Володимир ПЕТРАКОВСЬКИЙ

Автор – екс-прокурор, StateWatch

 

Права і свободи, конституції та закони, як і будь-які інші соціальні конструкції, підтримують певний порядок та існують самі, допоки в них вірять. Байдуже, писані вони чи ні. Або поки вони оперті на силу. Проте й сила базується на вірі у щось. Султан теж мав силу лише доти, доки у нього вірили яничари.

 

Кожна держава та кожне суспільство постійно змагаються за те, аби послабити чи, навпаки, посилити віру в ті чи інші соціальні конструкції (тому порядки постійно видозмінюються). Ціна такого змагання у контексті прав і свобод дуже висока: якщо перемагає держава, життя людей все більше поринає в орвелівський сценарій.

 

Днями перед нами постав черговий виклик на таке змагання: держава почала тихо чавити віру у найсильніші запобіжники супроти її свавілля у кримінальному провадженні. На превеликий жаль та величезний подив, у цьому процесі державу уособлюють нові інституції: Національне антикорупційне бюро, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів та Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Cуду. Генеральна прокуратура також відіграє в тому не останню роль. Але це вже давно нікого не дивує.

 

За іронією долі, керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький першим може отримати відплату за те, що сприяв державі у цьому. До слова, цією ж монетою. Власне, саме його історія оголила небезпечний сценарій.

 

Як відомо, на минулому тижні директор НАБУ Артем Ситник та Генеральний прокурор Юрій Луценко звинуватили Назара Холодницького у серйозних правопорушеннях. Про притягнення до кримінальної відповідальності наразі мова не йде, але розслідування ще не завершилося. Однак керівники НАБУ та Генпрокуратури вже звернулися до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів з пропозицією звільнити керівника САП з посади.

 

Вимоги директора НАБУ та Генпрокурора насамперед ґрунтуються на аудіозаписах, які були таємно зроблені детективами у кабінеті Назара Холодницького. Аудіозаписи є результатом негласної слідчої (розшукової) дії, що здійснювалась у кримінальному провадженні стосовно керівника САП.

 

Негласна діяльність органів правопорядку – це ultima ratio, себто крайній захід, навіть для кримінальної процедури. Іншими словами, таємні прийоми розслідування можуть застосовувати лише у виняткових випадках, як правило, щодо найнебезпечніших злочинних проявів. Це світовий стандарт.

 

Згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України, негласні слідчі (розшукові) дії можуть проводити лише під час розслідування тяжких або особливо тяжких злочинів. Проте це не єдине обмеження, адресоване органам правопорядку у цьому контексті, закон містить їх іще чимало – і саме вони є найміцнішим “захисним валом” супроти свавілля органів, які здійснюють кримінальне переслідування.

 

Йдеться про порядок використання відомостей, отриманих органами правопорядку таємно. Згаданим кримінальним процесуальним законом використання матеріалів (відомостей, речей та документів, отриманих в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій) для цілей, не пов’язаних з кримінальним провадженням, або ознайомлення з ними учасників кримінального провадження чи будь-яких інших осіб – забороняється (ч.2 ст.255); виготовлення копій протоколів про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та додатків до них – не допускається (ч. 3 ст. 254).

 

Висловлюючись простіше, у такий спосіб закон встановив для органів правопорядку фундаментальний принцип: відомості (інформація), речі та документи, отримані завдяки таємній діяльності, можуть використовувати винятково у кримінальному провадженні. Тобто у будь-якому іншому – адміністративному, господарському, цивільному, дисциплінарному – не можуть, це не дозволено.

 

Однак зазначені обмеження Національне антикорупційне бюро, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів та Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Cуду цілковито іґнорують. НАБУ та САП копіюють протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій та передають їх Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів для використання у дисциплінарному провадженні. Своєю чергою, КДКП на основі відомостей (інформації) та документів, отриманих органами правопорядку таємно, притягує прокурорів до дисциплінарної відповідальності. Надалі цю практику “освячує” Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, який не бачить проблеми в тому, що така практика суттєво та всупереч закону звужує права людини.

