Що Страсний тиждень і великодні розговини можуть застати людину в палаті відділення гнійної хірургії – це і так усі знають. Але та палата і ті розговини принаймні спіткали мене в рідному місті. Натомість два інші нестандартні Великодні – з різницею у понад двадцять років – я відсвяткував на чужині. І разом вони на практиці переконали мене ось у чому: як релігійність, так і атеїзм добрі – коли в міру. Коли без фанатизму. Бо коли з фанатизмом, то людині від них – суцільний плач і скрегіт зубів.
Співучасником другого зі згаданих Великоднів був Андрій Любка, то в разі чого може підтвердити. А річ у тім, що ми з ним, проявивши притаманні нам раціоналізаторські здібності, на період від лютого до серпня 2013 року винайняли спільне помешкання у Варшаві – з метою підвищення продуктивності творчої праці. Ну і підвищили, що вже тут приховувати. Прокинувшись у великодню (чи то пак великонічну) неділю ближче до обіду, ми виявили два факти. По-перше, Варшава за вікном була вкрита таким товстим шаром свіжого снігу, який і на Різдво рідко побачиш. По-друге, вчорашні залишки смаколиків – сальцесон, шкварки, шпондерки й кишка – терпляче чекали на нас у холодильнику, але хліба на всю кухню не знайшлося ані крихти.
Щоб нікому не було прикро пертися в гастроном самому, ми вийшли на вулицю удвох. Тобто не на вулицю, а на перехрестя вулиць Солідарності й Івана Павла ІІ. У будні це перехрестя є одним із найжвавіших місць Варшави: натовпи людей на переходах, десятки автобусів і трамваїв на хвилину, кілька продуктових крамниць, будки з булочками, кіоски з пресою й сигаретами, книгарні, забігайлівки, кав’ярні, піцерії, не кажучи вже про стрип-бар, піп-шоу і численні секс-шопи. Коротше, якщо вам забагнеться побути у Варшаві на самоті, то шукайте її – самоту – деінде, тільки не тут. Тому ми, вирушаючи з дому, не надто хвилювалися: доктрина доктриною, але хоч десь того хліба хтось мусив нам продати. Так ми думали.
А даремно. Бо і на Івана Павла ІІ, і на Солідарності, і на прилеглих більших та менших вуличках панувала моторошна у своїй досконалості біла тиша. Все зачинено, ніде нікого, мертва порожнеча. Побродивши годину туди-сюди, втомлені й голодні, ми вже були за крок від скоєння смертного гріха. Себто від западання в непрощенну зневіру. Аж раптом розгледіли попереду на хіднику чийсь непевний слід. Засіріла надія: пощо в цій пекельній пустці слід, як не для того, щоб вивести з неї наші заблукані душі? Так подумали ми – і цього разу не помилилися. Слід звернув у двори між будинками – ми за ним. Слід оминув дугою дитячий майданчик – ми теж. Нарешті слід привів нас до напівсутеренних заґратованих дверей з віконцем. Ми постукали. З віконця висунулась усміхнена в’єтнамська голова.
– Отварте? – із сумнівом запитали ми.
– Так єст, – бадьоро відповів в’єтнамець.
Подумки подякувавши Господу, який у Своїй неосяжній мудрості і благодаті дозволяє Себе славити на різні способи і не всіх поробив християнами, а залишив на світі й іновірців, щоб хтось міг у такі дні працювати, ми вголос продовжили:
– Маш, пан, якєсь пєчиво?
– Тилько вудка, віно і піво, – винувато запропонував в’єтнамець.
– Трудно, – погодились ми і затарилися на всю готівку, яку мали в кишенях. Жодного «пєчива» на той Великдень ми, зрозуміло, так і не роздобули, але яке-не-яке «змартвихвстанє» собі влаштували. Бо, як любить повторювати ще один постійний автор «Збруча», хто біду знає, той може м’ясом і без хліба закушувати.
