого (приналежність до певної тусовки).
Зоя Звиняцьківська
- Авжеж. Якщо йдеться про неформалів умовних – це шкіряна куртка або джинсова куртка. Але мені набагато цікавіше вивчати той простір, який потім народить «нових русскіх». Тобто футболка «Boss», або вже в 1992 році на Новий рік (з 1992-го на 1993-й) Сергій Мавроді (якщо хтось знає, хто це; це керівник фінансової піраміди «МММ») замість президента країни вітав по телевізору громадян Росії з Новим роком. Бо він купив час рекламний (це тоді було можливо) і він був у «маліновому» піджаку і дуже скоро «маліновий» на багато років стане таким антиподом шкіряної куртки і культовою річчю.
Безумовно, спортивний костюм «Adidas» у певних колах, безумовно, шкіряна куртка «танкер», безумовно, брюки «слакси». Але все це трохи згодом, тобто в 1990-ті роки ринок ще не насичений, не викарбувалися ці речі. От про 1995-й я багато чого можу розповісти, бо воно вже сформувалося, а тут тільки перші ознаки такі з’являються. Всі ці спортивні костюми «Adidas», футболки «Boss» і малинові піджаки були з нами впритул до кризи 1998 року. Коли тих «володарів» ховали просто в тих піджаках у той час.
- Хотіла запитати про, як уже казали, «статусні речі». Їдучи у поїзді, я почула історію про Радянський Союз чи про 1990-ті (точно не пам’ятаю), але вона розказувала про кульок «Marlboro». І то, наскільки вона була спочатку «найсильнішою» дівчиною в школі, а потім в університеті. І от звідки іде оце?
Зоя Звиняцьківська
- Я не дуже знаюся в історії «кульків», але щось таке є. справа в тім, що, ви розумієте, в Радянському Союзі взагалі їх було дуже мало, їх прали і сушили, тому що їх неодноразово використовували. І коли з’явилися «кульки» з іноземними написами, вони були дуже цінними. І це саме, мені здається, кінець 1980-их – оце «перебудова», коли «кооператори» з’явились і почали возити речі з-за кордону і друкувати ці кульки тут. Тобто, я бачила, знов-таки, в Інтернеті ці «кульки», які використовували як модні сумки, і на них ці написи стиралися від того, як довго їх носили. Тобто його носили стільки, скільки люди носять шкіряну сумку. Дуже бідне матеріальне середовище було.
- Мене цікавить Ваш погляд на моду сьогодення. Що саме зараз відбувається у моді? І що вам найбільше подобається та не подобається?
Зоя Звиняцьківська
- О, це класне питання. Типу розкажіть «коротенічько» все про слонів. Можете якось конкретизувати? Якої півкулі хоча би?
- Ну, українські, наприклад, Росія, Україна…
Зоя Звиняцьківська
- На мій погляд, сьогодні ми є свідками дуже неоднозначного процесу. З одного боку, я щаслива, що нарешті, через 20 «з гаком» років українська мода дійсно, як на мій погляд, сьогодні стає частиною світової. Тобто дуже-дуже пожвавилися наші зв’язки з… Не зі «світом великого подіуму», а я точно знаю, що кожного сезону, наприклад, 10 або й більше українських дизайнерів мають власний шоу-рум в Парижі, або в Лондоні, або в Нью-Йорку, або в Гонконзі, і вони дійсно мають «баєрів». І я знаю бренди там, на кшталт «Anna Kay», які вже коштують кілька сотень тисяч доларів, тому що у них є такі замовлення, і стільки вони виробляють. Або бренди, які працюють на Арабські Емірати, це вже реальність. Тобто, все те, про що мріялося багато років, воно справджується, стає реальністю.
Але, з іншого боку, ми платимо дуже високу ціну за це, тому що українська мода розпорошується, вона перестає існувати. Вона стає частиною глобальної моди. Ну, ми про це мріяли, ми цього хотіли.