 

Понад усе дивує те, що найбільше “червоних ліній” переступив директор НАБУ Артем Ситник. Кримінальний процесуальний закон (ч. 2 ст. 257) також передбачає, що передання інформації, одержаної внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій, здійснюється тільки через прокурора. Іншими словами, лише прокурор може передавати інформацію, зібрану у кримінальному провадженні таємно, будь-якій третій стороні. Натомість у справі Назара Холодницького керівник НАБУ передав такі матеріали Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів листом за власним підписом.

 

Крім того, у той час, як Спеціалізована антикорупційна прокуратура та Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів не надто афішують свою участь у цьому процесі, директор НАБУ, буквально, став його обличчям. Зокрема, нещодавно під час виступу у Верховній Раді України Артем Ситник заявив, що “ми не можемо собі дозволити замовчувати факти, що можуть свідчити про неправомірні дії будь-кого”. Але тут маємо справу з підміною понять, оскільки між дисциплінарним проступком та тяжким/особливо тяжким злочином лежить нездоланна прірва, а також окреслений вище “захисний вал”. Правопорушення єднає лише те, що їхні обставини мають перевіряти в межах процедури. Проте кожне – у межах своєї. Інший сценарій вже є актом свавілля, якою би високою нібито не була мета.

 

У цьому процесі Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду вчинив ледь не гірше, аніж органи правопорядку. Якщо останнім без запобіжників просто легше “виконувати свою роботу”, то суд залишив права людини напризволяще через банальне небажання досліджувати ситуацію. Позиції “[закон] надає право члену КДКП ознайомлюватися з документами, що стосуються предмета перевірки, в тому числі і з матеріалами негласних слідчих (розшукових) дій, та отримувати їхні копії” та “посилання позивача на статтю 255 Кримінально-процесуального кодексу України є безпідставним, оскільки положення цієї статті стосуються матеріалів, зібраних в рамках кримінального провадження” – не підкріплені жодним аргументом.

 

Вселяє надію лише те, що Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду наразі займає протилежну до Касаційного адміністративного позицію. У свіжому рішенні колегія Касаційного кримінального суду нагадала прокурорам, що кримінальний процесуальний закон таки містить запобіжники супроти свавільного використання матеріалів, зібраних органами правопорядку таємно. Однак якщо Велика палата Верховного Суду підтримає державу у цьому змаганні, то можемо впевнено говорити, що запобіжники супроти свавільного використання таємних прийомів розслідування будуть зруйновані. Обмежень негласної діяльності органів правопорядку в Україні просто не існуватиме. Хоча вони й надалі будуть записані в законі.

 

Для пересічного громадянина така можлива позиція Великої палати Верховного Суду також матиме сенс. Бо якщо охарактеризований підхід сьогодні пустить коріння у справах щодо прокурорів, завтра він стосуватиметься будь-кого. Кількість таємних розслідувань зросте кратно, і ми станемо свідками цілком офіційного використання відомостей (інформації), зібраної органами правопорядку таємно, у виборчому процесі, при проходженні публічної служби, в органах місцевого самоврядування зокрема, конкурентній боротьбі тощо. До поліційної держави залишиться рукою подати.

 

Шість років тому, коли ухвалювали Кримінальний процесуальний кодекс, його справедливо називали другою Конституцією. Адже положення нового кримінального процесуального закону максимально повно відображали засадничу ідею Закону Основного: "права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави". Натомість вже зараз ми маємо фактично зруйновані право на особисту недоторканність та примарну презумпцію невинуватості. Хоча це одні з найфундаментальніших прав. Як вони руйнувалися? Традиційно: спершу держава методично послаблила віру в них. У відповідь суспільство не запропонувало майже нічого.

 

Чи поталанить державі зробити те саме щодо обмежень, накладених на негласну діяльність органів правопорядку, питання допоки відкрите. Його розв’язок значною мірою залежить від наших зусиль та думки Великої палати Верховного Суду.

 

11.04.2018