Цілком інакший натомість підхід до Великодня (чи то пак до Пасхи) мені випало спостерігати на початку 90-х у Донецьку. Там я теж був не сам, а з університетським колегою, тож знову маю свідка. Ми якраз закінчували випускний курс, а позаяк наші керівники вирішили взяти нас в аспірантуру, то наказали перед захистом дипломних виступити для солідності на конференції в Донецькому університеті. У принципі, в тій поїздці не було нічого особливого: конференція як конференція. З тим хіба винятком, що, на відміну від вірних ритуалові поляків, донецькі науковці Воскресіння Христового взагалі не зауважили і призначили перше пленарне засідання на ранок обливаного понеділка. Завдяки чому всім приїжджим учасникам конференції довелося розговлятися в дорозі. Відтоді я, здається, й зненавидів остаточно варені яйця в потягах.
Наступного дня були наші доповіді. Колега виступав на іншій секції, тому не знаю, як йому пішло. Мені – середньо. Спираючись на новодоступних Соловйова і Мережковського, я спробував довести, що нащадок шотландського барда Лермонтов був за своїм світосприйняттям радше не російським, а західним поетом, ледве не предтечею екзистенціалізму. На це мені місцеві світила порадили не вимахуватись і нагадали, що «Михаил Юрьевич хотя и странною любовью, но – под говор пьяных мужичков – отчизну все-таки любил». Увечері, прогулюючись гуртожитком, ми з колегою – двоє смаглявих буковинців – зіткнулись у коридорі з бурятоподібною студенткою, яка штовхала поперед себе дитячий візок. У візку сиділо світловолосе дитинча з відповідними – наче волошки в житі – очима. Піднявши голову і простягнувши по рученьці до нас обох, дитинча радісно вигукнуло: «Папа!». Нам стало ясно, що пора на вокзал. У тому гуртожитку я, здається, й постановив остаточно, що ноги моєї на Донбасі про всяк випадок більше не буде.
Власне, чвертьстолітньої давності конференцію в Донецькому університеті я б навряд чи тепер і згадав, якби не натрапив днями на цікавий – з різних поглядів – збірник наукових статей, який допровадив мене до стану коґнітивного дисонансу. Збірник цей – міжнародний, виданий минулого року в Росії. Розгортаю – і кого я там бачу серед авторів? Кілька знайомих ще з тієї конференції прізвищ. Тільки причина мого дисонансу полягає, звісно, не в цьому. А в тому, яку країну – згідно з анотацією – представляють у збірнику автори з Донецька. Цитую: «Украина (Донецкая народная республика)».
Гадаю, це все, що нам треба знати про московський сценарій закінчення війни в Україні. Путін – психопат, але не ідіот. Він не хоче забирати собі окуповані території Донбасу, бо йому невигідно відбудовувати, а потім довічно годувати настільки депресивний реґіон. Водночас він не може просто віддати ці території Україні, бо це виглядатиме як його поразка. Тому єдиний прийнятний для нього варіант – це формально запхати ДНР і ЛНР назад у кордони України, зберігши при цьому над ними повний політичний контроль і переклавши на нас весь економічний тягар.
А що ми? Ми маємо всі шанси вижити, якщо відмовимося від окупованих територій. Ми також маємо не всі, але хоч якісь шанси вижити, якщо зуміємо ці території по-справжньому реінтеґрувати. Точніше, не реінтеґрувати, а інтеґрувати, бо інтеґрованими вони ще в нашій історії ніколи не були. Але якщо ми свідомо чи несвідомо посприяємо Путіну в реалізації його плану, то самі поставимо на Україні хрест – без жодного шансу на воскресіння.
P.S. А з поляками – за умови, що будемо живі – ми рано чи пізно помиримося: хай-но лише в Польщі прийдуть до влади політики, для яких Іван Павло ІІ і «Солідарність» означають трохи більше, ніж перехрестя вулиць із зачиненими крамницями.
02.04.2018