Українська мода нічим не відрізняється від України взагалі. Коли ми все починали, умовно кажучи, в 1991-му, ми сподівалися, що ми от як прийдемо зараз, вони всі подивляться на нас і скажуть: «Ваааау!». Ось же чого хотілося. Але така ситуація була можлива не тільки за умови, що ми були класні, а така ситуація була можлива за умови, що є якісь «вони», якісь «ми», ми відрізняємося, ми приходимо до них. Тобто, уява про «іншого». Сьогодні найсучасніші верстви населення глобалізуються з кожною миттю. Тобто, модна дівчинка зі Львова, в неї набагато більше спільного з модною дівчинкою з Берліна або Сан-Франциско, ніж із домогосподаркою зі Львова. Тобто, об’єднання йде не по країнах, а по соціальних стратах. Тому вже нема куди прийти і почути «Вау!». Вже не країни одна з іншою працюють. Ти зробила якісь концептуальні речі для програміста, умовно кажучи, пішла і продала їх на ринку речей для програмістів. І не важливо, з якої вони країни. Це робить тебе конкурентоспроможною на ринку, але знецінює таке явище, як країна. За все треба платити.
- Якщо повернутися до дев’яностих, в мене питання: Ви говорили про те, що мода йшла з Москви, відповідно, в Київ і потім розпорошувалася. Чи можна сказати про те, що модний вплив відрізнявся. Наприклад, Одеса і Львів, або Львів і Київ? Чи відчувалася якась різниця?
Зоя Звиняцьківська
- Безумовно відрізнялася. Я намагалася показати, що меседж якийсь ішов із «центру», умовно кажучи. Але люди його переосмислювали. Для мене дуже важливо показати, що це не механічне сприйняття –просто подивилися, записали і зробили. Ні! Це сприймалося як якийсь матеріал первісний, який дуже творчо обробляли. Мода Одеси дуже відрізнялася від моди Львова, мода Києва відрізнялася від моди Харкова. І саме ця відмінність і ця творчість видається мені найважливішою в цьому.
- В мене питання саме про феномени 1990-их і їхньої моди. Було сказано, що людям доводилося перешивати старі кальсони, але тим не менш, як ми бачили на світлинах, у неформалів не було як ні браку візуальних образів, так і браку речей. Якби ви роздивилися ці речі, ви б жахнулися. Вони саме були з кальсонів. Вони просто на фото перфектно виглядають.
- В мене навіть не запитання, можливо, пара доповнень. Дивлячись всі ці фотографії і слухаючи цю всю інформацію, я подумала про те, що ми завжди говоримо якось в цілому про українське суспільство цього періоду. Але ми забуваємо, що мода, цікавить певний віковий прошарок людей. Тобто, від дівчинки десяти років, яка ходить у школу і хоче на фоні однокласниць виглядати добре, до жінок, яким все ще не байдуже, як вони виглядають. І дуже класно, що в нас зараз жінкам і в 50, і в 60 небайдуже. Але я думаю, що ми погодимося, що покоління, наприклад, наших бабць – вони дуже часто, починаючи з якого раннього віку, кажуть: «Мені вже нічого не треба». Тобто вони звикають до того одягу, який вони носили, коли вони ще ходили на роботу. І їм потрібен насправді одяг. Але вони емоційно так не відчувають. Я говорю про те, що покоління, котрому в 1990 році було 40 років, вони не брали участі у цьому параді зацікавлень.
Зоя Звиняцьківська
- Або брали. Жінки, які не були принцесами в своєму дитинстві.
Для іншої лекції готувалася – в мене є така тема, яку я розробляю дуже обережно – «люмпен-стайл». Я вишукую до неї світлини. І я була вражена, Ви знаєте, що була така жінка, мер Слов’янська – Неля Штепа. Її було заарештовано, тому що вона співпрацювала з сепаратистами, а до того, як її було заарештовано, вважалося, що вона – така дуже модна пані. Я її повсякденний одяг не дуже буду коментувати, хоча могла б. Але вона взяла участь у фільмуванні кліпу. Це суперова пісня і на цю пісню було створено у Слов’янську кліп. І на День міста вона – на білому коні в блакитній сукні з короною. Їй було так років 50 з гаком, я так думаю…
- Була оголена? :)
Зоя Звиняцьківська
- Дякую Нелі Штепі, що ні. Тобто, вона ж жінка була серйозного вже віку, але вона в цьому образі, у цьому кліпі вона відтворила всі свої дівочі уявлення. Тобто, є жінки, які, й попри вік, все одно… І так само у дев’яності. Якщо жінці було 40 років, але вона хотіла це зробити, вона… Були речі, яким вона не могла опиратися. Наприклад, якась яскрава помада, макіяж, срібляста сукня. Багато жінок середнього віку долучилося до того проекту в дев’яності.
- Ще два такі міні-зауваження. Наприклад, отой же ж светр Boys, культовий, який став мені от соціальний ліфт буквально. Але все одно тут мова йде про тих же ж неформалів. Є якесь мікро-суспільство, мікро-соціум, в межах якого ці культові речі несуть значимість. Для тієї ж бабці з-під під’їзду, ці неформали це «ваау!».
Зоя Звиняцьківська
- А давайте ми по-іншому. Я розумію Ваше бажання належати до кола обраних. Я розумію Ваше бажання звузити це коло, це класно. Чим вужче, тим обраніше. Але я би маргіналізувала бабць і зробила би їх коло вузеньким.
- Так-так, у них же свої є цінності.
Зоя Звиняцьківська
- Мені здається, що саме в дев’яності найширші верстви суспільства були таким чи іншим чином. Для когось носити замість сумки кульок «Marlboro» – це була перемога просто, особиста. Тобто, ця людина може не виглядати якимось особливим чином, але вона придбала польські тіні, і це те, чого в неї не було в її двадцять. Тому, якщо чесно, не дивлячись на все, що я тут розповідаю, якби ви подивилися на натовп в 1990 році, він виглядає одноманітно. Він виглядає неяскраво. Але я хочу сказати, що, знову таки, годі нам шукати таких проявів моди, які є, наприклад, зараз. От зараз модна людина – ти одразу бачиш, що це модна людина. Тоді це були якісь мікроскопічні зрушення. Які для нас, мабуть, нічого й не варті, але люди потроху й потроху ставали іншими. Це моя особиста думка, безперечно. І я хочу вишукувати ці зміни. Тобто я бачу своє завдання в тому, щоб їх відшукуати.
- Ви казали, що протягом ще 15 наступних років в нас все ще були відголоски тої моди дев’яностих. Зараз ще щось таке є? Або взагалі, які саме були моменти, що так довго протяглися протягом тих дев’яностих?
- Справа не в сукнях. Фасон суконь змінюється. Справа в тому, яку ідею жінка транслює про себе. Тобто, ким вона хоче бути. А це ж саме те, що створило цей незабутній образ українського гламуру. Це невимовне поєднання сексуальності і аристократичності. Тобто, не вдягнена, гола й одночасно, як принцеса. Це з нами дуже-дуже довго залишалося. По Києву я бачу, по «Тижнях моди». Це з нами залишалося до «десятих» років. Тобто, ще всі «нульові» – це панування «українського гламуру».
- Якщо говорити про циклічність моди, про те, що вона постійно повертається, які елементи моди дев’яностих мають шанс (і чи взагалі вони його мають), щоби повернутися?
- Я не вважаю, що мода повертається. Тобто, якщо люди використовують такі самі або подібні елементи, вони використовують їх з іншим сенсом. Не можна повернутися у дев’яності. Тобто в моду можуть знову увійти шкіряні куртки або джинсові куртки. Я так фантазую. В моду може навіть увійти светр Boys. І я теж це уявляю собі. Але сенс появи цього светра зараз буде геть інший, ніж був e дев’яності. Мода повертається – це говорять ліниві дівчата, які в журналах моди працюють. Тому що вони порівнюють просто фасони або кольори. «О, бачите, вже дев’яності повернулися!». Люди змінюються, ми не такі, як у дев’яності. Це просто інструментарій, це просто слова. Можна сказати, що ми розмовляємо майже тими самими словами, якими ми розмовляли 50 років тому. Але промовляємо геть інші речі. Так що я не вважаю, що мода повертається.
Лекцію було прочитано в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи 21 лютого 2017 року. Подія проходила в рамках лекційно-дискусійної програми "Трансформації у Східній Європі: 27 років опісля".
Про авторку
Зоя Звиняцьківська – історикиня моди, fashion-критикиня, журналістка, культурологиня, за фахом мистецтвознавиця. Засновниця Українського музею моди, лекторка "Культурного Проекту" та Kiev Fashion Institute. Розробила авторські курси лекцій "Історія моди ХХ століття", "Українська мода доби Незалежності", "Модний авангард". Авторка розділу про моду України після 1991 року в 10-томній енциклопедії "World Dress And Fashion" (Berg Publishers, Oxford, UK).
11.04.2018